Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Разное » Кола на воді - Печорна Олена (читать книги онлайн бесплатно серию книг .TXT) 📗

Кола на воді - Печорна Олена (читать книги онлайн бесплатно серию книг .TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Кола на воді - Печорна Олена (читать книги онлайн бесплатно серию книг .TXT) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

– Вань… Пробачте нас, але вона й справді не може впоратись з пережитим. Ми психолога запрошували, однак безрезультатно. Вкрай важливо, аби вона відгукнулась, пішла на контакт бодай з кимось.

– Розумію. А можна я спробую? Ви не уявляєте, наскільки для мене це важливо.

Подружжя розгублено перезирнулось і одночасно розвело руками:

– Ну спробуйте, але із цього навряд щось вийде.

Двері дитячої кімнати рипнули й з острахом відчинились. Дівчинка лежала на ліжку, заховавшись обличчям в подушку. Чоловік мовчки підійшов і обережно присів на краєчку ліжка. Руді пасма волосся розповзлись по дитячих плечах, нагадуючи потоки гарячої лави. Анатолію чомусь нестерпно захотілось діткнутись їх рукою, на мить навіть здалося, що так він зможе торкнутися до власної доньки. А може, це й справді так? Він може торкнутись Оксанки ось в цій рудій дівчинці. Вона ж там живе – в пам’яті, думках, мріях. Віка раптом голосно схлипнула й підняла заплакані очі, такі прозоро-волошкові й чисті, що здалося, то плачуть два скельця.

– Ви?

Анатолій легенько провів по волоссю рукою, відчуваючи, як між пальцями оживає кучерявий вогонь. Стало тепло. Навіть гаряче, особливо там, де мало бути серце.

– Я.

– Але як?

– Прийшов тебе побачити. Оксанка була б рада, якби ось це потрапило саме до тебе. Ці зошити вона готувала до першого вересня, до школи ще далеко, однак візьми, вони – твої. Вважай, що це подарунок подруги.

Волошкові очі здивовано кліпнули й заіскрили:

– Справді?

– Так.

– Дякую, я збережу їх і буду записувати найпотаємніше, так, ніби я їй розповідаю. Як думаєте?

– Чудова ідея. Ви й далі будете подругами.

Дівчинка міцно притисла до серця стовпчик зошитів і знову заплакала, тільки цього разу якось по-світлому, звільняючи душу від застарілого болю.

– Я… Я не знаю, як це сталось. Ми нічого не встигли зрозуміти. Був звичайний недільний ранок, правда, спекотно – жах. Я зайшла до Оксанки, ми щось читали, здається, дівчачий журнал, потім Оксані захотілося малювати, вона малювала, а я розповідала про санаторій, куди з батьками поїду. Ірина Петрівна зазирнула до нас й попередила, що до неї мають прийти учні. Ми попросились піти гуляти, вона не пустила одразу, просила зачекати, а потім дозволила, тільки недалеко й ненадовго. Вона, коли заняття закінчаться, мала зателефонувати, щоб Оксанка поверталась назад. Ми й пішли. Було стільки сонця, хотілося заховатись від нього. Ми вирішили майнути до парку, там затишно й не так спекотно, ще й в класики пограти можна, не зважаючи на рух машин, як у дворі. Оксанка в останню мить чомусь ще й м’яча взяла, краще б вона… краще б я…

– Віко, сонечко, минулого не повернути назад. Розумієш? Ти не винна. Ти ні в чому не винна. Та й до чого той м’яч?

Дівчинка витерла вологі щоки, розтираючи гіркоту по всьому обличчю:

– Це все він. Ми спочатку, як і планували, погралися в класики, а потім вирішили з м’ячем: вона мені кидала, я – їй. І треба ж було йому відскочити й полетіти на галявину, а там якісь хлопці старші відпочивали й жартома вдарили по ньому, і так, що м’яч аж у кущі залетів. Ще й сміялися, а Оксанка… Оксанка пішла його забирати, а потім… крик… і більше я її не бачила. Ми всі одразу ж кинулися шукати: й хлопці, й дідусь, котрий сидів на лавці поруч. Він, здається, й міліцію викликав. Там… розумієте. Чоловіча спина майнула в кущах – миттєво, а потім… в траві… босоніжка Оксанчина… одна. Ну куди вона боса? І м’яч той клятий поруч лежав! Ну навіщо? Навіщо ми його взяли тоді?!! Господи!

До кімнати забігли батьки й налякано кинулись до дитини. Мати притискала до себе заплакане обличчя й цілувала. Батько мовчки гладив плече й міцно стискав другу руку в кулак. Анатолій винувато підвівся:

– Вибачте, заради Бога. Спасибі, Віко.

– Ваню, проведи гостя. Вибачте, але…

– Так-так, розумію. Ще раз дякую.

