Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович (книги полностью .TXT) 📗
— Рушницю мені! — знову нагадав про себе Павлюк, підтримуваний синами. Созон Лобода орудував прикладом, тим способом звалив на лід обох Безкоровайних, тепер намагався подати Павлюкові свою берданку, перевагу якої відчули всі у цім бою (приклад у неї безвідмовний), але припізнився. В діло встряли жінки, у стрільців полетіли миски, сулії з горілкою, макітерки з кутею і навіть горнята з гарячою печенею, яка обпікала тих заповзятців, мов гаряча смола. Один такий горщечок влучив у Павлюка, і з його вожацтвом на якусь мить, здається, було покінчено, з чого негайно скористався Фабіян на хресті. Закидані «дарами» Йордані й почасти розметані Скоромними та Безкоровайними, стрільці втратили всі ознаки організації й справляли жалюгідне враження, до того ж Рубан вирвався від Раденьких перед самим хрестом і тепер борюкався з ними на льоду, валячи з ніг то одного, то другого.
— Жінки, холера б вас узяла! Рятуйте чоловіків! За мною!
Хруснуло разом кілька хрестиків із йорданської «сторожі», найхоробріші підхопили їх обіруч і посунули на стрільців. Вела Даринка з високо занесеним хрестом, то озвалося у ній батькове: так Журавка колись водив у бій пастухів. Данько душив Лук'яна, то вона полетіла туди й обрушила свого хреста Данькові на голову. Зося, поклавши Боніфація на лід, орлицею налетіла на Раденьких, що здолали Рубана і тепер били його носаками, топталися по живому. Пріся даремно силкувалася доп'ясти до рук Явтушка, який втікав від неї, не бажав піддатися жінці, бо й досі не знав, хто ж все–таки візьме гору на Йордані, й над усе боявся програти на тому. Схоплений за полу, він усе ж вирвався від неї, кинув нетямущій жінці: «Дурна! Ще нічого не видно!»
Бачачи, що їхніх б'ють, кинулася в саму колотнечу горда Парфена, а з нею — Гусакові дівки в білих кожушках, обидві Раденькі, Кочубеїха, що встигла винести з поля бою славного Кочубея, Созонова Текля з хутора, одне слово, всі, що прагли перемоги над Вавилоном. Даремно старий Павлюк намагався знову опанувати становище, відновити своє вожацтво над обезумілим натовпом. Все змішалося, збурилось, підводилось і знову падало на лід. Одних місили чобітьми, інших, хто ще чинив опір, хапали разом і валили на лід, а рушниці трощили, розбивали на друзки. Розметавши стрільців, жінки звелися між собою, волочили одні одних за коси, верещали, благали, проклинали. Аж раптом божевільний сміх упав на те все десь згори, наче сам Бог розреготався на небі з вавилонського стовпотворіння…
Валка озброєних людей на санях спускалася з Вавилонської гори на греблю. Попереду летів на коні Савка Чибіс, тримаючись вобіруч за гриву. Прочувши про заколот та про арешт Рубана, Савка роздобув коня і майнув на ньому в комуну. То був дереш Панька Кочубея, Савка взяв його самочинно, коли хазяїн уже подався на «свято», але стрільці не могли знати того й, упізнавши коня, закричали в один голос:
— Зрада! Зрада! Смерть Кочубею! Смерть Кабаннику!
Панько знав, що тут не помилують, і побіг навстріч комунарам…
— Ай Савка! Ай молодець! — Панько і сам тепер ладен був опинитися на коні поруч з Савкою. Бачачи, як розлітаються багатії зі своїми прибічниками від самої його появи на ставу, Савка знову зареготав, і це було зовсім недоречно, бо ж кінь не підкований, то від сміху Савчиного гепнувся на лід разом з вершником. Для героя дня це було майже немислимо, до того ж, придавлений конем, він бачив, як розтікаються вороги — і піші, і санні, але жодного не міг перейняти.
Перший побіг Явтушок, зачепився за маленький хрестик із «сторожі», розпластався на льоду, а його залізне одоробло, яким він так вільно марнувався у стрільцях, поїхало без нього на самий край ставу, в сухі комиші. А он потупотіли Павлюки з гарматою на полозках, вони тримали у верболозі сани, на яких збирались іти на Глинськ, то тепер прив'язали до них гармату і чкурнули на хутір. Данько з Парфеною щодуху бігли до своїх санчат, також прихованих у верболозі. Ого, там саней та саней, а то все шикувалось на Глинськ. Лише Скоромні не мали саней і побігли з убитим батьком на раменах, збившись з ладу й шукаючи ноги. «Скоромні! Стійте!» — заволав Рубан, але тим лише додав хлопцям снаги. Вони побігли таким кроком, наче батько на раменах їм нічого не важив… Страшний, у пошматованій сорочці, з розвихреним чубом, ще весь перебуваючи у шаленстві бою, Рубан був зачудований ними, певен, що вони понесли прах найхоробрішого з вавилонян. Останніми розліталися діти, наче зграйки сполохнутих горобців. Над спорожнілим бойовиськом, по якому гуляв поземок, ворушачи шапками та кожушаними рукавицями, голосила Мальва Кожушна — то ридало в ній іще не народжене дитя… Поземок гнав кудись високу шапку Кіндрата Бубели, яку загубив Данько. Вибравшись з–під коня, Савка піймав її й приніс Рубану:
— Ось вона…
Той дивився божевільними очима на Савку і нічого на розумів… Він немовби і досі стояв на хресті, аж доки хтось із комунарів не здогадався накинути йому на плечі кожушка, в якому він якось ураз пройшов до тямку й кинувся обнімати Савку, якого Вавилон так довго мав за божевільного…
Рузя підібрала шапку, взяла вбитого Джуру за комір кожушка, підняла йому голову, щоб обличчя не билось об лід, і поволокла додому. Клим Синиця привітався з нею, але вона чи не впізнала його, чи не признала, потягла свого Джуру, якого боялася все життя. За нею йшли в чорному містичні вавилонські бабусі, щоб обмити небіжчика і прибрати для поховання. Біля греблі бабусі взяли Джуру на руки і понесли до хати. Поклали його на лаві, біля трактора, який, здавалося, теж захолов навіки разом із хазяїном.
Біля хреста комунари знайшли Джурину рушницю. Вона була не заряджена, виявляється, не тільки Явтушок вийшов на бунт без жодного патрона.
Незабаром став обезлюднів, лише цап бенкетував на Йордані. Власне, Фабіян знав і раніше, що шлях до добробуту лежить через великі страждання, які він, за винятком утечі, зніс героїчно. На те малодушшя його підбурив Джура своєю втечею, той поплатився життям, а цап лише розсмішив юрбу і, можливо, цим урятував життя тим, кого зрадив на хресті. Тепер бенкетував із чистим сумлінням, їв кутю просто з макітерок, у поспіху забутих людьми, перекидав сулії, позатикувані качанами. Кілька разів підходив до червоного хреста і пробував його язиком на смак. Коли піднялося сонечко, хрест почав опливати й круто запах буряковим квасом.
А в самім Вавилоні то на тому, то на тому кутку вибухав крик і лемент причетних до бунту. За якусь годину–дві їх було зібрано біля сільради. Сюди ж зійшовся майже весь Вавилон. Із Глинська прилетів Македонський на кількох санях з людьми.
У полишених напризволяще дворах ревла непоєна худоба, кричали голодні свині, вили собаки за хазяями. Недавні дідичі вавилонські, тепер майже нічого не варті, збилися в купку на Гусакових санях, мовчазні та безпорадні.
Парфену застали на хуторі саму, Данько втік кудись верхи на коні, отож одну й припровадили до сільради. Вона сиділа на своїх однокінних санчатах. Якби ще Данько був тут, біля неї, то вважала б себе просто щасливою вже хоча б з того, що залишає хутір назавжди.
Явтушок скорчився, плакав, обступлений дітками, на казенних санях, бо своїх ще не встиг надбати, а на Гусакові сани сісти не захотів.
Рубан оголосив постанову Вавилонської сільської Ради про арешт бунтівників і став начитувати список, кожен поіменований у ньому мав відповісти: «Я — Хома Раденький», «Я — Матвій Гусак», «Я — Проць Гулий», «Я — Панько Кочубей» і так далі.
Коли Рубан вичитав із списку Явтуха Голого, то за нього відповіла Пріся.
— Явтушок тут, аякже, — сказала вона, бажаючи бодай цим підкреслити його велику порядність і послухняність перед властями.
До всього спричинився обріз, якого Явтушок тримав у ковбашці проти Соколюків. То — зброя. Явтушок благав Прісю не забувати його, чекати до самої смерті. Пріся клялася чоловікові у великій любові й відданості, жалкувала, що не пошила йому нових штанів, добротних, теплих, суконних, як у тих дідичів, і мусить виряджати в штанях нікудишніх, полотняних. Так і не вмовила Явтушка взяти з собою празникову вишивану сорочку і чорну касторову камізельку, до пояса він теж був у дранті, у тому, в чому пішов на Йордань, бо гадав, що там доведеться битися з комнезамами навкулачки, й не міг для того брати одіж–пошанівку. Вже тут, на санях, попрохав Прісю, аби вона зняла з шиї разок намиста червоного, вона зняла і вкинула його в торбину з хлібом, з кількома гранками сала і з рушником, новеньким, ще не вибіленим і жорстким, як бляха.
