Затемнення - Майер Стефани Морган (книга жизни TXT) 📗

— Як твоя рука? — спитав Чарлі, коли я проходила повз нього. Було видно, що Чарлі почувається незручно, а поряд із ним на дивані цілком невимушено розвалився Джейкоб.

Я підняла льодовий компрес, щоб показати руку:

— Вона напухає.

— Може, тобі варто вибирати когось твого розміру для бійки, — порадив Чарлі.

— Може, і варто, — погодилась я і попрямувала до дверей, щоб відчинити їх, бо Едвард уже чекав.

— Дай я подивлюся, — прошепотів він.

Він дбайливо оглянув мою руку, так обережно, що це не завдало мені жодного болю. Його пальці були майже такими ж холодними, як лід, і мені було приємно відчувати його дотики на своїй шкірі.

— Здається, ти маєш рацію щодо перелому, — сказав він. — Я тобою пишаюся. Ти, мабуть, вклала чимало сили в той удар.

— Всю, що мала, — зітхнула я. — Але безсумнівно, цього було недостатньо.

Він м’яко поцілував мою руку.

— Я про це подбаю, — пообіцяв він і покликав: — Джейкобе, — голос його усе ще був тихим і незворушним.

— Спокійно, спокійно, — застеріг Чарлі.

Я почула, як Чарлі важко підводиться з дивана. Джейкоб першим зайшов у передпокій, значно спокійніший від Чарлі, але батько також був неподалік. Обличчя Джейкоба виказувало настороженість і нетерплячість.

— Щоб не було жодних бійок, ви зрозуміли мене? — промовляючи ці слова, Чарлі дивився лише на Едварда. — Я можу начепити свій значок, якщо це зробить моє прохання офіційнішим.

— У цьому немає потреби, — сказав Едвард стриманим тоном.

— Батьку, чому б тобі не заарештувати мене? — запропонувала я. — Я тут єдина, хто роздає стусани.

Чарлі звів брову:

— Джейку, ти хочеш висунути обвинувачення?

— Ні, — Джейк шкірив зуби, він був невиправний. — Я можу зробити це іншим разом.

Едвард скривився.

— Тату, в тебе в кімнаті часом немає бейсбольної бити? Я б хотіла позичити її на хвилинку.

Чарлі спокійно подивився на мене.

— Досить, Белло.

— Поїхали до Карлайла, нехай він огляне твою руку, доки тебе не замкнули в тюремній камері, — сказав Едвард. Він обійняв мене за талію і підштовхнув до дверей.

— Як скажеш, — промовила я, спираючись на нього. Тепер, коли Едвард був зі мною, вся злість десь ділася. Я почувалась затишно, і рука вже не так сильно непокоїла мене.

Ми крокували хідником, коли я почула ззаду схвильований шепіт Чарлі:

— Що ти робиш? Ти що, божевільний?

— Дайте мені хвильку, Чарлі, — відповів Джейкоб. — Не турбуйтесь, я скоро повернусь.

Я озирнулась і побачила, що Джейкоб іде за нами — він зупинився, лише щоб зачинити двері перед здивованим та занепокоєним обличчям Чарлі. Едвард спочатку проігнорував Джейкоба, довів мене до авто, допоміг сісти, зачинив дверцята і тільки тоді обернувся обличчям до Джейкоба, який стояв на хіднику.

Я стурбовано визирнула крізь прочинене віконце. Чарлі також крадькома визирав з-за фіранки у вітальні.

Джейкоб стояв у своїй звичайній позі, руки були схрещені на грудях, лише м’язи на його щелепі були напружені.

Едвард говорив таким мирним та м’яким голосом, що від того слова ставали ще загрозливішими:

— Я не збираюсь убивати тебе просто зараз, це може засмутити Беллу.

— Ага! — пробуркотіла я.

Едвард трохи обернувся і швидко мені посміхнувся. Його обличчя досі було спокійним.

— Вранці це може тебе розхвилювати, — сказав він і погладив мене пальцями по щоці.

Потім він обернувся до Джейкоба.

— Але якщо ти колись повернеш її знову ушкодженою, мене не турбуватиме, чия то буде провина. Навіть якщо Белла просто спотикнеться, або метеор впаде з неба їй на голову, якщо ти повернеш її хоч у трохи гіршому стані, ніж я її залишив, ти бігатимеш на трьох лапах. Ти мене зрозумів, дворняго?

Джейкоб закотив очі.

— А хто збирається знову з ним кудись іти?! — промимрила я. Едвард провадив далі, наче не чуючи, що я сказала.

— І якщо ти ще раз її поцілуєш, я зламаю тобі за це щелепу, — пообіцяв він м’яким оксамитовим та моторошним голосом.

