Москва Ординська. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович (список книг txt) 📗
«Поручив столицу юному Великому Князю, сыну своєму, он (Іван III. — В. Б.) сам выступил с войском 9 октября, презирая трудности и неудобства осеннего похода в местах болотистых…
Иоанн… велел Холмскому… и другим Воеводам,… идти из Бронниц к Городищу и занять монастыри, чтобы Новгородцы не выжгли оных…
Января 8 Владыка Феофил, Посадники и Житые люди молили Великого Князя снять осаду, ибо теснота и недостаток в хлебе произвели болезни в городе, так, что многие умирали…
Февраля 1 он велел взять под стражу Купеческого Старосту, Марка Памфилиева, Февраля 2 славную Марфу Борецкую с ее внуком Василием Феодоровым (коего отец умер в Муромской темнице), а после из Житых людей Григория Киприанова, Ивана Кузмина, Акинфа с сыном Романом и Юрия Репехова, отвезти в Москву и всех их имение описать в казну… Февраля 3 Наместник Великокняжеский, Иван Оболенский–Стрига, отыскал все письменные договоры, заключенные Новогородцами с Литвою, и вручил их Иоанну…» [18, т. VI, с. 274, 277, с. 282, с. 283–284].
Москва завжди так чинила з поневоленими державами і народами: викрадала їхню документальну базу. Це робилося в першу чергу, аби позбавити завойований етнос історичної пам’яті. Як бачимо, із Новгорода князь Якуб, тобто Іван III, поцупив договори з Великим Литовсько–Руським князівством, аби пізніше трактувати їх так, як Москві забажається.
Зазначимо, що так само Москва чинила і надалі. Так, за хопивши після третього поділу (1795 р.) Польщі решту території колишнього Великого Литовсько–Руського князівства, з литовської столиці до Москви в першу чергу вивезли литовські архіви, так звану «Литовську метрику».
Москва не збирається повертати законному господареві, державі Литві, її історичні раритети. Тому досі перебріхує їхній зміст. Разом з історичними документами, московит Іван III поцупив у новгородців усе, що міг. Послухаємо:
«Февраля 17 рано поутру Великий Князь отправился в Москву… Вслед за ним привезли в Москву Вечевый колокол Новогородский и повесили его на колокольне Успенского Собора, на площади… Иоанн приобрел несметное богатство в Новегороде и нагрузил 300 возов серебром, золотом, каменьями драгоценными, найденными им в древней казне Епископской или у Бояр, коих имение было описано, сверх бесчисленного множества шелковых тканей, сукон, мехов и проч. Другие ценят сию добычу в 14 000 000 флоринов…» [18, т. VI, с. 284].
Як бачимо, на московському княжому столі опинилась людина «з неабияким хистом». Московитам цей «неабиякий злодій» подобається досі. Так званий Іван III не міг повестися жорстокіше з новгородцями та Новгородом взимку 1477–78 років. Він не отримав обіцяної підтримки від Кримського хана.
Менглі–Гірей, хоча й підписав у 1474 році договір про спільні дії з Москвою на боці Османської імперії, та за традицією зберігав добрі стосунки з Великим Литовсько–Руським князівством, яке привело його батька до влади в Криму. Москва, звичайно, поскаржилася Стамбулу на пасивність Менглі–Гірея. І турецький султан Мехмед II (Завойовник) відреагував миттєво. Хан Менглі–Гірей був викликаний до Стамбула і ув’язнений.
Треба мати на увазі, що Менглі–Гірей діяв до 1478 року не стільки за особистим рішенням щодо Великого Литовсько–Руського князівства, як за рішенням старійшин татарських родів: Ширинів, Аргинів, Баринів і Кипчаків — головних кримських родів. І свідченням цього є те, що турецький султан Мехмед II (Завойовник), з дозволу якого призначались Кримські хани, звелів посадити на кримський ханський престол лютого ворога Ширинів, Аргинів, Баринів і Кипчаків — Мангита Джанібека — родича Ахмета, хана Великої Орди. Все інше (про інтриги родичів Менглі–Гірея, завоювання Криму ханом Ахметом тощо) — звичайні московські вигадки. Уже на початку 1479 року хан Менглі–Гірей та старійшини його родів поклялися султанові свято виконувати його повеління і Менглі–Гірей повернувся на Кримський ханський престол. Послухаємо:
«Новим кримським ханом став родич Ахмета Джанібек. Менглі–Гірея ув’язнили турки, і він дивом уникнув загибелі. На зламі 1478–1479 рр. султан відпустив його на… престол» [167, с. 102].
