Із медом полин - Куява Жанна (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗

Договоривши, Валька згадала про смерть Марійчиного чоловіка Василя, з яким подруга прожила в парі близько двох років. Може, тоді вона й сподівалася, що все зміниться. Але чи так сильно цього хотіла? Чи старалася зберегти новоспечену родину? Чи просто жила, не докладаючи зусиль?

– Ти, Валько, тогово-но, змалку біди не знаєш, – не соромилася прямоти Марійка.

Валька звела вуста в півусмішці. Подруга вела далі:

– Видно, така ваша родина – щаслива. А візьмімо, наприклад, Ритку… Скільки ми, тогово-но, просили її змінитися, змінити своє життя, а вона все одно проживає долю своєї непутящої матері.

– Марійко, і ти туди ж, – відрізала кума-містянка. Її дратувало, що кумоньки часто звалювали всі біди на злу долю і майже ніколи – на себе.

– Валько! – і собі скрикнула Марійка, але хутко стишилася, бо дедалі більше людей упихалося до автобуса. – Тогово-но, така кров… Вона ж хотіла змінитися, коли зустрічалася з Віктором, але бачиш, що з того вийшло… А Тетяна… Робить, як віл, хазяйка на ціле село, а така сама нещасна! – згадала й четверту подругу.

– І… як і в її матері, довго дітей не було, стільки намучилася, поки з’явився Богданчик, – ніби сама до себе промовила Валька. А відтак задумалася, й поміж подруг зависла мовчанка.

Та за кілька хвилин…

– Марійко, але коли вірити в те, що ти кажеш, тоді хтось мусить переривати ті ланцюги, що тягнуться з покоління в покоління! – і собі підвищила голос Валька.

Проте вмить піднесла до рота вказівного пальця, сама собі наказавши: «Тихше».

– Ну хоч старатися це робити, – прошепотіла.

– Тільки чи вийде щось із того, – спокійно відреагувала на кумин шелест Марійка. – Ото я й, тогово-но, мучуся, чи могтиму вимолити долю хоч для своєї доньки. Бо якщо й на неї чекає ота згірша за смерть самотність… Якщо й вона нестиме хрест удови…

– Ой, Марійко, ну, що ти таке кажеш?!

– Хтось мусить відмолювати родинні гріхи… Думаю, тогово-но, у тої Наді теж душа ремствувала на щось, а врешті взяла й подалася у вищі світи дбати про найрідніших людей.

Марійка спинила погляд на своєму букеті. Пелюстки розкішних троянд якраз почали загравати з сонячними проблисками, що падали згори, наче притуплені стріли, вдарялися в автобусне вікно й залишали по собі золоті відбитки.

– Знову йому квіти везеш? – зненацька запитала куму Валька, перевівши тему розмови.

– Йому. Кожної суботи вибираю найкращі троянди для свого Миколки… А вже бабусям і покійному Василеві ношу жоржини з домашньої клумби… Тогово-но, нічого не можу сказати: добрий чоловік був у мене, з усіма моїми примхами мирився… Але, бачиш, недовго наша сімейка трималася купи. Та я й передчувала, що, тогово-но, нічого з цього не вийде, не думала тільки, що так сумно все скінчиться. То я послухалася матері… То я ради неї виходила заміж…

Автобус рушив, забурчавши так грімко, що вести якісь секретні балачки було годі. Людей набилася хмара, і вже заледве дихалося. Валька дедалі частіше позирала на Максимка, щоб його, бува, не знудило. Син сидів у неї на руках, уважно розглядав завіконні пейзажі, що потроху рихтувалися до п’ятничного сну, а Марійка, посидівши мовчки хвилин із десять, схилилася Вальці на плече й задрімала.

Розділ другий

Марійка

…Буяло серпневою пишнотою літо. Марійка тоді лише десять років мала, а до роботи вже була навчена. І причиною старша на цілих п’ятнадцять літ сестра Зойка. До міри серйозна, заповзята, вчасно заміж вийшла, впору дітей завела… Чи ж не приклад для наслідування?

Отож усі жінки їхнього великого сімейства подалися тоді ген за хату копати картоплю. Чоловіки й собі за селом коло сіна поралися: одну частину скошеного моложаю [11] ворушили, себто перевертали покоси сируватим боком догори, іншу, висохлу зусібіч, згрібали у високу копичку. А двійко Зойчиних малих, п’ятирічний Вітько та чотирирічна Іннуся, лишилися вдома. Дітлахи гралися собі в просторій пісочниці з сусідськими Людкою та Любкою, чию матір обзивали Крадунихою.

