Дьондюранг - Тесленко Олександр Констянтинович (читаем книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
— Русулю, ми не винні, що за ті роки не прийшло жодного замовлення на кіберів такого вузького профілю, якою була Армілярія… Звідки ти взагалі знаєш про цю історію?
— Біокібери подейкують… — Русуля розхвилювалась. — До того ж в мені її блок корекції лімфодинаміки і ліва гемісфера центрального аналізатора… Тому кожна її думка… Все, що вона казала і лише думала, — зараз у мені. Тож я добре знаю, як ви з нею повелися.
— Ох, ця вже мені пам’ять поколінь, — зітхнув майстер. — Від вас нічого не приховаєш. — А подумки продовжив, що немає нічого доброго у використанні старих блоків пам’яті, більше клопотів. — Що ти хочеш від мене?
— Ще не знаю. Але ви можете щось зробити, аби мені не випала трагічна доля Армілярії… — відповіла і раптом попросила: — Віддайте мене цьому лікареві. Буду йому бавити дитину. Мені дуже тяжко тут, у вашій залі відпочинку. Дозвольте народитися!
Імбрикатус подивився здивовано, проте швидко підвівся і, не кажучи ні слова, підійшов до відеону в ближньому кутку зали.
— Алло! Архівний?
На екрані з’явилося сухорляве обличчя непевного віку і невизначеної статі.
— До вас приходив лікар вибрати старого кібера в служниці?
— Так, він і зараз у нас. Перебирає.
— Покличте його.
Майстер заступив екран відеону, і Русуля не побачила обличчя того лікаря, але почула голос, який їй сподобався.
— Слухаю вас.
— З вами виявила бажання працювати Русуля. Вона медичний працівник. Сподіваюсь, ви порозумієтесь.
— Пропонуєте кібера, котрий ще не функціонував? Чим зобов’язаний?
— Пусте. Дякуйте самій Русулі.
— Де і коли ми з нею зустрінемось?
— За півгодини біля центрального входу.
Імбрикатус повільно відійшов від відеону і спокійно повів Русулю в сектор технічного контролю, де формально її перевірили, бо ж ніхто не сумнівався, що новісінький сучасний кібер гуманітарного профілю впорається з такою спрощеною програмою, як хатнє господарювання.
Коли вона вийшла надвір, відразу впізнала з-поміж кількох чоловіків на тротуарі під деревами ЙОГО, свого визволителя, котрому завдячувала цією хвилиною своєї появи у яскравий, розмаїтий світ людей і машин на штучній планеті Інкана. Вона усміхнено, трохи злякано дивилася на НЬОГО і простувала по коротко стриженій траві.
— Ви чекаєте Русулю? — запитала, підійшовши.
— Так.
— Добрий день, — ледь помітно вклонилася. — Русуля — це я.
— Мене звати Вересом. Я — лікар. Скоро у нас з Рутою має народитися дитина. Ми чекаємо на вашу допомогу, Русулю.
— Так, я знаю, майстер мені все розповів. Ці дерева звуться акації? — запитала раптом.
— Так, — усміхнувся Верес. — Акації.
— Два місяці тому вони цвіли, правда? Таким запашним білим цвітом, як білим гроном, правда?
— Правда.
Русуля щасливо усміхалася, утверджуючись в правильності знань, закладених в її блоках синтез-аналізатора.
— А оті плескаті машини називаються гелікомобілями?
— Так. І ось та жовта машина серед них — моя. На ній ми поїдемо додому.
— О, це фантастично прекрасно. Я ще ніколи не їздила на гелікомобілі.
Верес розсміявся.
— А де працює ваша дружина? — запитала Русуля, трохи незграбно зачиняючи за собою дверцята.
— Вона хімік. Працює на комбінаті дитячого харчування… Тож проблем з харчуванням малого… чи малої не повинно бути.
— Нам довго їхати?
— А ти б хотіла довго?
— Так, хочу подивитися на це місто, воно зветься Дзябран, хочу багато чого побачити… Як приємно пахнуть ваші сигарети… Це запах конвалій?
— Так.
— Вас турбує серце?
— Ні.
— Чому ж тоді ви курите ці сигарети з конвалійними алкалоїдами?
— Так просто. Люблю цей запах.
— Бачите, я і про дію конвалійних сигарет знаю, — задоволена сама собою, мовила Русуля.
— Казали, ти медичний працівник, тож мусиш знати.
Русуля розсміялася:
— Останнім часом нашу конструкцію ускладнили новим мультипроектором домінанти, але пристрій виявився тендітним, часто емболізується, що зовні проявляється інформаційним провалом саме фахових, домінантних знань. Розумієте?
— Розумію.
— Але в мені ще все працює, як і належить. Все бачу, все розумію, все можу описати, відчуваю навколишнє усіма рецепторами, знаю своє місце в цьому світі, ніщо мене не лякає і не виводить з себе, з рівноваги, я відчуваю внутрішню гармонію. Це називається щастям. Правда?
Верес прочинив віконце і викинув недопалок.
— Подивись ліворуч, ми їдемо повз Центр проблем довголіття. Я тут працюю.
— О, ви працюєте у великого Бера. Нам на комбінаті про нього багато розповідали. Який ви щасливий! Ви працюєте в славетного Бера.
— А ти створена на комбінаті, який очолює не менш славетний Сфагнум! — в тон Русулі продовжив Верес. — Яка ти щаслива!
— Хочете сказати, що добре там, де нас немає? Але хіба можна порівнювати нашого Сфагнума з великим Бером?
— Котрого ти не бачила.
— Але я про нього все знаю…
— Не сперечайся, Русулю. Ось поживеш разом з нами…
— Ви хочете сказати, що закладена нам інформація вже застаріла? Люди живуть не так, як нам казали?
— Ваш Сфагнум великий вже тим, що створив таке чудо, як ти, Русулю.
— Ну, що ви, яке ж я чудо, — здивовано оглянула себе Русуля. — Все за генеральним затвердженим проектом… А що ви робите у великого Бера?
— Вивчаю тонкі механізми старіння людського серця. Така собі досить вузька тема…
— Людського серця… — зачаровано, з благоговінням у голосі повторила Русуля, а Верес посміхнувся і не став продовжувати далі.
Він дивився на її світле волосся, яке красиво спадало на груди, і не вірив, що поряд з ним не людина, а кібер. Такий красивий біокібер.
— Ви так спокійно говорите про свою роботу… — Верес спіймав у її погляді докір. — А я навіть розхвилювалася. Вивчаєте людське серце…
— Ми вже приїхали. — Верес різко загальмував і раптом побачив машину “швидкої допомоги” біля будинку, де він жив, і побачив, як до тої машини заходить його Рута і двоє в білих халатах. Не встиг зупинитися поряд, як “швидка” подалася геть. Верес знову запустив двигун на повну потужність і лиш прошепотів:
— Чому сьогодні? Адже ще зо два тижні?
Напружено вдивлявся в контури медичної машини, що майже летіла широкою магістраллю. Потім вона круто звернула ліворуч. Верес теж повернув кермо ліворуч, але на магістральному селекторі загорілось червоне, примушуючи зупинитись.
— Ви знаєте, куди вони поїхали?
— Так, знаю. Але чому сьогодні? Що ж трапилось?
— А чому б і не сьогодні? — розсміялась Русуля.
— Ах, Русулю, тобі смішно. Але ми з Рутою дуже добре пам’ятаємо той день… Ми знаємо, що сьогодні трохи зарано…
На подвір’ї було тихо, з неба світила яскрава ракета-сонце, віяв легкий вітерець, розносячи аромат квітів, що росли на клумбах. Повільно прогулювались у сквері поодинокі хворі.
Під прозорим куполом приймального покою, мов під шапинкою великого прозорого гриба, сиділа жінка чи біокібер у білім халаті.
— Пробачте… Щойно до вас…
— Чому ви хвилюєтесь? Ваша дружина зараз народжує.
— Так, я розумію. Але… я сам лікар. То, може…
— То, може, ви народите замість неї? Ваша присутність абсолютно зайва. Чекайте. Скоро повезете своє дитя додому. Ви ще пригадуватимете свою безклопітну юність.
Верес картав себе за те, що не був поряд з Рутою в такий відповідальний момент.
— А ви розкажіть мені, — тихо мовила Русуля. — І час збіжить для нас набагато швидше.
— Що тобі розказати?
— Про той день, який ви з Рутою так добре пам’ятаєте, — ніяково посміхнулася.
— А-а-а, ось ти про що!
Підійшли до клумби з червоними локсами. Сіли на лавочку.
— Ми з Рутою познайомилися давно, кілька років тому, на концерті старовинних інструментів. Нас доля посадила в залі поруч. І ми… Нам обом… Ми відразу зрозуміли…
— Що особливості ваших характерів, — продовжила Русуля, не дочекавшись, доки Верес віднайде потрібне слово, — доповнюють одна одну, є конгруентними, що повинно бути фактором спрощення стосунків із зовнішнім середовищем. І ще ви відчували сильну взаємодію ваших еманаційних полів. Одне слово, ви закохалися. Правда?
