Парфуми - Зюскинд Патрик (читать книги онлайн бесплатно серию книг TXT) 📗
На вулиці де ля Мортеллері, що біля річки, вона знала одного чинбаря на ім’я Грімаль, якому була дуже потрібна робоча сила — не добрий учень чи підмайстер, а саме дешевий молодий чорнороб. У його ремеслі була різна робота: здирати шкіру з забитих тварин, що вже розкладалися, готувати дубильні та фарбувальні розчини і таке інше. Все це таке небезпечне для життя, що майстер, який має почуття відповідальності, не ставитиме на цю роботу своїх навчених помічників, якими, на гірший випадок, ніхто не цікавитиметься. Звичайно, мадам Гайяр знала, що в Грімалевій чинбарні Гренуй, за людськими мірками, не мав жодного шансу вижити. Та вона була не з тих жінок, щоб про це думати. Адже вона виконала свій обов’язок. Період догляду закінчився. Що мало трапитися з дитиною далі, її не обходило. Якщо виживе — добре, якщо помре — теж добре. Головне, щоб усе було згідно з законом. Тому вона змусила Грімаля засвідчити письмово передачу хлопця, а зі свого боку видала йому квитанцію про одержання п’ятнадцяти франків комісійних та й подалася собі додому на вулицю де Шаронн, не відчуваючи навіть натяку на докори сумління. Навпаки, вона була переконана, що вчинила не тільки згідно з законом, а й справедливо, бо, залишивши в себе дитину, за яку ніхто не платив, мусила б обділяти решту дітей або саму себе, а це створило б загрозливе становище для майбутнього решти дітей і її власного, тобто для неї самої і її приватної смерті, яка була єдиним, чого вона за життя ще бажала.
Оскільки ми в цьому місці розповіді залишимо мадам Гайяр і потім з нею вже не зустрічатимемось, то хотілося б коротко описати її останні дні. Мадам, хоч і померла в душі ще дитиною, стала, на свою біду дуже, дуже старою. 1782 року, майже в сімдесятирічному віці, вона покинула своє ремесло, придбала, як і хотіла, пенсію і сиділа в своїй халупі, чекаючи смерті. Але смерть усе не приходила. Замість неї прийшло щось таке, на що жодна людина в світі не могла б сподіватися і чого в країні ще ніколи не було, а саме — революція, тобто шалена зміна всіх суспільних, моральних і всіляких інших стосунків. Спочатку ця революція ніяк не позначилася на особистій долі мадам Гайяр. Але потім — їй було вже майже вісімдесят — раптом сталося так, що панові, від якого вона отримувала пенсію, довелось емігрувати, бо його розприватизували, а все майно продали з аукціону одному фабрикантові, котрий шив штани. Певний час усе тривало так, ніби й ця зміна не принесла фатальних наслідків для мадам Гайяр, бо фабрикант і далі вчасно виплачував їй пенсію. Та настав день, коли вона дістала свої гроші не твердими монетами, а у вигляді маленьких друкованих папірців, що й стало початком її матеріального кінця.
Через два роки пенсії вже не вистачало навіть на те, щоб заплатити за паливо. Мадам змушена була продати свій будинок за сміховинно мізерну суму, бо, крім неї, раптом з’явилися ще тисячі людей, які теж мусили продавати своє житло. І знову їй заплатили цими безглуздими папірцями, які через два роки знову стали нічого не вартими, і в 1797 році — вже наближалося її дев’яностоліття — вона втратила все своє майно, нажите старанною мирською працею, і мешкала тепер у крихітній умебльованій комірчині на вулиці де Кокіль. І аж із десяти— чи двадцятирічним запізненням прийшла смерть у вигляді затяжної онкологічної хвороби, яка почалася в мадам у горлі, забравши апетит, а потім і голос, отож коли її відвозили до Отель Дью, вона не могла вимовити жодного слова протесту. Там її занесли до тієї самої наповненої сотнями смертельно хворих людей зали, в якій помирав її чоловік, поклали на одне із загальних ліжок до п’яти інших старих і зовсім чужих їй бабів, які лежали щільно, тіло до тіла, одна побіля одної, і залишили на три тижні помирати — прилюдно, на очах у всіх. Потім її зашили в мішок, о четвертій ранку кинули разом із п’ять-десятьма іншими трупами на воза, який під тоненьке дзеленькання дзвіночка повіз усе це до нещодавно закладеного цвинтаря де Клямар, за милю від міста, й зоставив там на вічний спокій у загальній ямі під товстим шаром негашеного вапна. Це сталося в 1799 році. І слава Богу, що мадам Гайяр нічого не здогадувалася про долю, яка ще на неї чекала, коли того дня 1747 року вона поверталася додому, залишивши малого Гренуя і нашу розповідь. А то вона втратила б віру у справедливість, а разом з нею і в єдиний зрозумілий їй сенс життя.
