Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Разное » Не вурдалаки - Талан Светлана (читать онлайн полную книгу txt) 📗

Не вурдалаки - Талан Светлана (читать онлайн полную книгу txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Не вурдалаки - Талан Светлана (читать онлайн полную книгу txt) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Або ще така:

Із-за гір та з-за високих
Сизокрил орел летить.
Не зламати крил широких,
Того льоту не спинить.

І ми щиро вірили в те, що Сталін дуже піклується про нас, дітей, як піклується рідний батько. Тому на свята Жовтневої революції, Перше Травня, День Перемоги старші хлопці йшли до лісу та приносили барвінок – вічнозелений плющ. А дівчатка в’язали вінки, робили квіти з кольорового паперу, прикріпляли квіти до вінків і прикрашали ними портрети Леніна та Сталіна.

На весь клас була одна лампа, було погано видно, особливо взимку. Але я дуже старалася і вчилася на відмінно. На все життя я запам’ятала першу свою вчительку Надію Іванівну. Вона була молода, дуже вродлива і мала довгу чорну косу, яку заплітала та іноді вкладала вінком на голові. Для мене вона одразу ж стала ідеалом, бо була дуже велична, гарна і добра. З першого класу я захотіла стати, як вона, вчителькою.

Коли прийшла зима, то стало холодно, і мені вирішили пошити чи то труси, чи гамаші, щоб було у чому ходити до школи. Але тканини не було, і Тьотя пошила мені їх зі старої драної ковдри. Гумки не було, тож щоб штани не сповзали донизу, Тьотя пришила до них одну підтяжку. Штани виявилися дуже колючі й мені не сподобалися. Кожного ранку мама будила мене раніше, щоб вдягти ті штани.

– Доню, треба вдягати штани, – казала мати. – Бо змерзнеш.

– Не буду! – одразу ж починала плакати я. – Вони кусаються!

– Треба, бо застудишся, – вмовляла мене мати.

– Нехай! – лементувала я. – Нехай застуджуся, але не буду їх вдягати!

– Захворієш!

– Ну то й що?! – не вгамовувалася я.

– Тоді ти не зможеш ходити до школи.

– Як це? – Я переставала хлипати.

– А ось так! Будеш хвора лежати на печі, доки не одужаєш, а інші дітки будуть ходити в цей час до школи.

– А на моєму місці ніхто не буде сидіти? – розмазуючи сльози по обличчю, запитувала я маму.

– Хтозна! Прийде новачок до класу, то де ж йому сидіти?

Колючі штани, але дуже до школи хочеться! Зітхала та вдягала їх, а наступного ранку починалося все спочатку.

З плаща-палатки Тьотя пошила мені пальто. Щоб було тепліше, замість вати набили його клоччям із конопель. Також мені пошили бурки. Взимку вечорами при світлі каганця, коли я вже навчилася читати, мама і Тьотя пряли, а я читала. Всі попритихають, а я читаю «Муму» Тургенєва. Але найбільше всім подобалась казка «Сіренька качечка» про те, як вона була поранена і не змогла з усіма полетіти у вирій. Читаю і плачу, а зі мною плачуть усі в хаті. Можливо, тому я все життя люблю тварин і не можу зарізати навіть курки.

Навесні всіх жінок збирали у полі. Туди вони приводили своїх корів, щоб орати колгоспну землю. Одна жінка спереду тягне корову, а інша, позаду, – плуга. А вдома, щоб зорати город, ми, діти, впрягалися й тягли його за собою, а мати ходила за плугом.

Багато дітей, закінчивши чотири класи, змушені були залишити навчання та йти працювати. У мене був дуже великий потяг до знань, то батьки вирішили, що мені треба ходити до школи далі.

…Якщо заглянути до словника іншомовних слів, то слово «кок-сагиз» тлумачиться як багаторічна рослина родини складноцвітих, каучуконос. Моє покоління знає про цю рослину не з книжок. Вона була виведена штучно з усім відомої кульбаби, лише в її коренях було більше речовини, з якої виготовляли потрібну країні гуму. Ми ж, діти, збирали пушок з рослини, де було насіння. Вивели цю рослину у тридцять шостому році, а я почала ходити збирати пушок після першого класу. Для цього Тьотя пошила мені полотняний мішок із зав’язками через шию. Збирали двома руками, складали у мішечки, а ввечері йшли здавати ланковій до клуні. Там вона його зважувала та вела облік. Частенько ми з Валею прокидалися рано і до школи встигали збігати на поле і назбирати пушку з чужої ланки, а після школи вже йшли на свою.

Напроти нас стояла хата, де, як розказували люди, у голод тридцять третього року донька зарубала свою матір, м’ясо посолила та склала до бочки.

– А ти знаєш, де вона голову матері поділа? – якось спитала Валя.

– Звідкіля мені знати?

– Вона її віднесла до клуні!

– Та йди ти!

– Не віриш – спитай моєї бабці.

– До якої клуні? – запитую я, відчуваючи, що вже стає лячно.

– До тієї, де ми здаємо кок-сагиз.

