Майже ніколи не навпаки - Матиос Мария Васильевна (серии книг читать бесплатно TXT) 📗
— Ваша милість… — Ананій довго дивився на молодого цісаревича, ніби вагався, чи казати йому, чи ні, те, що думав старий мисливець. Проте, повагавшись іще якусь мить, сказав тихо, але упевнено: — Я би був шахравим чоловіком, коли б так дурив бідну тварину! Будьте ласкаві, але Ананій Чев'юк шахрайства не любить. Залізти наверх смереки й поцілити звідти в голову обдуреному ведмедеві — штука не дуже хитра. А як ідеш отако з розжареним колом просто на вуйка і дивишся йому в очі — це діло… Або я — або вуйко. Так що вибачайте, ясний пане… — Відповів на те Ананій, низько поклонившись перед його світлістю, а тоді натягнувши на голову капелюх.
…Мисливська хіть від діда й батька передалася й Андрієві.
Павло ж з Оксентієм до полювання були байдужі. Але на перший клич батька всі четверо чоловіків обійдуть-облазять близькі й далекі довколишні гори-доли, щоб вернутися домів утомленими й ситими.
Один — пригодами,
інший — враженнями,
третій — здобиччю,
а найстарший — ситий усім одночасно.
А Василині що? Василині добре. Коло тата навіть великі діти стають або малими, або іншими. Скільки того життя, щоби чоловікам про життя-буття по-чоловічому поговорити та порадитися, як не коло вечірньої ватри в лісі та ще без бабського вуха?
Ще коли б у неї такі невістки були, як сини її солодкі! А то ж не невістки — а холєра знає, що за насіння!
Доцька — та, мов крілиця, з Павлом награтися ніяк не може. Все кітна ходить, дітей плодить. А ти, Павле, думай, як ті діти прогодувати.
Ну, доглядала невістка бідного Василининого Дмитрика до смерті, нічого не скажеш. Що правда — то не брехня.
Але що, вона, Василина, вона! мама!!! була би не так само виносила з-під нього нужду, чи гидувала б його відхаркані тельбухи відмивати з хустинок, як те робила Доцька?!
Ні, бо Павло став руба, як ніколи до цього. Мало не до бійки дійшло, коли Чев'юки всі в один голос сварилися, хто має дотримувати Дмитрика.
А Дмитрик, який він не був слабонький, а сам сказав: «Тату… простіть мене… подаруйте мені цю провину, тату… але я буду вмирати в Павла. І більше ні в кого».
Вона, Василина, лише сплеснула на те руками, а далі, більше про людське око, аніж насправді, билася кулаками в голову, час від часу приказуючи: «Ой, нуждочко моя гірка… за що на нас таке горе?»
Кирило на таке Дмитрикове прохання голосно крицьнув зубами, але перечити не посмів.
А вночі кілька разів гупнув Василину кулаками в плечі, чого не робив зроду:
— Що за погана така кров твоя, жінко, що син навіть перед смертю це чує!
А що поганого в її крові, коли вона просто недолюблює Доцьку? Коли вона просто не хотіла, щоб невістка збиткувалася над бідним Дмитриком у його слабості? Ото й усе Василинине поганство! Тому й стала рогом проти того, щоб Дмитрика забирав Павло. Мало що могла підсипати каліці в їжу невістка, щоб швидше збутися його із своїх плечей? Хіба знала Василина наперед, як Доця буде обходитися з її нещасним сином?
Але відтоді, як Доцька навмисне обходила Дмитрика, наче рідного, дужче не злюбила старшу невістку.
А Оксентієва Єлена ще більше жару свекрусі за душу засипала. Та курва. Бо до чужого чоловіка буйну кров має. І коли їй приходить хіть, лишає господарку, діти й валандається з тими, що плоти-дараби по Черемошу гонять. Валандається доти, доки не виловить її Оксентій десь у корчмі чи в такої самої, як вона, ґаздиньки, та не порахує їй добре ребра батогом, наче норовистій худобині.
Щоправда, видно, всідається в жилах на дно і Єленина кров, бо ондечки за два роки вчинила Оксентієві троє дітей нарешті. А тепер позирає, чи Кирило не обдумається додати їм до волів та коней букових лісів та ґрунту. Ага! Розбіглися тато з мамою переписувати на пусте насіння своє добро, нажите тяжким мозолем. Най ще чекають! Василині самій ґрунтів треба.
Та й найкращі ґрунти вже Павлові. Кирилові з Василиною в Павла та Доцьки дні свої доживати, хоч і псяча то кістка та Доцька.
