Село не люди - Дашвар Люко (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗

– А сама…

Катерина плечима знизала.

– Ну, я пішла… До школи завтра йдеш?

– Піду. Випускний клас. Тре' старатися.

– А куди після дев'ятого?

– Казав же, у комбайнери. У нас і поле своє є.

– Та знаю я ваше поле. Самі бур'яни.

– То ненадовго. Батько за трактор домовився. Зоремо, посіємося… Розбагатіємо. Ще бігатимеш за мною.

– От ти дурний! Одне в голові.

Лягла Катерина. Ковдрою з головою вкрилася, а не спиться.

Сповзла з ліжка і – за хату. У траву, де минулої ночі її дядько Ромко чекав.

Нікого. Сіла.

– Що ж то воно було?.. І до хати – по росі босими ногами.

Мамка спала і всміхалася вві сні. На підлозі хропів п'яний татко. Катерина всунула ноги у Гумові чоботи, на нічну сорочку накинула мамчину кофтину і вибігла з дому.

– Чи подивитися?.. І городами – до дороги на курган.

А ніч же світла – як боже царство! Зірки в небі яскравих дірок понапробивали, ллються, ллються до землі. А під ними – так тихо, як може бути тільки тоді, коли все погане геть зникає без сліду. І поля ніхто не сіпає, і озера ніхто не каламутить, і лісу ніхто не ламає.

Катерина від швидкої ходи зігрілася, кофтину зняла, руки розкинула, обличчя – до зірок.

– А раптом – сліпа?.. Килино! Килино! А раптом – сліпа?.. І ніби у відповідь хтось ізгори: – Іди вже…

– Піду…

Роман чесно охороняв копу Залусківського. Спати собі не давав, прислухався, а щоб не нудьгувати, придумав порахувати, скільки соляри треба, щоби поле засіяти. І тільки рахувати взявся, як біля копи – тихі кроки.

– Ах ви ж, курви чужі! Уже й прийшли по сіно?! Висмикнув Роман із копи товсту палицю, потім другу.

– Ну, ходіть до мене! Ходіть! – шепотів люто.

– Дядьку Романе…

Почув тоненький голосок – і впав під копу.

– Господи! Господи! Вона мені вже привиджується! Що ж воно за таке?!

– Дядьку Романе… – Катерина стояла неподалік копи і чо'сь боялася підійти ближче.

– Йо! Та це ж вона! – Роман підвівся, кашлянув для порядку, вийшов із-за копи.

– О! Нічне видіння! Ти що тут робиш, Катерино? Катерина почервоніла, бровки насупила.

– Якби ж сама знала? Ноги привели…

Гоц! І з Романа всі декорації злізли. Затремтів, руки вперед простягнув, як сліпий.

– Дитино золота! Русалонько…

– Ой! Дядьку Романе, не підходьте! – перелякалася.

– Не бійся! Я тебе не скривджу. Ну, дай руку… Тільки руку.

Ось бачиш, і не страшно. Сідай. Сядь, Катю…

– От якби стоячки…

– Не бійся.

– Добре, добре.

Катерина сіла біля копи. Роман опустився поруч, руки зціпив, аж кістки хруснули.

– Ти… прости мені. Біс поплутав. Наче марево найшло.

Я тебе й пальцем більше не торкнуся. Русалонько… Рости. Я почекаю. Чуєш? Чекати буду, хоч би що!

– Так то була… не любов?

– Прости… Не можу пояснити. Мала ти ще. Любов… Тільки… Мала ти ще. Гріх. Я чекати буду.

Катерина Сашкові слова згадала, вдихнула глибоко.

– А може… не стоїть уже?

Роман схопив дівча за руку, затиснув долоньку межи своїх ніг.

– От воно! «Не стоїть»… Стоїть! Як залізо! Та я втерплю! Бо в мене до тебе… не пусте. Чуєш, Русалонько? Я тебе за дружину хочу. Тільки підрости ще трохи.

– У вас є тітка Рая, дядьку Романе.

– Розлучуся. Поїдемо геть. Хоч і в Килимівку. Світ великий. Що скажеш?

– Не знаю… Як сліпа.

– А ти серце слухай. Це воно тебе сюди привело. До мене привело.

– Справді?

– А як сама…

– Думаю про вас весь час. У Сашки… очі такі ж сині. От нібито зовсім такі самі, як у вас, а я не про нього, а про вас думаю.

– Серденько моє… Сиди. Сиди й не рухайся. Я твою ніжку поцілую.

– Яв чоботях! – Катерина розсміялася, а в Романа – ніби крила.

– Скидай свої чоботи! – теж сміється.

– У мене п'ятка в «Лісовій пісні»!

– А мені байдуже. Ось вона… Ніжка дорогоцінна. Русалонько… Люблю тебе. Чуєш? Люблю… І так Роман це сказав… Ніби тавро наклав непорушне.

Катерина розгубилася.

– Піду я, дядьку Романе. Скоро мамка встане. Кинеться, а мене нема… – Іди…

– Можна я до вас прийду завтра вночі?

– Ще питаєш… Та я помру, якщо не прийдеш.

– Бувайте…

Катерина накинула на плечі мамчину кофтину, побігла до села.

– Боже, на що я насмілився? – Роман сидів під копою, дивився дівчині услід. – Льонька мене вб'є…

Ранок. Мамка, як завжди, поперед сонця.

– Гей, громадяни! Підйом! Льоню! З розсолу почнеш чи до свиней глянеш?

– З розсолу…

– Катю, донечко! Вставай, спляча красуне. Гляньте тільки! Коси розпустила… Ще вдавишся колись уві сні.

Катерина сіла на ліжку:

– Мамо, я не спляча красуня. Я Русалонька…

– Ще краще придумала! Уставай уже, Русалонько. І про школу сьогодні не кажи.

– Чого?

– Я сметану та яйця закупівельникам повезу, татко в раби до Залусківського, а ти мені гарненько всю моркву повикопуєш, висушиш, поки сонце ще гріє, пісочком перетрусиш…

– Мамо, завтра п'ятниця…

– От холєра! – татко ледь розсолом не поперхнувся.

– А що «холєра»… Микола раз на місяць свій магазин у Шанівку привозить… – У Катерини аж сльози на очах. – І що тобі знову треба в тому магазині? Знаєш сама – грошей нема.

– Олія є… – Катерина своєї.

– Дарка, глянь! Ти ту олію заробила, а воно вже й око поклало!

– Доню, кажи мені, – мамка наполягає.

– Мамо, мені ліфчика треба…

– Що?! – татко аж підскочив. – Що ти сказала?!

– Так, Льоню! А йди-но, любчику, до свиней, а ми тут без тебе розберемося.

Мамка татка до дверей пхає, а він огризається:

– Тільки купіть цей ліфчик! Я вас обох на ньому…

– Мамо, чого татко так?.. – Катерина до мамки притулилася, а та сміється.

– Е, доню! Хіба від добра… Та й забули. Давай, кажи…

– Ліфчика треба. У школі сміються. Кажуть, розпустила Катька цицьки…

– Хто каже?

– А хоч би й… Вадька. І Людка. Мамо, мені ліфчика треба. І тих… прокладок красивих. Людка казала, з ними ой як зручно. І не протікають…

– Доню… Зима на носі. Зимових чобітків нема. З пальта виросла, а я тобі прокладок накуплю. І що то буде?

– А Людка мені раз одну прокладку дала… То це ж – хоч скач! Мамо…

– Доню, по ліфчик завтра до Миколи підемо, а про прокладки й не згадуй. Нас тато з дому повиганяє. – І зимові чобітки подивимось? І пальто?

– Та подивимося на все, от тільки купити…

– А ліфчика?

– Буде тобі ліфчик.

– А татко…

– А що татко? Перебіситься… А там свиню заколемо – і про чобітки з пальтом поговоримо.

– Ой, мамцю, яка ж ти в мене золота!

– Ой, доню, яка ж ти в мене підлиза, – мамка сміється, а очі сумні.

«От і розбери тих дорослих», – думає Катерина.

Мамка з татком розбіглися. Катерина вийшла з дому, а біля хвіртки Людка.

– Я до школи не піду, – оголосила Катерина. – Моя школа сьогодні – морква на городі. – І дарма! А я хлопців чекаю. З ними піду. Із Сергієм та Сашкою… – Раптом замислилася. – Чуєш, Катько! Я тут подумала… А може, даремно я із Сергієм зв'язалася. Матюкається, зараза, весь час. Може, мені на Сашку переключитися?

Ти б кого з них вибрала?

– А чого це я повинна вибирати між огірком і капустою, якщо мені ситра хочеться?

– А де ти у Шанівці ще когось побачила? Може, Тамарчиного молодшого – Тарасика-першокласника? І Людка розреготалася.

– Ох і дурна ж ти, Людка! Оце тобі Сашко і Сергій увесь світ затулили. А в селі чоловіків – повно! Людка перестала реготати.

– Ти здуріла?..

Катерина очі відвела:

– Чи, приміром, узяти килимівських… Обирай собі, Людко, кого хочеш.

– Щоб шанівська дівчина на поганих килимівських заглядалася! Та ніколи! А онде хлопці чешуть. Піду. Ти завтра до Миколиного магазину підеш?

– Піду. Може, щось і купимо.

– За гроші?

– За які там гроші? За олію.