1Q84. Книга І - Мураками Харуки (серии книг читать онлайн бесплатно полностью .TXT) 📗

Тенґо задумався над цими словами. Йому здалося, що в них була своя логіка. Адже Комацу як редактор мав добру інтуїцію.

— А хіба є щось погане в тому, якщо дати їй шанс? — спитав Тенґо.

— Кинути у воду й подивитися, спливе чи потоне? Ти це хочеш сказати?

— Якщо коротко.

— Я досі вчинив багато злочинів проти живих створінь, а тому більше не хочу дивитися, як тоне людина.

— Ну, як мені бути?

— Ти принаймні стараєшся, добираючи слова, — сказав Комацу. — Наскільки я бачу, в тебе не видно недбальства. До написання твору ставишся надзвичайно сумлінно. Чому? Бо тобі подобається писати. І я це високо ціную. Любити писання — це найважливіша якість людини, що готується стати письменником.

— Однак цього не досить.

— Звичайно. Лише цього не досить. У творі має бути щось особливе. Принаймні щось, чого не можна вичитати до кінця в самому тексті. Якщо торкнутися прози, то понад усе я ставлю твори, у яких є щось недомовлене. Коли, прочитавши твір, я все зрозумів, то втрачаю до нього цікавість. Мовляв, це ж очевидно. Дуже просто.

Якийсь час Тенґо мовчав.

— А в тому, що написала Фукаері, на вашу думку, є щось недомовлене?

— Так, звісно є. Ця дівчина володіє чимось дорогоцінним. Не знаю чим, але володіє. Це зрозуміло. І тобі, й мені. Видно кожному, як дим від вогнища пополудні в безвітря. Але погодься, Тенґо-кун, з тим, що їй, можливо, важко нести те, чим вона володіє.

— Отже, якщо її кинути у воду, вона не втоне?

— Авжеж.

— І через це її не треба залишати на останній тур конкурсу?

— Ну, от ми й прибули! — сказав Комацу. І, скрививши губи, поклав обидві руки на стіл. — Тепер уже мені доведеться старанно добирати слова.

Тенґо підняв чашку кави й заглянув усередину. Тоді знову поставив на стіл. Комацу все ще мовчав. І Тенґо розтулив рота:

— Ви хочете сказати, що сплила на поверхню трохи інша ідея, про яку ви казали?

Комацу зіщулив очі, як учитель перед школярем-відмінником. І поволі кивнув.

— Саме так.

У Комацу було щось незбагненне. Вираз його обличчя та інтонація голосу зовсім не видавали, про що він думає, що відчуває. Та й він сам, здавалося, тішився тим, що в такий спосіб напускає туману на співрозмовника. Своїм мозком він ворушив справді швидко. Думав і робив за власною логікою, незалежно від поглядів інших людей. Без потреби собою не хизувався, але багато читав і мав докладні знання в багатьох галузях. Не лише мав, а й інтуїтивно добре розумів людей і проникливо оцінював художні твори. І хоча така оцінка часто виявлялася упередженою, він уважав, що упередженість — важлива складова частина правди.

Зазвичай багато не говорив, вдаватися в пояснення з будь-якого приводу не любив, але в разі потреби вмів розумно й логічно викласти свою думку. Траплялося, що міг ужити їдкого слова. Цілився в найслабше місце співрозмовника й за мить простромлював його гострою фразою. Щодо людей і творів мав сильно виражені власні уподобання, а тому серед них було набагато більше неприйнятних, ніж прийнятних. Природно, що й набагато більше людей відчувало до нього неприязнь, ніж дружбу. А втім, він цього прагнув. На думку Тенґо, Комацу віддавав перевагу самотності і вельми радів, коли інші люди трималися від нього на достатній відстані й навіть явно недолюблювали. Він твердо вірив, що гострота почуттів не народжується в благодушній обстановці. Сорокап'ятирічний Комацу був старший від Тенґо на шістнадцять років. Уже довго працював у літературно-мистецькому часопису і в журналістських колах вважався по-своєму популярною людиною. Однак про його особисте життя ніхто нічого не знав. Бо із знайомими по роботі не вів розмов на цю тему. Де він народився, де вчився і де зараз мешкає — цього не знав і Тенґо. Хоча вони часто розмовляли, але тільки не про це. Знаючи його неприступність, несхильність до дружнього спілкування, люди дивувалися, що він приймає для публікації стільки рукописів. А насправді, відповідно до потреби, він без особливих зусиль випускав у світ твори видатних письменників. Завдяки цьому рятував обличчя часопису. Тож і вважався в журнальних колах першорядною, хоча й нелюбою, особою. Подейкували, що, навчаючись на літературному факультеті Токійського університету, під час бурхливих протестів 1960 року проти Договору про взаємне гарантування безпеки між Японією та США, він брав участь у керівництві студентським рухом. Кажуть, що, перебуваючи майже поряд з Мітіко Камба, яка померла від насильницьких дій поліції, Комацу сам зазнав важкого поранення. Правда це чи ні — невідомо. Та якщо так казали, то можна з цим погодитися. Він був високий, худорлявий, з величезним ротом і малюсіньким носом, довгими руками й ногами, із слідами нікотину на пучках пальців. Чимось був схожий на колишніх революціонерів, змальованих у російській літературі XIX століття. Рідко всміхався, та коли вже робив це, то усміх розливався по всьому обличчі. Однак і тоді він не здавався особливо веселим. Був чистий, охайно вдягнений, але завжди майже в однаковий костюм — можливо, щоб показати всьому світові свою байдужість до вбрання. У твідовому піджаку поверх білої сорочки з бавовняної тканини або сіруватої теніски, без краватки, в сірих штанах і замшевих туфлях — ось такий зазвичай мав вигляд. Його очі радувала половина дюжини піджаків з трьома ґудзиками, пошитих з твідових тканин ледь-ледь відмінного кольору, текстури і розмірів візерунка, старанно почищених щіткою і повішених у шафі. Можливо, кожний мав свій номер, щоб розрізняти їх.

Тверде, як колючий дріт, волосся над чолом уже почало злегка біліти. Скуйовдилося настільки, що закривало вуха. І от що дивно: його довжина постійно залишалася такою, що вже тиждень тому він мав би відвідати перукарню. Тенґо не розумів, як таке стало можливим. Іноді очі Комацу зблискували, немов зірки на нічному небі. Коли з якоїсь причини замовкав, то надовго, наче каміння на зворотному боці Місяця. Тоді обличчя майже нічого не виражало і здавалось, ніби температура його тіла впала до нуля.

Тенґо познайомився з ним років п'ять тому. Подав своє оповідання на премію літературно-мистецького часопису, який редагував Комацу, й залишився на останньому турі конкурсу. Комацу зателефонував йому й сказав, що хоче з ним побачитись і поговорити. Вони зустрілися в кав'ярні на Сіндзюку (в тій самій, де були сьогодні). Комацу повідомив, що цього разу Тенґо не отримає премії (до речі, так і сталося). Але, мовляв, йому особисто оповідання сподобалося. «Я не напрошуюсь на подяку, але я рідко коли будь-що кажу авторам, — зізнався він (так воно й справді пізніше ставалося). — А тому, якщо ти напишеш наступний твір, то я хотів би прочитати його раніше за всіх». Тенґо пообіцяв, що так і зробить.

Комацу також захотів дізнатися, яка він людина — де вчився, що зараз робить. Тенґо якнайчесніше розповів про себе все, що міг. Що народився і виріс у місті Ітікава префектури Тіба. Що мати захворіла й померла невдовзі після його народження. Принаймні так казав батько. Братів і сестер не має. Що батько вдруге не одружився, а сам, своїми чоловічими руками його виховував. Батько працював збирачем плати радіотелевізійної корпорації «NHK», [7] захворів на хворобу Альцгеймера й тепер перебуває в лікувально-оздоровчому закладі на південній частині півострова Босо. Що він, Тенґо, закінчив природничий факультет 1-го відділення Цукубського університету за спеціальністю «математика», викладає математичні предмети в підготовчій школі в Йойоґі й пише оповідання. Після закінчення університету мав змогу влаштуватися на вчительську посаду в тамтешній префектурній середній школі вищого ступеня, але вибрав для себе приватну школу в Токіо з порівняно вільним розкладом занять. Що мешкає сам у маленькій квартирі в Коендзі.

Чи хоче він справді стати професійним письменником — цього сам не знав. Не був упевнений, чи має літературний хист. Єдине, в чому не сумнівався, було те, що не зможе щодня не писати. Без писання оповідань не міг обійтися так само, як без дихання. Комацу, не висловлюючи своїх думок, уважно слухав розповідь Тенґо.