Вже біля самих дверей його зупинив дитячий голос:

– Дядьку Толю, ось цього блокнота заберіть назад, він списаний… Це її щоденник.

Чоловік тремтячою рукою взяв несподіваний скарб і відчув, як гаряча хвиля прориває всі захисні бар’єри свідомості. Щоденник. Його дівчинка вела щоденник. Тієї ж миті чиїсь невидимі пальці торкнулись віконного скла і почулась мелодія – така знайома і щоразу нова. Дитячі очі щасливо посміхнулися:

– Дощ.

У порожньому будинку чекала солодка жінка. Власне, якщо вона там була, дім не мав бути порожнім? Сліпі очі вікон тактовно промовчали. Таки пустий – все одно, що магазинний ящик, з якого раптово вийняли товар. З порогу почулося стурбоване:

– Де ти був цілий день? Твій мобільний не відповідає. Толю, я ж хвилююся!

– Люба, вибач. Телефон розрядився. Що у нас на вечерю?

Рената замовкла й уважно подивилась на чоловіка, неначе на око могла оцінити ступінь його хвороби, чи то пак – депресивного стану. Побачене, очевидно, справило враження, а може… Він ніяк не навчиться читати її.

– Зараз, любий. Я замовила плов, ну, у тому ресторанчику біля… Та, власне, це не важливо. Я швидко.

Анатолій спостерігав за граційними рухами спокусливого тіла і чомусь шкодував, що так швидко скінчився дощ. Жінка озирнулась, впіймавши погляд на собі, посміхнулась:

– Толю, я скучила, не лишай мене більше так надовго саму. Розкажеш, де був? Удень заїжджав Костя, він хвилюється, що ти роботу закинув. У вас там, здається, повний аврал: замовники підганяють, робочі бригади вибиваються з графіку, матеріал не підвезли, а конкуренти ось-ось перспективний об’єкт перехоплять. Костя говорив, то має бути торговий центр. Нічого собі замовлення!

Чоловік роздратовано зморщився:

– Зачекає робота.

– Ну чому?

– Я ж сказав – зачекає.

Рената зосередилась, відчуваючи незриму загрозу.

– Любий…

Ніжні руки ласкаво торкнулися підборіддя.

– Робота може допомогти швидше прийти до тями. До того ж, ти ризикуєш справою.

Чоловік заплющив очі, а потім втомлено видихнув:

– Все буде потім, п-о-т-і-м.

Та ніч вперше за кілька останніх тижнів була справжньою, такою, якою мають бути червневі ночі. Чоловік вийшов з будинку, швидше з цієї коробки, босоніж в траву й роздивлятися ніч упритул. Ноги приємно залоскотала волога трава, в груди вдарило свіжістю – забутою і, напевно, від того хмільною. Це ж треба, навіть голова пішла обертом. Спиною Анатолій відчув, що за ним спостерігають, а через кілька хвилин поруч тепло видихнули:

– Що з тобою?

– Нічого, ніч яка. Чуєш? Пташки?

– Вони.

Стояв, занурений в ніч по вінця, і сам собі не вірив, більше – боявся розхлюпати оцей раптовий щем.

– Оксанка… Знаєш, вона любила солов’їний спів. Все просила показати пташку з таким казковим голосом.

Жінка мовчки торкнулась руки.

– А я… Я говорив, що та – сіра, маленька, й завжди ховається. Знаєш, що вона відповіла? Тату, просто ти… лишень дивишся, от соловейко й ховається, соромиться, а треба його слухати, тоді він обов’язково з’явиться. Я так жодного разу його не послухав з нею – все було не до того.

Жінка притислась щільніше й зітхнула:

– Ходімо в будинок, час.

Вже лежачи в ліжку, він слухав, і слухав, і слухав, неначе чекав, що казкова птаха ось-ось залетить у відчинене вікно. Під подушкою лежав потаємний блокнот, так само чекаючи, що його відкриють. Анатолій поклав руку під подушку, торкнувся, а відкрити – не зміг. Іноді того, чого хочеться найбільше, зробити… боїшся. Чоловік заплющив очі, але руки не забрав, так і заснув – торкаючись дива.

Вранці прокинувся з посмішкою, навіть одразу не зміг збагнути, де він знаходиться, потім довго лежав нерухомо, намагаючись затримати сновидіння якомога довше, але врешті-решт підвівся й пішов до кабінету. Його зустріло сонце. Воно нестримним потоком лилося в кімнату, не питаючи дозволу чи благословення, просто було і все. Сліпучо-яскраве, вже тепле. Сонце нового дня. Анатолій увійшов у його промені, підняв голову й, мружачи очі, спробував зазирнути кудись вище неба.

Перейти на страницу:

Печорна Олена читать все книги автора по порядку

Печорна Олена - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Кола на воді отзывы

Отзывы читателей о книге Кола на воді, автор: Печорна Олена. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*