— А якщо вона сама захоче? — зухвало промовив Джейкоб, розтягуючи слова.

— Ха! — пирхнула я.

— Якщо вона сама цього захоче, я не заперечуватиму, — Едвард безтурботно знизав плечима. — Та ти, може, ліпше почекаєш, доки вона тобі це скаже, замість витлумачувати мову її тіла… І пам’ятай про своє обличчя.

Джейкоб посміхнувся.

— І не мрій, — гримнула на нього я.

— Та він уже мріє, — промовив Едвард.

— Що ж, якщо ти закінчив порпатися в моїй голові, — сказав Джейкоб із помітним роздратуванням, — чому б тобі не подбати про руку Белли?

— І ще одне, — повільно додав Едвард. — Я також боротимуся за неї. Ти маєш це знати. Я не приймаю все як належне і боротимусь удвічі наполегливіше, ніж ти.

— Гаразд, — проричав Джейкоб. — З тим, хто вже здався, битися зовсім не цікаво.

— Вона — моя, — голос Едварда раптом став погрозливим, зовсім не таким спокійним, яким був до того. — Я не сказав, що боротимусь чесно.

— Я теж.

— Щасти тобі.

Джейкоб хитнув головою.

— Нехай виграє дужчий чоловік.

— Щира правда… цуценя.

Обличчя Джейкоба ненадовго скривилося, потім він заспокоївся і відвернувся від Едварда, щоб посміхнутися мені. Я сердито зиркнула у відповідь.

— Я сподіваюсь, твоя рука скоро загоїться. Мені справді шкода, що ти забилася.

Я відвернулася від нього, зовсім по-дитячому. І не піднімала очей, доки Едвард не обійшов авто і не всівся на водійське сидіння, тож я не бачила, чи Джейкоб повернувся до будинку, чи залишився стояти там само, спостерігаючи за мною.

— Як ти почуваєшся? — спитав Едвард, коли ми рушили.

— Роздратовано.

Він усміхнувся.

— Я мав на увазі твою руку.

Я знизала плечима.

— Бувало і гірше.

— Це точно, — погодився він і насупився.

Едвард об’їхав навколо будинку і зупинився біля гаража. Еммет і Розалія були там. Досконалі ноги Розалії, пізнавані навіть у джинсах, стирчали з-під дна Емметового величезного джипа. Еммет сидів поряд із нею, застромивши одну руку під джип над нею. Через секунду я втямила, що він виконує обов’язки домкрата. Еммет із цікавістю дивився на те, як Едвард обережно допомагає мені вибратися з авто. Його очі округлилися, коли він побачив мою руку, яку я горнула до грудей.

Еммет посміхнувся.

— Що, Белло, знову впала?

Я несамовито зиркнула на нього.

— Ні, Еммете, я просто заїхала в щелепу вовкулаці!

Еммет кліпнув, а потім гучно розреготався. Коли Едвард вів мене повз, Розалія промовила з-під автомобіля:

— Мабуть, Джаспер виграє заклад, — сказала вона самовдоволено.

Еммет одразу ж замовк і подивився на мене оцінювальним поглядом.

— Що за заклад? — запитала я, зупиняючись.

— Нумо відведімо тебе до Карлайла, — підганяв мене Едвард. Він пильно подивився на Еммета і злегка хитнув головою.

— Який заклад? — повторила я і обернулася до Едварда.

— От дякую тобі, Розаліє, — пробубонів він, обійняв мене за талію і повів до будинку.

— Едварде! — гиркнула я.

— Це дитячі забавки, — знизав він плечима, — Еммет і Джаспер обожнюють грати в азартні ігри.

— Еммет мені скаже.

Я спробувала розвернутися, але рука Едварда тримала мене міцно, наче залізна.

Він зітхнув.

— Вони заклалися на те, скільки разів ти… спіткнешся у свій перший рік.

— Ой! — скривилася я, намагаючись приховати несподіваний жах, який відчула, збагнувши, що саме мали вони на увазі. — Вони заклалися на те, скільки людей я вб’ю?

— Так, — неохоче підтвердив він. — Розалія вважає, що твоя вдача схилить перевагу на бік Джаспера.

Мені стало зле.

— Джаспер грає по-крупному.

— Він почуватиметься ліпше, якщо і ти відчуватимеш труднощі, доки звикатимеш. Він утомився бути найслабшим.

— Звісно. Безперечно, він почуватиметься краще. Гадаю, я можу вбити кілька людей додатково, якщо це зробить Джаспера щасливим. Чому б і ні? — бубоніла я під ніс монотонним байдужим голосом. У моїй уяві перед очима поставали заголовки газет, переліки імен…