Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович (книга регистрации TXT) 📗
Тому вже під час переправи втрати перевершували всі розумні межі. Однак мурзу підганяв вигляд задушеного начальника гарнізону Іслам–Кермена (особисто хан Девлет–Гірей пообіцяв на прощання: «Буде з тобою те саме, якщо не виб’єш клятих русинів з їхнього острівного гадючника!»). Отже, переправа тривала, незважаючи ні на що.
Втім, захопивши територію навколо замку, зведене татарсько–турецько–молдавське військо виграло небагато. Лобові атаки обложені відбивали раз за разом досить успішно. Застосувати облогові машини не виявлялося можливим: ніде було розвернутися. Підкопатися під стіни не виходило. От хіба що неглибокий фортечний рів місцями завалили хмизом, але користі від цього було мало.
Залишалося сподіватися, що рано чи пізно в козаків закінчаться припаси... та, можливо, покладатися на диво! От саме останнє й не забарилося. Розлючений торішньою ганебною катастрофою Іслам–Кермена, хан Девлет–Гірей звернувся зі скаргою до Сигізмунда ІІ Августа: мовляв, між Кримським ханством і Польським королівством зараз мир — то з чого це піддані Польської корони розоряють татарські фортеці?! Чи не хоче Його королівська величність одержати на свою голову обтяжливу війну з Блискучою Портою?..
Сигізмунд відповів досить витіювато. Зрозуміло, війни він аж ніяк не бажав. Водночас, за традицією польський король — це лише перший шляхтич серед рівних, а тому кожен магнат, у тому числі князь Вишневецький, вільний у своїх діях. Власне, саме тому згаданий князь Вишневецький і не довів свій намір напасти на кримську фортецю до відома свого сюзерена — польського короля... Отже, все, що сталося, — не більш ніж прикре непорозуміння. Тому якщо Девлет–Гірей вирішить помститися Вишневецькому за Іслам–Кермен, король втручатися не стане. Більш того, у разі необхідності спробує приборкати запал невгамовного князя.
Саме про цю обіцянку і згадав Менглі, ще перед початком переправи через Дніпро повною мірою оцінивши труднощі майбутньої кампанії. А згадавши, негайно відрядив до польського короля посланця, наказавши останньому не вертатися без обіцяної допомоги. Однак із часу закінчення переправи минуло більше трьох тижнів безцільного сидіння під жалюгідними земляними стінами, перш ніж змучений гонець привіз мурзі довгоочікувану допомогу — особистий наказ Його королівської величності Сигізмунда ІІ Августа непокірливому князеві Вишневецькому здатися на милість обложників з усіма козаками й челядниками. Передавши обложеним через парламентера такий прекрасний наказ, мурза запитав наостанок:
— Ну то що, здаєтеся?
— Ми подумаємо до завтра, — пообіцяли козаки. І знов замкнулися у своїй фортеці з жалюгідними земляними стінами.
Втім, що ці розбійники можуть вдіяти, якщо здатися їм наказав сам король — їхній володар?! Анічогісінько... Залишалося чекати.
Сьогоднішнім ранком, на двадцять четвертий день облоги, парламентер знову підійшов до фортеці й запитав, чи надумали нарешті обложені здаватися, чи їм хочеться прогнівити самого короля Сигізмунда?! Після чого на фортечний вал піднявся козак і метнув спис високо у небо, а коли той встромився вертикально в землю майже біля ніг парламентера, що вчасно відскочив, — крикнув задиркувато:
— Коли тінь від цього списа з довгої перетвориться на коротку, ви одержите належну відповідь від самого нашого очільника — від ясновельможного князя Дмитра Івановича Вишневецького!
Сказав — і зник, наче й не було його... Що ж, довелося очікувати полудня. У призначену ж годину вже не простий парламентер, а особисто мурза Менглі встав попід земляною стіною клятого замку й гучно крикнув:
— Ну що, князю, здаєшся?!
Як і було обіцяно, одразу ж після цих слів на земляний вал вийшов ставний чоловік, судячи з багатого одягу — той самий клятий упертюх Дмитро Вишневецький. Широко розставивши ноги, він підкрутив довгі козацькі вуса, потім закинув голову (від чого його довгий чуб звісився назад), розвів у боки руки й прокричав якусь нісенітницю:
— Так, ми змушені здатися, тому що король так наказав нам, але ніколи козаки не здадуться на милість бусурманам клятим!.. ні тепер, ані після цього сумного дня!..