Сказала Валя і забула про те. А я, як йду здавати кок-сагиз, так і дивлюся, чи не лежить та голова у клуні. Сама туди заходити боялася.

Спочатку за зібраний кок-сагиз не давали нічого, а потім почали давати за один кілограм сто грамів цукерок-подушечок. У кінці тижня я йшла до крамниці, куди вже були передані списки, й продавчиня давала мені у кульку цукерки. Несу додому, а вони так пахнуть, так ваблять, що сил немає. Так і хочеться хоча б одну скуштувати! Понюхаю, але не їм. Притисну пакетика до грудей і несу додому. Вдома Тьотя (вона була за старшу) сховає їх у скриню, на якій я спала, щоб потім по п’ять штук видавати усім до чаю. А чай з чого? З гілочок вишні та смородини.

Здавалося б, і війна закінчилася, а жити легше не стало. Селян зобов’язали сплачувати податки. Чи ти маєш, чи ні, – повинен здати державі сорок кілограмів м’яса, двісті сімдесят літрів молока, дев’яносто яєць. І все це безкоштовно. А де те м’ясо? Чи ми самі їли його? А ще примушували купувати облігації за гроші. Добре, що хоча б можна було податок сплатити грошима. То яйця самі не їли, здавали, а Тьотя шила людям потроху якусь одежину, заробляла копійчину, то й сплачували податки. За кожне плодове дерево та кущ теж потрібно було платити податок. А якщо врахувати, що дерева плодоносять гарно лише раз на два роки, то люди почали вирубувати яблуні, груші, вишні та сливи. Село, що колись потопало в садках, швидко стало «лисим». З болем у серці батько вирубав усі дерева та кущі. Стало порожньо і сумно.

Коло нас жила жінка, яка залишилася вдовою. У неї була донька, моя однолітка, Ніна. З нею ми мало товаришували, бо вона була хитрою та часто мене обманювала. Мій батько допоміг вдові вирубати садок, але один кущ червоної смородини жінка попрохала залишити. Прийшло літо, а у нас ні садочка, ні ягідки, ні яблучка. А у Ніни на городі (аж із вулиці було помітно!) зачервонів ягідками кущ смородини, який ми завжди називали порічками. Я кілька днів ходила на вулицю та заглядала крізь паркан на той кущ. А він ставав з кожним днем ще червонішим, ще привабливішим. І ось одного разу я вирішила сходити до Ніни в гості. Саме того дня її мама пішла в місто на базар, тож випадала слушна нагода. Прийшла до Ніни, а та й запитує:

– І чому це ти прийшла до мене, а не пішла до своєї Валі?

– Згадала, що ти мене запрошувала прийти погуляти.

– А як же Валя? – підштрикує мене Ніна.

– Зачекає до завтра, – відказую, а самій стає соромно.

Погралися трохи у дворі, а я все нишком зиркаю на кущ порічок.

– Покажи мені, що у вас росте на городі, – схитрувала я, щоб заманити Ніну ближче до куща з ягідками.

– Ходімо! – з легкістю погоджується сусідка, і ми ходимо вузенькою стежкою. Ніна розповідає про городину, а я її не чую, бо вже нічого не можу чути та бачити, лише кущ, який весь аж червоний.

– А ось це – порічки! – Ми зупиняємося, не дійшовши до куща, але я вже добре бачу стиглі ягідки, які рясно-рясно обліпили гілки, сонце в них переливається янтарем, не даючи мені спокою.

– Рвати порічки не можна, – ніби вгадавши мої думки, застерегла Ніна.

– Чому?!

– Бо під цим кущем похована нехрещена дитина.

– І що тепер? – втрачаючи надію скуштувати ягід, запитую сусідку.

– Мама сказала, що та дитина прийде і задушить того, хто буде рвати та їсти ягоди, – каже Ніна та ковтає слину.

І ми в це вірили! Які ж ми були наївні, не те що сучасні діти, які ще розмовляти добре не вміють, але вправно користуються комп’ютером.

Страшенно хотілося яблук!

У нашому селі перед війною побудували нову школу на місці, де колись був панський маєток. Зберігся сад, який так і називали – «панський». Там росли великі старезні яблуні. І це в той час, коли на сільських подвір’ях не було фруктових дерев! Тож ми, діти, з нетерпінням чекали літа, коли з’являться на деревах яблука. Тоді до саду збігалася вся дітвора села, мов монголо-татарська навала. Хто міг, залазив на яблуні, а інші збивали яблука палицями з усіх боків. І яка ж то була насолода, коли вдавалося поласувати зеленим, ще не достиглим яблучком завбільшки з грецький горіх! Особливо щастило тим, хто міг дістати яблучко хунтівки. Воно було не таке кисле і нам здавалося солодким та смачним. А я ще й додому приносила яблучка братикам та сестричкам, бо пам’ятала, що я – найстарша, тому повинна про них піклуватися.

Перейти на страницу:

Талан Светлана читать все книги автора по порядку

Талан Светлана - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Не вурдалаки отзывы

Отзывы читателей о книге Не вурдалаки, автор: Талан Светлана. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*