Оповідання - Васильченко Степан Васильевич (читать книги онлайн без регистрации .txt) 📗
- А ось побачимо! - бере, світить каганець.
А той з лави:
- Чи приймете за гостя, чи, може, з хати проженете?
- Коли добрий чоловік - приймемо, а лихого - може, й проженемо з хати,- весело промовляє батько, а сам каганцем присвічує та пильно-пильно до гостя придивляється.
- То вже самі гадайте, що я за людина - чи добра, чи лиха,- одказує той,- я, може чули, Мороз.
Зирк діти на батька, а батько на лиці одмінився, і каганець затремтів у руці. «Справді, мороз!» - майнуло в дітей у голові.
Каже тоді батько Морозові, і тиха його мова стала:
- Чого ж ви хочете од мене - я людина бідна?
- Того ж і прийшов я до вас, що ви бідний,- одказує Мороз. Далі розповідає: - Ваші діти гукали у вікно мороза куті їсти, а я йшов повз вікна та й почув; згадав, що сьогодні за день, думаю: «Дай зайду до людей у хату».
Уклонивсь тоді батько тому Морозові низько.
- То прошу ж я вас бути сьогодні у мене за дорогого гостя,- сказав, повернувсь до дітей, суворими очима на піч гонить. Так де там: упилися в мороза очима, не можуть одірвати: хороший, як змальований, ласкавий - ні, думають, мабуть, не мороз,- дурять їх, малих...
Рипнули, одчинились двері, увалила повна хата пари. Увійшла мати, за парою нічого в хаті не бачить, роздягається. Сама червона з морозу, як рожа, весела.
- Ну й мороз, аж до ніг в’язне!
А гість на лавці:
- То ще паніматко, не мороз, справжній Мороз у вас сидить у хаті! - та й чудно якось засміявся.
Батько знишка шепнув щось матері, і діти бачили знову, як зразу здригнула вона й сполохано кинула погляд на гостя. Знову поліз угору чуб у дітей: «Ой, мабуть-таки, мороз!»
Мороз почав нащось розпитувати, чи приїхав на свято пан до свого двору. Мати ряднами позавішувала вікна. Двері в сінях засунула. Розмовляють.
А діти з кутка все на гостя позирають, і дивно їм: людина як людина - молодий, чорноусий, а на голові волосся - ніби снігом припало, і очі такі, як із льоду. Коли не дивиться на їх - здається, такий, як і всі, коли ж часом ненавмисно погляне на їх тими льодовими очима,- так і пориває шугнути на піч.
Дала мати вечерю, посадовили Мороза за стіл, самі посідали. Випив Мороз горілки, схилив голову на руку. Почав плакати Мороз. Далі співати, та так жалібно, аж до серця достає:
Витер сльози, жаліється.
- Нема,- каже,- мені в світі пристановища, як звірюка в лісі блукаю...
І не знали діти, чого їм так стало шкода мороза,- у дівчини аж покотились сльози. І мати зітхала, і батько хитав головою - жаліли, проте коли батько давав йому чару, а мати страву подавала,- в одного і в другого тремтіли руки.
Повечеряв Мороз, подякував.
Далі що було, про те розказують отак старі люди: здійняв, кажуть, із себе черес та й сійнув, як зорями по столі, щирими червінцями: так і осяяло в бідній хаті.
- Оце,- каже,-вам, діти, од мороза на празникове!
Та й пішов.
Батько вийшов провести його з хати.
Мати стала близько коло вікна, за серце взялася, слухає, затурбована, а очі, як зорі, горять. Разом до дітей стиха промовляє:
- А що, накликали мороза? Та й самі не раді!
Увійшов батько, мати забула, що казала, зразу до його:
- Ну що - пішов?
- Прямо до двору подався! - батько легко зітхнув, очі в його теж чогось сяяли.- Будуть пани мати гостя на святвечір! - додав він стиха, далі сполохано зиркнув на дітей.- А ви чого роти пороззявляли? На піч!
Діти - до батька:
- Оце такий, тату, мороз?
- Оце ж такий Мороз, а ви думали, який він?
- А чого ж він ходить, і їсть, і говорить? Чого в його самопал за поясом?
Батько суворо повів по дітях очима.