6
Щойно побачивши мосьє Грімаля, ні, щойно вдихнувши його запах, Гренуй уже знав, що цей чоловік за найменший непослух заб’є його на смерть. Його життя важило рівно стільки, скільки важила робота, яку він міг виконувати, воно вимірювалося тепер лише користю, яку в ньому, Гренуєві, вбачав Грімаль. Так він і схилився, не роблячи жодної спроби випростатись. День у день нагромаджував він у собі всю енергію своєї впертості та непокори, використовуючи її тільки для того, щоб, як кліщ, перечекати льодовиковий період, що неминуче мав настати. Хлопець був зразком покірливості, невибагливості й працьовитості, прислухався до кожного слова, залюбки з’їдав усе, що давали. Вечорами він сумирно дозволяв замикати себе у прибудованій до майстерні комірці, де зберігалися знаряддя та висіли засолені невичинені шкури. Тут, на утрамбованій голій долівці він і спав. Щодня він працював, поки було видно, взимку — вісім, улітку — чотирнадцять, п’ятнадцять, шістнадцять годин: здирав шкури, що тхнули падлиною, вимочував їх, очищав від шерсті, вибілював, викислював, розминав, протравлював, а також колов дрова, готував кору берези та тису, йшов у наповнені їдким чадом чинбарні, нашаровував шкури і кору одна на одну так, як наказували помічники, розтрушував якусь гірку речовину, накривав жахливе багаття тисовими гілками та землею. Згодом він мусив його знову розкопувати й діставати муміфіковані шкіряні трупи з їхньої могили.
Якщо Гренуй не викопував або не закопував шкури, то носив воду. Місяцями носив він воду з річки, щоразу по двоє відер, сотні відер на день, бо ремесло вимагало страшенно багато води для миття, вимочування, ошпарювання та фарбування. Від постійного носіння води на його тілі місяцями не було сухої нитки, вечорами одяг стікав, шкіра була холодна, м’яка й набрякла.
Через рік такого скоріше звірячого, ніж людського, існування він захворів на сибірську виразку, страшну хворобу чинбарів, яка звичайно призводить до смерті. Грімаль його вже списав і навіть шукав заміну, між іншим, не без жалю, бо такого скромного й працьовитого хлопця, як Гренуй, він ще ніколи не мав. Та, незважаючи на всі очікування, Гренуй переніс цю хворобу. Тільки за вухами, на шиї та на щоках у нього залишилися рубці від великих чорних карбункулів, які спотворювали його, роблячи ще гидкішим, ніж він був. Зате у нього з’явилася безцінна перевага — імунітет проти сибірської виразки, так що відтепер він міг навіть подряпаними й закривавленими руками здирати найгірші шкури, не боячись заразитися вдруге. Цим Гренуй відрізнявся не лише від учнів та підмайстрів, а й від своїх потенційних наступників. І, оскільки його не так легко було замінити, зросла ціна його праці, а з нею й ціна його життя. Тепер йому вже не треба було спати на голій долівці, в повітці йому дозволили змайструвати дерев’яне лігво, натрусили на нього соломи і навіть виділили ковдру. На ніч його більше не замикали. Їжу давали кращу. Грімаль тримав його тепер не просто як тварину, а як корисну домашню тварину.
Коли Гренуєві виповнилося дванадцять років, Грімаль зробив йому півнеділі вихідною, а коли минув тринадцятий, він міг навіть посеред тижня ввечері після роботи виходити кудись на годину погуляти. Гренуй переміг, бо він жив і мав трохи свободи, а цього було досить, щоб жити далі. Перезимівля минула. Кліщ Гренуй заворушився. Він відчув вранішнє повітря. Його опанувала жага полювання. Найбільше у світі царство запахів було до його послуг: місто Париж.
7
Це було, наче в країні з молочними річками й киселевими берегами. Тільки сусідні квартали Сен-Жак де ля Бушері та Сент-Есташ були країною з молочними річками й киселевими берегами. У провулках з боку вулиць Сен-Дені й Сен-Мартен люди жили так тісно одне біля одного, будинки так тулилися один до одного — п’ять, шість поверхів догори, що не видно було неба, а повітря внизу стояло таке, як у вогких канавах, і було насичене запахами. Там перемішувалися запахи людей і тварин, випари їжі й хвороб, води і каміння, попелу й шкіри, мила і свіжовипеченого хліба, і яєць, варених в оцті, вермішелі й вичищеної до блиску латуні, шалфею й пива, сліз, жиру і вологої та сухої соломи. Тисячі запахів утворювали невидиму кашу, яка наповнювала щілини провулків, розливалась часом над дахами, але внизу, ближче до землі, ніколи. Люди, котрі там жили, не відчували нюхом у тій каші нічого особливого — адже вона від них і походила, просочувала їх постійно, була повітрям, яким вони дихали й завдяки якому жили, була для них наче теплий зручний одяг, який, коли його довго носиш, нічим тобі не пахне і який навіть не відчуваєш на тілі. Та Гренуй принюхувався до всього, ніби вперше в житті. І відчував не лише сукупність цього запашного багатства, а й розщіплював його анатомічно на найменші, найвіддаленіші частки й часточки. Його тонкий нюх розплутував клубок випарів та смороду на окремі ниточки головних запахів доти, доки вони вже не розкладалися. Це давало йому невимовну насолоду — розплутувати й намотувати ці ниточки.