Звичайно, нова українська професура поки що боїться говорити правду про ті часи. Тому використовують старі московські вигадки і прийоми: вживають зайве слово, переносять висновки фіксованих подій тощо. Не будемо на це відволікатися.
Заслуга їхня уже в тому, що у своїх працях вони наводять сотні раніше приховуваних фактів, що є запорукою переосмислення історії.
Уже навесні 1480 року кримський хан Менглі–Гірей, виконуючи наказ турецького султана та договірні умови з Москвою,, наніс потужного удару по Великому Литовсько–Російському князівству та Польщі: жорстоко погромив Поділля.
Договір 1474 року, підписаний між Москвою і Кримом, був спрямований проти українського (руського) народу. Це був один із перших договорів Москви, та не останній, який мав на меті винищити український народ на рідній землі, та звільнити українську землю від українського народу. Московська влада і церква уже не вперше продавали Чингісидам своїх православних єдиновірців.
Подивіться старі карти і переконайтесь: нанести удари по Литві та Польщі Москва і Крим могли тільки через слов’янські землі українців і білорусів. То були найстрашніші роки для українського люду та його землі. Пам’ятаймо, українці, цю страхітливу істину.
Не забарився з ударом (по Новгороду) і так званий Московський князь Іван III. Уже 1481 року, маючи гарантовану підтримку Криму і Стамбула, Москва нанесла черговий, тяжкий удар по Новгороду:
«Не мог вдруг исчезнуть дух свободы в народе, который пользовался ею столько веков… Иоанн видел неудовольствие и слышал тайные жалобы Новогородцев; надежда, что вольность может воскреснуть, еще жила в их сердце… Чтобы искоренить сей опасный дух, он прибегнул к средству решительному, в 1481 году велел взять там под стражу знатных людей…, а скоро и всех главных Бояр, коих имущество, движимое и недвижимое, описали на Государя» [18, т. VI, с. 289].
За наполяганням Московського князя, Кримський хан наступного, 1482 року, наніс страшний, руйнівний удар по Києву. Російська історична наука пояснює вимогу цього удару в Кримського хана існуючим зговором Польщі з Великою Ордою, що є неправдою. І підтверджуючим фактом існування в цьому питанні Московських «доважків брехні» — є приховування Москвою архівів Литовсько–Руської держави, що дозволяє їй і сьогодні однобоко подавати і трактувати події минувшини. Тут винятків з правил робити не слід. Особливо для Москви.
«…Московська сторона енергійно наполягала на тому, щоб Менглі–Гірей… відрядив “рать” на його землі (Великого Литовсько–Руського князя і одночасно короля Польщі. — В. Б.)… Михайлу Кутузову, посланому до Криму у березні 1482 p., було наказано залишатися там, аж доки хан не виконає цих вимог; при цьому чітко окреслювався район майбутнього походу: “А как учнет царь (Менгли–Гирей) посилати рать свою в Литовскую землю, ино Михайлу говорити царю о том, чтобы послал рать свою на Подольскую землю или на Киевские места…”
Зусилля Московських дипломатів увінчалися успіхом — наприкінці серпня 1482 р. Менглі–Гірей вирушив походом на Київ. 1 вересня татари напали на місто й знищили його дощенту» [167, с. 304–305].
Ось такий страшний союз — Турції, Криму та Москви з’явився в Європі наприкінці XV століття.
І саме цей троїстий союз — Москви, Турції та Криму викликав потребу появи українського козацтва — захисника українського народу. Та про це в іншій праці.
Повертаючись до вищенаведеного цитування, пам’ятаймо, що у кінці XV століття Москва з Кримом не були паритетними сторонами. Москва була васалом Криму. Тому Іван III нічого вимагати від хана не міг — не мав права. Він слізно просив хана нанести удар по Русі. І тільки! Отож наведений текст про рівноправність сторін — звичайна забаганка московських істориків.
Із 1483 року Новгород вперше потрапив у повне підпорядкування Москви. Та Іван III ще довго добивав Новгород і його мешканців, щоб вибити з них дух свободи. Послухаємо М. М. Карамзіна:
