Сентиментальна історія - Хвильовий Микола Григорович (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗

- От скажіть мені, чому ви на мене розгнівались? - Коли це я на вас розгнівалась? - здивовано спитала я. - Тоді ж ото, як з «місця в кар'єр». Ви, може, подумали, що я вас хочу покомпреметувати (він так і сказав «покомпреметувати»)? Так це зовсім напрасно: Боже" спаси,- і в думках не було! - В чому справа? - занервувалась я. - Ви, може, подумали,- сказав Кук,- що я насмішки строю над вами (він так і сказав «насмішки строю»): мовляв, не беруть її - от і не виходить заміж! Я зареготала. І 'справді: як було не реготати? Ця мавпа не тільки була високого розуміння про себе, більше того: він хотів якось там співчувати мені! - А може, ви мене візьмете за дружину? - іронічно запитала я. Діловод зам'явся: виходить, і ця мавпа не хотіла брати мене. Власне, цей уже не хотів мене брати за дружину. - Не турбуйтеся, товаришу Кук,- сказала я.- То просто жарт, я не думаю виходити заміж. Діловод одразу ж пояснів. Тоді я сказала Кукові, що я хочу просто бути його любовницею, я хочу віддатись йому, бо мені скучно жити. Я хочу, щоб він заходив до мене на квартиру, і ми вдвох будемо вбивати час. Я, мовляв, завжди була проти міщанської сім'ї з геранню на етажерці. Навіщо, мовляв, це? Можна й так прожити. Ми виходили в місячну полосу. Це було далеко від головного виходу, і городяни тут майже не зустрічались. Зрідка пройде боковою алеєю парочка й раптом зникне за деревами. На вокзалі кричав традиційний паровик голосно і протяжно. Падало листя, як тихий дощ. Я подивилась на Кука: він тулився до мене і був блідий. З рота йому (можливо, це мені здалося) текла слина. - Так що ви це правду говорите? - сказав він тремтячим голосом і змовк. - Істинну правду! - сказала я. Тоді він спитав, чи дозволю я йому переночувати в себе. Я спитала для чого - він мовчав. Я сказала, що хочу в нього переночувати. Кук зідхнув: в нього, мовляв, не можна, бо до нього на ці дні приїхала мати. Тоді ж я спитала, що ж робити? Діловод знову мовчав. Мені прийшла мисль і я кинула: - А може, зараз підемо в кущі? Він здригнув і погодився піти в кущі. Він іще щільніше притиснувся до мене й взявся правою рукою за моє ліве грудне яблуко. Я обережно відхилила йому руку. Потім діловод зупинився. - От тільки я думаю,- сказав він,- скільки тепер аборт коштує? - А вам це для чого? - спитала я. Кук знову зам'явся… Тоді я зрозуміла його й кинула: - Яз вас на аборт нічого не буду вимагати.

Діловод знову прояснів. Він із вдячністю подивився й ще щільніш притулився до мене. Тоді ми прискореним кроком пішли до кущів. Небо було таке прекрасне, а на душі мені лежав камінь. Я тоді вже забула про Чаргара, ніби й справді мене цікавив тільки Кук - цей діловод із мавпячою фізіономією. Над парком тоскувала віолончель. Місяць стояв над гігантським дубом і байдуже продовжував свою гігантську путь. Я спокійно йшла поруч діловода, але тепер я не найду епітета тій бурі, що кипіла тоді в моїх грудях. Раптом я зупинилась: - А знаєте що,- сказала я.- Аборта я не думаю робити! - Як так? - зупинився й Кук. - Дуже просто: я хочу народити дитину. Діловод зам'явся. Я зрозуміла його й сказала, що перед coitusom йому прийдеться трохи подумати. Він не вісімнадцятилітній юнак і повинен знати, чим це пахне. - Ви, мабуть, говорите про аліменти? - хутко зрозумів він. - Так, я говорю про аліменти. Тоді Кук свиснув і сказав розв'язне, що на таке діло він не хоче йти, бо це йому не по кишені, і він краще буде користуватись проститутками. Та не встиг він договорити останньої фрази, як я з усього розмаху вдарила його по фізіономії. Кук зблід і стояв з опущеними очима. Але я вже погасла. «За віщо я його вдарила?» - метнулося мені в голові, і моє серце занило. Справа в тому, що по суті на землі я не бачила винних, і справа в тому, що й себе я завжди вважала за добру наволоч. Кук був такою маленькою й нікчемною крапкою, що мені до болю шкода його стало. Тоді ледве чутно промовила: - Пробачте мені, товаришу Кук. Що хочете робіть зі мною, але не гнівайтесь на мене! - Нічого! Нічого! - говорив він.- Це залишиться між нами… Я не думаю віднімати у вас посади… Він так і сказав «я не думаю віднімати у вас посади». Я тільки це почула. Ця фраза, як ножем різонула мені в грудях, бо Кук так і не зрозумів мене…Діловод давно вже зник за деревами, а я стояла біля дуба на пустельній алеї й тупо дивилась у голубе небо.

VI

З Чаргаром мені так і не вдалося побачитись, аж поки прийшла зима. Зимою я бачилась із ним кілька разів. Ці зустрічі були холодні - і тільки нервували мене. Я вже й сама стала запобігати його. Але мені ввесь час було таке почуття, яке буває людині, коли вона ще щось не скінчила й мусить скінчити. І те, що вона мусить скінчити, прийде обов'язково, бо воно таке ж неминуче, як і природна смерть.

Я ходила з порожнечею в душі, але розглядала такий свій стан, як тимчасове явище, як необхідний і цілком природний етап на темній дорозі мого неспокійного життя. Вранці я йшла до установи, працювала там вісім годин, потім брала якусь роботу додому й дома працювала ще кілька годин. Зима була вогка, брудна. На вулицях завжди тонули в тумані міські ліхтарі, і мені зовсім не хотілось іти на бульвари. Іноді до мене заходила товаришка Уляна, але я рідко розмовляла з нею. Іноді я писала листи до мами - і тоді мені знову прокида лися далекі спогади: біленький домик, півник на флюгері й темні провінціальні садки. Але додому мене тепер зовсім не тягнуло - я вже знала, що туди мені нема повороту. Розбуркала мене, як і треба було чекати, весна. Ця нова весна й була, коли так можна висловитись, початком мого кінця. Вже в перших числах березня я знову затривожилась, і мій зимовий сон якось хутко відлетів. Я знову затоскувала за даллю. Але ця тоска була така неможлива, що мене й справді взяв сумнів, чи не захоріла я. З тоскою знову прийшло буйство, веселий сміх і безтурботність. Іноді підходила я до дзеркала й дивилась на себе, тоді я бачила дві гарячі й вогкі темно-криваві вишні: то були мої очі. Очевидно, і Чаргар захвилювався. Колись він прислав мені листа й прохав мене поїхати з ним у пригородний молодняк. «Моя хороша Б'янко (писав він), сьогодні так пахне весною, і сьогодні мене так •тягне в даль (він так і написав «в даль»), сьогодні летіли з вирію гуси, і ми мусимо побачити захід сонця. Ти згодна?» Ще б пак: хіба я могла не погодитись? По дорозі до місця зустрічі я купила плитку шоколаду і ввесь час облизувала губи. Я іноді працювала по п'ятнадцять годин на добу, я жила так, як хотіла, і за це, до речі, мене в установі називали князівною. Я любила шоколад, голубе небо й прекрасні очі художника. Чаргара я застала на призначеному місці зустрічі, біля площі Трьох комунарів. Я міцно стиснула йому руку, він відповів мені тим же. Крли я сідала в фаетон, Чаргар невзначай зачепив мені груди. Це так мене схвилювало, що я всю дорогу почувала, як поширюються мені ніздрі. Коли ми виїхали з останнього міського кварталу й перед нами спалахнув безмежністю степ, я подивилася на Чаргара й сказала: - Чому ти на протязі цілої зими був такий холодний до мене? - Чому я був холодний, ти мусиш догадатись,- усміхнувся він. - Цю зиму так почували себе всі хмурі люди города. - Рішуче всі? - спитала я.- І комуністи, і радслужбовці, словом, усі ті, хто не може помиритись із своїм оточенням? - Рішуче всі! - знову усміхнувся він. - Значить, і ти належиш до категорії хмурих людей? Мені раптом прийшла мисль, що Чаргар в тяжкому ж становищі, як і я, і боліє моїми дрібненькими болями. Це припущення було таким несподіваним, що я зареготала. Зареготала не то від радости, що я зовсім не самотня в своїх терзаннях: їх, мовляв, не запобіг навіть великий художник, чи тому, що мені гірко стало на душі, бо ж мій кумир мусів при такому припущенні негайно полетіти із свого п'єдесталу. - А що значить хмурі люди? - спитала я.- Як мені розуміти тебе? - Я думаю, цей термін такий же старий, як і сам світ,- ухилився він од відповіді. - А от я й не пам'ятаю, де я чула його. Я збрехала, і Чаргар це помітив. Тоді він прикусив нижню губу. Так завжди було з ним, коли він починав нервуватись. Я рішила не чіпати його, і далі ми поїхали мовчки. З фаетона ми вийшли верстов за десять від города. Ми наказали візникові чекати нас і пішли на услісся. Якраз заходило коротке сонце. Була хрустальна тиша. Дерева стояли ще голі, але рання молода весна вже побідно ступала з півдня. То там, то тут проривалась зелена трава, і всюди гомоніло птаство. Ми пішли по якомусь лісовому кварталі. Ішли довго й мовчки. Потім перекидались фразами (я зараз забула їх). Раптом Чаргар зупинився й сказав: - Я хочу тебе залишити на якісь п'ять хвилин. Ти нічого не маєш проти? - Прошу,- спокійно сказала я, припускаючи, що йому треба…/ Ну, словом, ясно. Чаргар пішов, і я залишилась серед лісу сама. Тоді я знову подивилась на небо. Воно було надзвичайно чисте й молоде. Тільки з півдня наступала якась хмарина, але й вона скоро розтанула в просторах. Я глибоко зідхнула й подумала про незнані світи, про мільйони соняшних систем. Ці мислі якось придавили мене. Я відчула себе страшенно нікчемною й маленькою. Всі мої болі й радості були такими смішними на фоні цього грандіозного космосу, як смішний мені біль комахи. Я подумала, що такі мислі приходять уже тисячі років мільйонам людей і що вони будуть приходити ще тисячі років і новим мільйонам людей. Тоді зачарований тупик постав переді мною з такою ясністю, ніби я відчула його якимсь новим, невідомим мені почуттям. Я стояла без Чаргара вже більше десяти хвилин, і це мене затривожило. Чи не трапилось із ним якогось нещастя? Я рішуче рушила в тому напрямку, куди пішов художник. Ішла по гущавині, і гілки раз у раз били мене по голові. Ішла довго (так здавалось мені тоді), а Чаргара не було. В лісі стояла надзвичайна тиша, і було вечірньо. Що далі, то більше сутеніло. Тоді мені прийшла мисль, що я можу тут заблудитись - і мені стало сумно. Я зупинилась і скрикнула: - Агов!