А про Андрійчикову молодицю можна би й не говорити. Прийшла мало не з голою задницею на все його багатство. Що? З подушок і ліжників та двох телиць з п'ятьма кітними вівцями, що привела з собою Андрієва Настуня, складешся на ґаздівство таке, як у людських дітей?!
Але Василина таки вмовила Кирила відписати Андрійчикові те майно, що мало належати Дмитрикові, земля йому пером.
Андрійчик — Василинине коко. Писанка великодня. Він — дитя дурної крові Василининої.
Павло, Оксентій і Дмитрик родилися — як робилися: звично. Шлюбній жінці що треба? Добре спати з чоловіком і дітей родити треба. А що ще?
Але ж бо ні!
Щось найшло на Василину, як мав зачатися в ній Андрійчик. Бігала, мов непочата дівка, за Кирилом. Уже після двох дітей мала затуманену голову, як одного разу в молодості мала від маковиння, коли кількаденний зубний біль загасила молочком макових початків.
О, свою тодішню нетерплячку за чоловіком зганяла, де могла: в пастівнику, в овечій кошарі, в кукурудзинні, на сіні. Дрижала листом і стелилася скошеною травою, аби лише Кирило подав їй знак — стиснув лікоть і пошукав очима місце, де би притиснутися одне до одного. Тоді могла западатися земля й міг починатися кінець світу: Василина того й не вчула б.
А після пологів перейшло. Ніби й не було тої солодкої й дурної сверблячки-кортячки. Ляже, було, коло чоловіка. Без поспіху зроблять свою звичну багаторічну справу, поперевертаються одне до одного плечима — та й до ранку ніби вмруть обоє. І навіть не ворухнуться до схід сонця.
Але Андрія Василина любила за всіх. Ні одного сина не плекала грудьми до трьох років, як плекала Андрія. Або ходить по хаті й ні-ні — та й мовчки погладить хлопця по голові, то цмокне у вухо, аби ніхто не видів.
Як робота яка важка, то швидше Дмитрикові перепаде, а Андрієві як не картоплю скаже чистити, то пошле бурячиння свиням рвати. Щоб не переробилася дитина. Аби потому син силу чоловічу й хіть, як його тато, мав до жінки.
Ото й допестила. Настуня тепер обходить та облюбовує Андрійчика замість мами. Загладжує милуваннями-любуваннями своє ріденьке віно, з яким прийшла в невістки. Нібито не було в Тисовій Рівні для Андрія багачки, то привів з Підзахаричів таке діряве добро. Всього, що пазуха, як у породіллі — годувальниці та коса до кісточок теліпалася.
А тепер теліпаються лиш виссані дітьми груди. Відрізана коса лежить у коморі в скрині. Нема коли набуватися коло коси — ґаздувати треба. А то й не дуже є коло чого.
Тепер, щоправда, побільшає в Андрія статків.
Дмитриковий пай допоможе.
— НА ОЛЕНЯ ЗАВТРА БЕРУ лиш Андрія й Німого, — сказав Кирило Василині, розкладаючи звечора на лаві мисливську одежу. — Аби не проспати.
— А Павло? Що, під спідницю Доці буде зазирати? Ішов би з вами разом. Більше би вполювали.
— Дурна жінка! Та чи то від Павла залежить, скільки вполюємо?! Павло має роботу. Ондечки як мало лісу зрубали. А то ж якраз пора! Зима на носі. Того року в цей час зрубане дерево вже сохнуло під навісом, а тепер ще буки ся розвивають там, де зруб має бути.
— А нащо тобі тепер Німого? Узяв би Оксентія.
— Казав тобі не пхати носа там, де не знаєш! У Німого нюх на звірину ліпший, як у пса, тобі кажу.
Той, кого в Тисовій Рівні називали Німим, був Олекса Говдя по метриці. Німим вернувся з цісарської війни. Контузія відібрала йому мову, але дала якийсь нелюдський нюх. Німий міг на відстані зачути запах пожежі ще до того, як закучерявляться перші пасма диму.
Звіра ж умів унюхати не слабше, ніж самець самицю.
Кирило Німого любив і жалів, ото й брав завжди на полювання: усе ж якийсь заробок і поміч самотньому. Іноді наймав його замість жандарма: вислідити злодія в своїх лісових угіддях.
Проте подеколи Кирило побоювався Німого. Та ні, не побоювався, а таки боявся його лютого, коли той упирався перед себе червоними, як у бика, очима, роздував ніздрі й сопів ковальським міхом. Здавалося, міг би тоді знести все на своїй дорозі.
