Я, робот - Азимов Айзек (мир книг .TXT) 📗
— Поглянь, Джордже, як вона допомагає нам пакуватися, а щебече так, ніби її не турбує більше нічого в світі. Я ж казала, що її треба чимось зацікавити.
— Гм… — невпевнено кахикнув чоловік. — Будемо сподіватися.
Лаштування до подорожі скінчилося швидко. Нью-Йоркська квартира вже була готова до приїзду господарів, а для догляду за будинком, який вони залишали, було найнято дві служниці. У день від’їзду Глорія була така, як і раніше, і жодного разу не згадала про Роббі, принаймні вголос.
До аеропорту вони дісталися повітряним таксі (Вестон охочіше полетів би в приватному літаку, але той був усього на два місця і не мав багажника). В аеропорту вони сіли в літак.
— Іди сюди, Глоріє, — покликала місіс Вестон. — Біля вікна тобі все буде видно.
Глорія з радістю всілася біля вікна, притулилася до товстого скла носом, розплющивши його в білий овал, і заворожено дивилася. Заревів мотор, і літак стрімко рушив, притиснувши її до спинки сидіння. Глорія була надто мала, щоб злякатися, коли Земля провалилася далеко вниз, ніби через люк, і вона відчула, що стала вдвічі важча, ніж звичайно. Однак не настільки мала, щоб усе це не викликало в неї жвавої цікавості. I лише коли Земля перетворилася на маленьку, зшиту з різних клаптиків ковдру, вона відтулила свого носика від скла й повернулася до матері.
— А ми скоро будемо в місті, мамо? — запитала вона, розтираючи свій змерзлий носик і стежачи, як плямка від її дихання повільно зменшується і нарешті зовсім щезає.
— Мабуть, за півгодини, моя люба, — відповіла мати й запитала з ледь відчутною тривогою в голосі: — Ти рада, що ми їдемо? Гадаю, в місті тобі буде дуже весело — там такі будинки, і люди, і стільки цікавого. Ми щодня ходитимемо на візівокс, у цирк, на пляж і…
— Атож, мамо, — відповіла Глорія без ентузіазму. Лайнер саме пролітав над хмарами, і дівчинку зачарувало дивовижне нагромадження димчастих кучугур, що клубочилися внизу. Потім небо знову стало ясне, і вона повернулася до матері з виглядом людини, що знає якусь таємницю.
— А я знаю, мамо, чого ми їдемо до міста!
— Невже? — Місіс Вестон спантеличено стрепенулася. — Чого, люба?
— Ви не казали мені, бо хотіли зробити сюрприз, а я все одно знаю. — На якусь мить її саму захопила власна здогадливість, а тоді дівчинка весело засміялася. — Ми їдемо до Нью-Йорка, щоб знайти Роббі, правда? З допомогою сищиків.
Джордж Вестон саме пив воду, і ця заява просто ошелешила його. Він похлинувся, на підлогу полилася вода, й Вестон зайшовся кашлем. Коли минув приступ, Джордж Вестон, червоний і мокрий, страшенно роздратувався. Місіс Вестон поки що трималася, але коли Глорія повторила запитання, терпець і їй урвався.
— Може, й так, — різко відповіла вона. — А тепер посидь спокійно, ради бога.
Нью-Йорк 1998 року, як ніколи доти, став місцем паломництва туристів. Батьки Глорії знали про цей туристський спалах і прагнули повернути його на свою користь. За наказом дружини Джордж Вестон на цілий місяць облишив свої справи, щоб весь час бути з Глорією і розважати її, як він висловлювався, “донесхочу”. Як і все інше, що робив Вестон, цю свою місію він також виконав продуктивно й по-діловому. Менш як за місяць було досягнуто навіть того, чого, здавалося, годі було досягнути.
Глорія побувала на вершечку хмарочоса Рузвельт-Білдінг і з півкілометрової висоти зачудовано дивилася вниз, на зубчасту панораму дахів, що тяглися аж до полів Лонг-Айленда і рівнин Нью-Джерсі. Відвідали зоопарки, де Глорія, завмираючи від страху та блаженства, роздивлялася “справжнього живого лева” (щоправда, її трохи розчарувало, що його годували сирим м’ясом, а не людьми, як вона сподівалася) і настійно вимагала, щоб їй показали “кита”.
Не минули вони й численних музеїв, парків, пляжів, акваріумів.
