Брати грому - Андрусяк Михайло (лучшие бесплатные книги .txt) 📗
Виданих сухарів не вистачило, бо потяг добами простоював у якихось тупиках. Тому в Іркутську сухарів додали. Дорогою познайомився з колишнім студентом Львівського університету Юрком Дяківим. Надумали втікати і підбили до того ще кількох надійних хлопців. В одного були американські черевики зі стальними пластинами в обцасах. Заточили і вийшов непоганий ніж. Тим знаряддям без передиху вирізали діру в підлозі вагона. Справа просувалася досить непогано, і ми з нетерпінням запертої в клітці пташки чекали моменту, коли випурхнемо на волю. Але… Завжди оте «але». В сусідньому вагоні, як виявилося, хлопці також не дармували. Проте майже готову діру виявили солдати, а може, продав котрийсь паршивець. Конвоїри налетіли шуліками, били кожного, хто траплявся під гарячу руку. В’язнів поперекидали з вагона у вагон, поперемішували. Здійснювали щогодини цілодобові перевірки — дерев’яними молотками обстукували у вагонах стіни, підлогу, стелю. Етапованих переганяли в протилежний кінець, «перераховуючи» кожного двічі замашним грабовим молотком по спині або голові. Декому «щастило» отримати добрячого лупанця і тричі. Таким чином нас молоткували двадцять вісім нестерпно довгих діб аж до порту Ваніно. Голод і фізичний біль я переносив легко, бо звиклий, а ось біль моральний зносити не міг. Ледве стримувався, щоб не накинутись на вгодованих червонопиких знущальників. Проте здоровий глузд заставляв терпіти і вичікувати слушної миті для втечі.
З Іркутська виїхали 20 серпня. До Ваніно доїхали порівняно спокійно. Там весь наш етап загнали до «першої», пересильної зони. Не встигли всі сімсот зморених довгою дорогою в’язнів розміститися на просторому майдані, як пролунала команда конвоїрів: «Садісь!» Тільки повсідалися, а із-за бараків на сидячих голодними шакалами налітають побутовики. Розпочався грабіж посеред білого дня, в етапованих забирали харчі, одежу, куриво… Дорогою, як нас не ділили конвоїри, ми встигли все-таки здружитися і згрупуватися. Зголодженим і виснаженим політичним в’язням додавали сили лють і відчуття власної правоти. Тому злодійні дали таку відсіч, на яку вони аж ніяк не розраховували. Духопелили від душі, не шкодуючи ні кулаків, ані ніг. Блатні здійняли вереск, мов кнурі в свинарнику, не багато із тієї грабіжницької братії встигло винести ноги. Проте на допомогу кримінальним злочинцям кинулися охоронці, яких допіру не знайти було і з вогнем. Солдати накинулися на нас ще лютіше, аніж перед цим побутовики, бо задум табірного начальства залякати новоприбулих «бандер» їхніми вислужниками жуликами не вдався. В скорому часі на місці побоїща не зосталося жодного вуркагана. Хто зміг, пошкутильгав сам, а решту повиносили. І злочинцям, і їхнім погонованим господарям ми довели, що вчорашні вояки УПА вміють і можуть постояти за себе за будь-якої ситуації. Більше до нас на тій зоні ніхто не присікався.
Ніч провели в дірявому, смердючому бараці з купами сміття і блощицями, що падали на голови зі стелі, мов парашутисти. Наступного дня весь наш етап перегнали до сусіднього «другого» табору. Там утримувалися лише політичні в’язні. Знаю, що в «четвертій» і «п’ятій» зонах також знаходилися самі політичні. Всього ж там було дванадцять таборів.
На новому місці ми обжилися швидко і почувалися досить спокійно, оскільки довкола були порядні люди, такі ж, як і ми, політичні. Наступного дня хтось затягнув пісню. Я відразу ж підхопив, бо співати любив завжди. Нас підтримали інші, і вийшов цілий хор. Десь посеред другої чи третьої пісні чую знайомий голос із-за огорожі «четвертої» зони. Василь Якуб’як із Мишина кричить: «Кривоносе, привіт!» Упізнав мене, друзяка, по голосу. Був чотовим у Морозовій сотні. Ми з ним нерідко затягували в Карпатах вкраїнської. Співав Василь, як і воював, добре, та й я не відставав. «Ну, — каже, — друже, смерека би тя втяла! Ти також тут?» Зустрічі зраділи обидва невимовно. Василь уже рік у неволі. Першопочатково відбував на Тайшеті. Ретельно підготував і здійснив з друзями втечу із табору. Спорудили пліт, і рятувалися від погоні водою. Так надійніше, бо пси не занюхають слід. Але їх все-таки виявили. Обстріляли густо з кулеметів. Василеві серед небагатьох вдалося вижити посеред граду куль… А далі — повторно суд, етап на Колиму. І ось — зустріч.
На «другій» зоні доля вкотре звела із знайомими по станіславській в’язниці хлопцями з Городенківщини Іваном Романюком, Василем Немішем, Миколою Токариком. Через три дні нас позаганяли до трюму теплохода, який взяв курс на «сонячний» Магадан. Замість запланованих семи діб добиралися цілих дванадцять. Потрапили в такий скажений шторм, що кілька діб теплохід лише розсікав носом величезні хвилі і безсило гудів усіма двигунами. Через днище трюму постійно прибувала вода, та ще й щохвилинно обдавало солоними бризками згори. Не скажу, що пережив вельми приємні дні посеред розбурханого холодного безбережжя. Досі доводилося форсувати норовисті гірські Прут і Черемош. Але там видно було береги і довкола рідні гори. А тут — довкіл холодний свинець морської води, чужина. Погибель! Але козак не без долі… Видно, Господь почув наші безперервні щирі молитви, і на четвертий день стихія вгамувалась. Правда, біда ніколи не ходить наодинці. На зміну штормові, що висотав усі наші кишки, прийшов голод, бо сухарі вже давно закінчились. Побутовики, очунявши від шторму, знову взялися за звичну справу — грабіж. Але й цього разу їм прийшлося непереливки. Багатьох з них на магаданську землю виносили з глибоких трюмів бездиханних.
У холодному Магадані — знову тепла зустріч. Здибався із Юрком Дяківим, з яким готували втечу ще дорогою зі Львова. Юрко виявився компанійським хлопцем, а ще розумним, відважним, добрим організатором. Засудили студента медицини за так званою справою Галана. Багато невинних студентів, і не тільки їх, постраждало тоді через оту горезвісну «справу»…
У сорок дев’ятому році ми застали в таборах власовців і каторжників-українців, засуджених в 1945-46 роках. Опісля каторгу відмінили, ввівши натомість посилений режим. Але від зміни назви нічого не помінялося. Режим залишився попередній, у бараках камерна система, на роботу і з роботи гнали під конвоєм, двері бараків замикаються, секції в бараках теж на замках, на вікнах ґрати, та ж непосильна праця і мізерне харчування…
З пароплава посходили голодні, зачумлені від трюмного смороду і морської хитавиці. В’язнів сформували у невеликі групи і під конвоєм гнали кілька кілометрів до пересилки. З пересильної зони через два тижні я потрапив на «посьолок» Спокійний, що за п’ятсот кілометрів від Магадана. Дванадцять сотень в’язнів у зоні добували золото відкритим способом і в шахтах. Оскільки я ще був трохи при здоров’ї, то потрапив до шахтарської бригади. Про шахти уже доволі наслухався, тому навідріз відмовився від бригади. За непослух посадили до карцеру на п’ятнадцять діб. Після «виховання» холодом і голодом ведуть до оперуповноваженого. Витріщується на мене риб’ячими очима. «Ну што, пайдьош работать в шахту?» «Ні, не піду!» Отримую ще п’ятнадцять діб карцеру. Їсти не дають, студінь неймовірна. Мороз тисне понад п’ятдесят градусів, а карцер не опалюється зовсім. Двісті грамів глевкого хліба і горнятко холодної води на добу не рятують ні від голоду, ні від холоду. Після другої «п’ятнадцятидобівки» в крижаній могилі я ледве доплентався під конвоєм до кабінету опера. І зробив це лише задля того, щоб почути з його лайливих уст про третій термін — п’ятнадцять діб. Після сорока п’яти діб «холодильника» мене вже два конвоїри відтягли попід руки до оперуповноваженого. Я сам собі здавався дзвінкою бурулькою під хатньою стріхою. Конвоїри затягли мене почерез поріг і пустили. Я незчувся, як лежав на підлозі. Останні сили покинули моє промерзле тіло. Опер глянув на мене і цідить крізь прокурені зуби: «А куда мнє тєпєрь тєбя нахєр паслать?» Витискаю з себе, що тепер мені байдуже. Опер командує конвоїрам, щоби вивели мене. Руки-ноги закоцюбли, але думка ще тепліє. Думаю, що знову несуть моє закрижаніле тіло до карцеру. Але дорогою конвоїри цікавляться, з якого я барака. Притягли мене до нашої секції в бараці й кинули, мов промерзле поліно, на нари, які вказав днювальний. Увечері хлопці повернулися з роботи, напоїли мене теплою баландою, розтерли. Поступово ожив. Валяюсь собі на нарах. Ніхто не чіпає мене зо три дні. Помаленьку почав ходити, вже міг навіть перейти барак вздовж.