— Я не чіпатиму тебе, князю! — пообіцяв завбачливий мурза й додав: — І навіть проводжу звідси з почестями. А от людиськ твоїх, що насмілилися дати відсіч...
Вишневецький не змінив пози, лише на мить опустив голову, спідлоба глянув на мурзу й мовив загрозливо:
— А от за те, що ти, нечестивий пес, насмілився перервати мене, я покараю тебе негайно, звівши з неба вогонь на все твоє воїнство.
І знову закинувши голову, клятий упертюх різко скинув руки до неба й заревів люто, щосили:
— Вогонь небесний, зійди від Бога Живого на плем’я нечестиве татарське й попали його!!!
Ніхто не встиг нічого зметикувати, коли просто зі здійнятих до неба рук Вишневецького вдарили вгору стовпи полум’я, з моторошним, запаморочливо тихим шелестом зігнулися крутими дугами й понеслися до землі. Наступної ж миті дві смоляні бомби гепнулися в саму середину обложуючого війська, спричинивши в його лавах справжню паніку. Завищавши від жаху, немов нечисті свині, хвацькі кримчаки, турки й молдовани кинулися врозтіч. Ті, хто перебував надто близько до крутого обриву, попадали туди й або розбилися об прибережні скелі, або потонули в глибоких вирах. Інші безглуздо метушилися, шукаючи, як би врятуватися від небесного вогню. Ті, кого забризкала палаюча смола, качалися по землі в надії загасити пекельне полум’я.
За метушнею ніхто не помітив, як Вишневецький випрямився, прискіпливо оглянув прилягаючу до стіни територію, зробив ледь помітний знак здійнятими до неба руками. За цим сигналом очільника козаки зарядили дві метальні машини, що стояли посеред фортечного двору, новими смоляними бомбами, підпалили їх, дали новий залп, знов зарядили машини і знову вистрілили...
Обстріл тривав, доки ноги у смертельно переляканих бусурманів не підкосилися від жаху і всі вони не попадали ниць, палко благаючи Великого Аллаха у будь–який спосіб позбавити їх підступів клятого князя. Цілком задоволений побаченим, Вишневецький подав новий знак. Козаки негайно підпалили машини й невитрачені бомби, озброївшись мотузками й порожніми очеретинами, піднялися на стіни. Щоб вивезені з Іслам–Кермена гармати не дісталися обложникам, їх скинули в заповнений водою фортечний рівчак.
Зробивши все це, обложені за допомогою мотузок спритно спустилися по земляних стінах і, намагаючись триматися подалі від розпластаних на землі ворогів, що досі молилися, кинулися до обриву. Зістрибнути із кручі вниз і пропливти до берега під водою, дихаючи через порожню очеретину, було непросто, але тільки не для тренованих воїнів, що спеціально навчалися цих хитрощів!
Останніми спорожнілу фортецю полишили сам Дмитро Вишневецький і вірний Охрім. Перед цим вони підклали під кілька мотузок, залишених козаками, невеликі мішечки з порохом і дуже обережно розклали на поставлених поруч цурочках тліючі жаринки з таким розрахунком, щоб, коли потягнути за мотузку, мудрована конструкція напевно перекинулася б на найближчий заряд...
Стамбул, Османська імперія,
липень 1557 року
— Ну, і як же ви потрапили в шайтан–фортецю?! — нетерпляче запитала Роксолана, коли їй набридло вислуховувати плутані пояснення Менглі щодо небесного вогню.
— Коли Великий Аллах почув наші молитви, — з достоїнством мовив мурза, — ми наважилися підняти наші обличчя від землі й побачили, що князя більше немає на стіні, зате в його клятій шайтан–фортеці палахкотить пожежа. Окрім того, із земляних стін звисали міцні мотузки, немовби спеціально приготовлені для того, щоб наші славетні воїни перелізли по них через стіни усередину. Підбадьорені побаченим, не слухаючи моїх закликів до обачності...
При цих словах мурза ніяково замовк, однак султанша знаком наказала йому продовжувати.
— Отже, хасекі, не послухавшись моїх закликів до обачності, багато хоробрих воїнів кинулися до мотузок і спробували скористатися ними для негайного штурму, щоб покарати клятих розбійників. Однак тут мотузки почали вибухати...