- Дурні ви, діти! Це той розбійник, на прозвання Мороз, що вирізує паси на панських спинах,- чули? Отож глядіть мені, нікому про це - нічичирк!
Ніч. Тихо. На вікнах усе хтось малює, квітки з білого мережить, а золотом крайки тоненько облямовує, і сяє в темній хаті, як у квітчастому ліхтарі золотому. Тріснуло. Заблищала на шибці тоненька наколота дуга, як золота нитка, і здавалося, що це той славний розбійник Мороз золотом яскрить із лісу у маленькі вікна.
ГОСТІ
На заході понад лісом шумує ярмарок, осінній, роковий - з волами, з козами, з краму усякого горами, з вина червоного водоспадами. Проти нього, на пригорі, поміж старих сосен палає в малиновому пожарі дача, коло дачі, вихльоскуючи нетерпляче батогами, стоять візники, на веранді, притьмарена рожевою млою, мов у повітрі, прозора картина:
Гості...
Легенька одіж на них, як цвіт, горить в огні і не згорає, в молодих очах у них одлискують мальовані озера, і самі вони, учні й учениці художньої студії, видаються тут посланцями з невідомого вирію-краю. Поміж ними, всередині - мальовнича пара:
Дід...
Темне обличчя дідове проти заходу сонця позолочене, срібні його вуса мов у огні пригоріли, орлячі очі одблискують, як огненні стекла, глибоко в очах мріє із сивої давнини далекий сон. Коло діда хмелем в’ється білокучерява студійка з невгасимою печаттю юності на смуглявих щоках. Горить.
Як червоний піон у зільнику. Над ними віє весняним садом, пташиним гамом, п’яним чаром молодощів.
А до веранди зіходилась уже знакома аудиторія,- одно за одним, несучи в червону імлу солом’яні брилі, зелені очіпки, сорочки селянського полотна, засмажені святкові обличчя і тихий вечірній жар у очах, виходив зразу од роботи прощатись із гостями співучий дідовий рід: син, теж уже дід, невістка, онуки - хазяї дачі.
Ще не доходячи до веранди, вони тепло осміхались.
- Чи дід, чи й ні? Гляньте - коло якої примостились? - струною забринів голос невістки.
Син:
- Е, та ви дідові багато й не давайте, бо як уп’ються, то й співати не будуть.
З веранди грудні пестливі звуки, мов торкнув хто клавіші рояля:
- Не хоче дід чогось співати сьогодні, прохали, благали - ні співати, ні чарки пити не хоче.
В різні голоси заспівали родичі:
- О-о, діду, чого ж це ви?..
- Шкода, а ми оце саме налагодились слухати...
- І коли це було, щоб дід співати не хотіли?
- Діду!.. Ну ж бо...
Заохочуючи діда, молодиця заграла очима й стиха повела голосом:
Дід глибоко зітхнув, рішуче хитнув головою:
- Ні.
Син пильно подивився на нього, і тінь пробігла по його обличчю.
- Ну, коли не хочуть, то й не силуйте. Вони у нас не прохані... Це щось їм...
Зітхнув.
- Дев’яносто без трьох! - похитав він головою.- З заліза нехай буде людина, і та перегорить!
Гості одразу звернули, очі на діда: ніхто цього не думав - на вигляд дідові шістдесят, може, й п’ять.
Дід одхилив голову, мов не про нього.
Одспівав своє дід...
Замість дідової пісні забриніла тиха музика вечірньої, не першої про дідові літа розмови:
- Не було й близько такого співака, як дід, та, мабуть, скоро й не буде. Торік приїздив сюди на дачу один професор, то казав, що є десь якийсь артист,- і співає, як наш дід, і похожий на діда - то оце, мабуть, їх двоє тільки і є таких на світі.
Наспівався за свій вік, нагулявся. Одспівав панщину, чумакував - співав, п’ятнадцять років, співаючи, по забродах бурлакував... Робив тяжко, ну вже, було, як і загуляє! Може, чули - є така пісня: «Пропив воли, пропив вози»,- так ото, мабуть, про нашого діда і пісню ту складено.
Музика смутної мови на хвилину змовкає, і невістка спиняє на дідові очі, повні жалю й любові:
