Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗

– Я не помітив нічого, окрім міцних козацьких жартів та звичайних розмов. Можливо, тому, що не надто прислухався.

– У тім і справа. Декотрі люди тут дозволяють собі відкрито симпатизувати Хмельницькому, а це вже, знаєте…

– Ви чули звичайні теревені.

Розгон уважно подивився в очі Івану.

– На вашому місці я б не був таким недалекоглядним. Подібні, як ви зболили висловитися, теревені замалим що не утримують у собі прямого заклику до бунту, а наш з вами святий обов'язок складається в тому, аби душити такі настрої в зародку.

Богун відчув, як у ньому зростає огида до цього сухорлявого підпанка, невідомо яким чином обраного на посаду вороновицького осавули. Хоча Богун нечасто зустрічався з ним раніше, проте трохи був знайомий і не сподівався від Розгона таких відверто пропольських висловлювань. За мить він усе ж опанував себе і з підкресленою офіційністю відповів:

– Я обіцяю вам у подальшому бути уважнішим до таких проявів неблагонадійності. Ви ж, у свою чергу, інформуйте мене про все, що знаєте. Маю надію, ми здатні поки що підтримувати дисципліну серед своїх підлеглих.

Розгон зітхнув з видимою полегкістю і кинув на веслярів за спиною Івана черговий підозрілий погляд.

– Радий нашою з вами спроможністю порозумітися. Коли пристанемо до берега на ночівлю, я проінформую про всі свої підозри пана генерального осавула, але поки що, вважаю, не варто акцентувати на собі увагу сіроми.

– Цілком з вами згоден.

Повернувшись до кормового стерна, Іван навмисне голосно напустився на козака, якого полишав за себе:

– Ти як, скурвий сину, стерно тримаєш?! Чи повилазило?! Не доставало ще передню чайку носом підштовхнути! Іди на весла і намагайся виконувати свої обов'язки краще! – а коли той кинув на нього ошелешений погляд, буркнув стиха собі під ніс: – Шепни хлопцям, щоб трималися напоготові. Він не повинен залишити байдак, коли ми пристанемо до берега.

Через дві години, коли сонце майже сховалося за береговими скелями на заході, отаманські чайки, які йшли на півмилі попереду човнів Брацлавського полку, круто взяли праворуч і попрямували до похмурого у перших сутінках затону, на одному з берегів якого височіла прямовисна скеля; другий, більш положистий, був укритий смарагдовим килимом густих степових трав і рідкими невисокими деревцями. Із сусідньої чайки, веслярі якої налягли і почали обганяти, весело прокричав чиїсь голос:

– Егей, братики! До берега тримай! Кам'яний Затон, тут матимемо перепочинок до ранку, годі мозолі на руках натирати!

Услід за іншими Богун повернув стерно, і човен, важко схилившись на лівий облавок, швидко пішов до берега – веслярі почули швидкий відпочинок і запрацювали з темпом не меншим, аніж під час морської баталії.

Уже поблизу самого берега Іван помітив, що Розгон ступив ногою на очеретяний кранець, що йшов поверх облавка вздовж усього човна, очікуючи миті, коли буде можна стрибнути на берег.

– Михаиле! – багатозначно вказав Богун козакові на чайкового отамана.

– Бачу, пане хорунжий, – козак повернувся до товаришів. – Петре, Филоне, ловіть мерщій!

Не встиг безталанний осавул зморгнути оком, як брацлавці, швидко перестрибуючи лави, наблизилися до нього і оточили з трьох сторін.

– Кудись намилилися, пане осавуле? – звернувся до нього Михайло.

– Що?! – отетеріло пискнув той, а коли відчув на своїх ліктях міцні козацькі долоні, щосили смикнувся і спробував добути пістоля. – Нечувано! Та як ти смієш, збойця?! Негайно прибери руки!

Тієї ж миті Петро, який стояв у чайкового за спиною, смикнув його за очкур, та так, що той незграбно буцнувся сідницями на вологі дошки чердака. Вільною рукою Петро взяв з рук Розгона пістолет і стромив його собі в кобур, нашитий на шаровари.

– Я візьму це поки що, вашмость, бо, не приведи Господи, ясний пан пораниться… Ось так. Шаблю теж, тут усі свої, навіщо вона вам до волейної потреби? [3]

Розгон розгубився настільки, що не міг вимовити жодного слова, безсило позираючи на козаків, котрі його оточували. Але ось погляд чайкового отамана натрапив на постать Богуна. Тієї ж миті очі йому звузилися, а з горлянки почувся схожий на шипіння голос:

– Здрайцю! Ти заодно з ними! Зачекай же, негідний шибенику, кров'ю заплатиш мені за таку наругу, навіки проклявши сей день і… – голос осавула раптово обірвався, після того як Михайло досить відчутно стусонув його під дих гострим носком сап'янового чобота.

– Полеміку залишимо на більш зручний час, virtus domine, [4] – констатував Богун. Він швидко озирнувся. За ті короткі хвилини, поки увагу козаків було привернуто до арешту отамана-невдахи, їхній човен один залишився на чистому плесі за півсотні сажнів від берега, решта війська вже висаджувалась. Голі, у самих лишень сорочках, козаки стрибали в прибережні хвилі й налягали на скинуті з чайок канати, витягуючи носи човнів на жовтаву смужку піщаного берега. Іван ще раз окинув оком козаків у чайці. Відкриті, чесні погляди, у багатьох читається піднесення після зухвалого арешту обридлого лядського підпанка, якого їм було нав'язано в сотенні осавули. Набрав у легені повітря.

– Молодці, я маю надію, усім зрозуміла суть того, що тут у нас відбувається? – звернувся він до козаків. – Якщо ні, пояснюю: пан лядський посіпака мав намір розповісти Барабашеві про заколот, який ви, сучі сини, вчинили на човні. Але позаякя особисто ще маю сумніви щодо того, чи стався той самий заколот, ми мусимо подбати, аби пан осавул залишився з нами в чайці. Тож зв'яжіть його міцніше та строміть у рот кляпа. І нехай полежить під лавою. Михаиле!

– Слухаю, пане хорунжий! – молодий козак навіть не згадував про панібратську манеру, якою зазвичай спілкувався з Богуном до виступу в похід. Тепер у його голосі чулися лише повага й чітка військова дисципліна.

– Залишитеся з Филоном у чайці. Очей із цього стерва не зводити. Решту, я вважаю, не потрібно попереджувати про мовчання?

– Розуміємо! – почулися веселі голоси.

– Ображаєш, ваш мость! Не діти…

– Нехай Богові дякує, стерво, що ми його до пекла не доправили.

Коли нарешті причалили до берега, сутінки вже встигли оповити низину Кам'яного Затону густою темною імлою. Не очікуючи, доки козаки витягнуть човен на берег, Іван стрибнув і за мить уже крокував мокрою від вечірньої роси тирсою. Після сміливого ув'язнення чайкового отамана плани доводилося міняти, а якщо бути відвертим, створювати на лету, адже залишившись без зв'язку з осередком повстання, після того як Богдан Хмельницький мало не потрапив під сокиру ката і був змушений минулої осені спішно вирушати на Запоріжжя, Богун мав діяти на власний страх і розсуд, а його вплив фактично звузився лиш на півсотню козаків, що їх мав під власною орудою. Він і гадки не мав про події на Низу, хоча вперто не вірив чуткам, котрі розпускали у війську шпиги Шемберга, а саме: заколотників на Томаківці жалюгідна жменька, їх деморалізовано і скоро спільними діями вірного короні реєстрового війська і хоругв драгунії буде розбито, а тих, хто залишиться в живих, піддано справедливому суду і страті. Тож він вирішив тепер не очікувати, доки Михайло знайде Джеджалія і домовиться з ним про зустріч, вирушивши на пошуки кропив'янського обозного особисто. Лише тепер Богун повною мірою осягнув, на яку небезпеку наразив своїх козаків, у разі якщо про їхній вчинок стане відомо. Тоді, безперечно, з огляду на особливу небезпечність їхніх дій під час військового походу, з ними довго панькатися не будуть – постинають голови або розстріляють у кращому разі. Швидко, без зайвих роздумів та сентиментів. Тож, сказавши «А», цілком логічним було без заминки сказати «Б», тобто розпочати діяти на просторі решти полків, які розташувалися великим табором на березі Кам'яного Затону. Але хто він такий, щоб діяти в таких масштабах? З ким знайомий, на кого може покластися? Думка працювала, немов у лихоманці. Тепер він зовсім не був упевненим у собі так, як кілька хвилин тому. А що робити, якщо Джеджалій виявиться посвяченим у справу Хмельницького на тому ж рівні, що й він сам? Урешті Іван вирішив: будь що буде! Головне знайти хоч яких-небудь спільників, а потім вони разом щось надумають. Настрій у війську такий, що хвилюватися більше приводів було в Барабаша з Караїмовичем, аніж у тих, хто мав намір повстати проти їхньої влади.