Зненацька, як і годиться літньої мінливої пори, на їхній куток насунула темна хмара. Поривчастий вітер став безжально жбурляти навсібіч тонким галуззям, як, бува, дружина в розперезаного чоловіка полумисками; і та чвара [12] прудко загнала роботящих селян під покрівлі. Загриміло-заблискало, посипало, як квасолею з полотняного міха, заливним дощем. Розбурхалася гроза.

Злякалися малі непогоди, миттю порозбігалися по домівках. Вітькові з Іннусею згадалося: мама нещодавно їздила в район, де залюбленим у казки діточкам купила нові книжечки. А в них такі яскраві й пахучі малюнки!

– Роздивімося на ті книжки, що мама купила! – запропонувала братикові спритна Іннуся.

– Тільки глянемо й хутко назад покладемо, – вдав поміркованого старшенький Вітько. Але сам не менше за сестричку хотів погортати барвисті сторінки. Бо справді ще не бачив таких прегарних книжок. Навіть їхня метка бабуня Олена, що багато літ у школі кочегаром пропрацювала, не приносила таких зі шкільної бібліотеки…

Малі навіть знали, що лежить той вабливий подарунок у коморі, в потайній величезній скрині з важким віком. Бо саме в кухро, [13] наче в справжнісіньку скарбницю з дебелими цупкими стінками, дорослі кладуть усе найкоштовніше.

Першим ускочив у глибоку скриню Вітько, затим допоміг забратися туди сестричці. А в просторому кухрі й шпортатися не треба – онде тобі й книжечки кольорові, а ось тут, під доладно складеною бабиною квітастою хусткою, і рублики всемогутні, папірці пожадані, лежать… Малеча присіла навпочіпки, а тоді опустилася на колінця, припала до днища й заходилася нишпорити під дешевим крамом. Та несподівано гупнуло над дітьми тяжке віко, зовні крутнулася залізна защіпка й хутко відшукала своє звичне місце – втрапила, як і належить, у дужку. Наче нещадна Баба-Яга з казки про Івасика-Телесика замкнула горопах усередині темної, що беззоряна ніч, безпросвітної, як підземне провалля, западні.

Довго дрібні кулачки стусували стінки невблаганної пастки. Кликали на поміч, лементували-надривалися криком диким дітлахи перелякані. Та не було кому їх почути. Тріщало громом, метало блискавкою, періщило непроглядним хлющем… Не прийшли додому ні мама Зоя, ні бабусі, ні тітонька – дитина Марійка: від зливи вони сховалися під дахом чужої хати. А татко з дідусем знайшли свій прихисток під вузькими полудрабками дерев’яного воза…

А як минула гроза (громовий дощ затяжним не буває), всі знову взялися до роботи.

Коли ж прибули додому…

«А чи не бачили наших дітей?» – питали сусідів.

«А чи не у вас, бува, Вітько з Іннусею?» – примчали до Чикунових Людки з Любкою, менших сестер Маргаритки, Марійчиної подружки.

Не було там діток Зойчиних.

За дві години, як добряче стемніло…

«Де ж ви, діточки наші рідненькі?! Де ж ви золотка наші дорогенькі?! Вітьку!!! Іннусю!!!» – блудило селом сімейство Гайдукове, кожного господарика просило у хліви та колодязі позаглядати…

Нікого… Нічого…

«Вітьку!!! Іннусю!!!» – тепер уже й зо два десятки односельців заповзялися допомогти розгубленій і переполоханій Зойці, яка скидалася на курку, що її пошарпав шуліка. Обнишпорювали гектари полів та прочісували лісові стежки й хащі, обдаючи світлом ліхтарів підозрілі нетрища.

Ніч минула. А дітей не було. Канули під землю, як вода од учорашньої зливи.

Але згодом…

Баба Олена надумала прихопити зо два рублі та їхати в районну міліцію, щоб звідти хтось прибув та допоміг шукати зниклих кровиночок. Відчинила кухро…

– Ох, Пресвята Богородице! Ох, усі святі! Людки Божі!!! – завила стара, впала коло скрині, за серце вхопилася…

Вітько з Іннусею так і завмерли сидячки, опустивши ниць голівки-квіти й тримаючи одне одного за посинілі й закривавлені рученята… Поруч – книжечки-казочки й розкидані, але вже не потрібні їм рублі. Не знайшлося в непроникному давлючому кухрові й щілиночки, щоб мали чим дихнути сіромахи, не зоставила доленька-яга в чорній западні ані трісочки-соломинки, щоб хоч якось за життя вчепитися…