На екскурсійному кораблику, оздобленому в стилі шалених 20-х років, вона плавала по Гудзону. Побувала на екскурсії й у стратосфері, звідки небо здавалося темно-пурпуровим. На ньому мерехтіли зірки, а затуманена земля далеко внизу була схожа на величезну чашу. На підводному човні зі скляними стінами вона спускалася в глибини затоки Лонг-Айленд-Саунд, в зелений мерехтливий світ, де її через скло розглядали химерні морські істоти і, звиваючись, відпливали геть. Чарівна казкова країна, хоч трохи прозаїчніша, відкривалась перед нею у великих універмагах, куди водила її місіс Вестон.
Одне слово, через місяць Вестони упевнилися, що зробили все від них залежне, аби стерти з пам’яті Глорії “втікача” Роббі. Однак вони не були певні, що їхні старання матимуть успіх.
Де б не бувала Глорія, скрізь вона виявляла жвавий інтерес до всіх роботів, які тільки їй траплялися. Які б захопливі і не бачені досі видовища не відкривалися перед нею, — вона вперто відверталася від них, помітивши хоч краєчком ока який-небудь рухомий механізм. Через те місіс Вестон, прогулюючись із Глорією, намагалася обійти всіх тих роботів десятою дорогою.
Кульмінаційний момент настав під час відвідання Музею науки та промисловості. Саме тоді музей оголосив спеціальну “дитячу програму”, яка передбачала демонстрацію всіляких чудес науки, доступних для дитячого розуміння. Вестони, звичайно, включили і її до свого списку “обов’язкових розваг”.
I ось тоді, коли Вестони стояли і заворожено розглядали потужний електромагніт, місіс Вестон раптом помітила, що Глорії з ними немає. Хвилинна розгубленість змінилася спокійною рішучістю, і з допомогою трьох співробітників музею розпочалися старанні пошуки. Глорія, звичайно, була не з тих, хто ловить гави. Як на свій вік, вона була досить рішуча й цілеспрямована — це вона, безперечно, взяла від матері. На третьому поверсі Глорія побачила масивний покажчик з написом: “До роботів, що вміють розмовляти”. Прочитавши той напис по складах і переконавшись, що батьки не виявляють бажання рухатися сюди, вона вчинила вкрай просто: дочекалася слушної миті, коли батьки відвернулись, і спокійно попрямувала туди, куди вказував напис.
Робот, що вмів розмовляти, був чимось незвичайним, хоч і являв собою абсолютно непрактичний механізм, який мав чисто рекламну цінність. Щогодини перед ним зупинялася група екскурсантів і обережно, пошепки ставила запитання черговому інженерові. Інженер відбирав ті запитання, які він вважав найбільш підходящими, і передавав їх роботові.
Усе це було досить нудно. Можливо, й не зайве знати, що 14 у квадраті дорівнює 196, що температура повітря у даний момент 72 градуси за Фаренгейтом, а тиск — 30,02 дюйма ртутного стовпчика і що атомна вага натрію 23. Але для цього не потрібен робот. А надто отаке незграбне, нерухливе плетиво дротиків і котушок, що займає двадцять п’ять квадратних метрів площі. Мало хто повертався сюди вдруге, лише одна дівчина, років п’ятнадцяти, тихо сиділа на лаві, очікуючи вже третього сеансу. Вона була сама в кімнаті, коли ввійшла Глорія.
Глорія й не глянула на неї. У цей час люди мало цікавили її. Вся увага Глорії була прикута до величезного механізму на колесах. На якусь мить вона збентежилась — механізм не був схожий на жодного робота, який їй доводилося бачити досі. Обережно, з нотками сумніву у голосі, вона почала:
— Будь ласка, містере робот, ви робот, який уміє говорити?
Їй здавалося, що робот, який уміє розмовляти, заслуговує найвишуканішої ввічливості. Худе, невродливе обличчя п’ятнадцятирічної дівчини, що сиділа тут, напружилось. Вона дістала блокнотик і почала щось хутко записувати в ньому нерозбірливими закарлючками.
Завертілися замаслені шестерні, і механічний, безбарвний голос, позбавлений будь-яких інтонацій, проскрипів:
— Я… робот… який… говорить.
Глорія розчаровано дивилася на нього. Він справді умів говорити, але його голос лунав звідкись ізсередини. У робота не було обличчя, до якого можна було б звернутися.
Вона сказала:
— Ви не могли б мені допомогти, містере робот?
Робот був створений, щоб відповідати на запитання, але досі його запитували лише про те, що він знав. I через те він був упевнений у своїх можливостях.
