Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих (лучшие книги онлайн txt) 📗

— Це все ти наробив своєю скатеркою. У тебе в ній була кров. Звідки ти, чортів штукарю?

— Із Сен-Жерменського монастиря, — таку несподівану відповідь дав мажордом і злякався ще дужче, ніби він не повинен був у тому признаватись. Конде більше не допитувався, а розлючено повалив мажордома додолу й почав стусати його обома ногами. Анрі озирнувся довкола: д'Анжу вже не було й сліду. Зате з темряви, сяючи, виступив юний Леві, віконт де Леран, вродливий, мов паж, протестант, і доповів:

— Королева Наваррська вас чекає, ваша величносте.

Чатує

Твій клопіт — танцювати й лежати в ліжку, сказав йому хтось, але з нього й того клопоту було забагато, саме ліжко поглинало його цілком, і можна було навіть боятися, що назавжди. Марго давала йому втіхи, що були чимось більшим, ніж просто втіхи. Бони були пристановищем, єдиним, яке ще лишилось, і нагородою за небезпеки, і відплатою за приниження, і йому робилося соромно за власні думки. «Марго, твоя мати вбила тільки мою матір, а ти віддаєш на поталу мене самого, як Даліла Самсона [67]. Марго, не остерігай мене, декламуй латинські вірші своїм низьким снодійним голосом, декламуй і люби. Марго, за хвилину я можу вийти з цієї кімнати озброєний і вигубити всіх твоїх. Я маю тут у Луврі досить своїх, вони тільки чекають мене, і ми були б у пані Катрін раніш за її наймоторніших шпигунок. Я вільний робити, що захочу, але я цілую тебе, невситиму! Марго, ти вище створіння, бо такі ви є, жінки, і тому ніколи не буваєте справді нашими! Марго, у тебе, як на мої високі почуття, надто бідна душа. А тому дай мені своє тіло, Марго, поки воно молоде! Що буде колись із моїх belles amours [68]? Я покину тебе, це можна сказати наперед, а ти зрадиш мене ворогам. Люта жінка — небезпечний звір! Марго, пробач — ти щось більше, куди більше, ніж я, ти сама земля, на якій я лежу, по якій їду верхи, з якої злітаю аж на небо!»

Такі були його почуття — водночас і захват, і розпач. Бо немає нічого ближчого до розпачу, ніж захват, — він бере з розпачу все найкраще. Так буває в молоді літа. Дозрілий вік віддаляється від джерел і забуває їх. А хто довіку лишається близький до них, той житиме так і буде такою людиною, як Анрі, або ж Генріх, король Наварри, а згодом Франції й Наварри.

Прокидаєшся — аж знову день. Хоч би вже швидше він минав. І як його збавити? Що для цього вигадують інші, для кого нічні години — не головні в житті? А вони не байдикують, і їхні витвори й труди виявляються не менш значущими, ніж любощі, й сягають у не менші глибини, ніж сон. Ось герцог Гіз ходить до монастиря Сен-Жермен-д'Оксеруа, що стоїть між Лувром і вулицею Сухого Дерева. На тій вулиці живе адмірал Коліньї, він часто навідується до Лувру і щоразу проходить повз монастир. А за одним заґратованим вікном хтось чекає, ще з учорашнього дня, невсипно чатує за товстими залізними штабами.

Карл Дев'ятий каже: «Коліньї, мій батько», — і марно дожидає його сьогодні. Вже двадцяте число. За ґратами хтось чатує. Гіз грає з Карлом у м'яча, обличчя в нього ясне й відверте, а в думці слово «чатує». Він думає, що мажордом, який служить йому, ще вчора посадив когось у монастирі. Біля того чоловіка стоїть при стіні аркебуз, і він чатує.

Пані Катрін усе не показується, перед її дверима стоїть варта, зовні і зсередини, і вона, спираючись на палицю, але не стукаючи нею, сновигає від вартового до вартового. Кожному вона зазирає знизу в обличчя, а він поверх її голови непорушно дивиться перед себе. «Чатує», — думає Гіз. Думає, що за віконними ґратами в помешканні соборного. каноніка, його колишнього вчителя, все напоготові. Один родич дав мажордома, другий — аркебуз, а того, хто там чатує, пообіцяли врятувати від зашморгу. І він чатує.

Цього дня, двадцятого числа, в театрі перед усім двором, за участю короля Франції, давали виставу. Праворуч рай, ліворуч пекло, як воно й має бути. Вхід до раю стережуть троє лицарів: то Карл Дев'ятий і обидва його брати; ще ніколи їх не бачили в такій одностайності. В пеклі бешкетують великі й малі чорти. А тло сцени зображує Єлісейські Поля [69], населені дванадцятьма німфами. Все було б у якнайкращому порядку, але драма в тому, що непорядок настав у світі, і ось ватага лицарів-волоцюг надумала приступом узяти рай. Та Карл Дев'ятий із братами перемогли їх і загнали в пекло. Між іншим, ті лицарі були з клинцюватими борідками й у витертих шкіряних колетах.

«Марго! Чи не можна нам утекти звідси? Давно вже час, щоб я тебе роздягнув, бо плоть твоя горить!»

А Гіз думає: «Чатує. Горлоріз Морвер чатує. Мій канонік, що ненавидить великого протестанта, і мій мажордом, що його Конде стусав ногами, — чатують!»

«Я король Франції і стережу рай, — думає Карл Дев'ятий. — А вас, клинцюваті борідки й шкіряні колети, — геть у пекло! Правда, до вашої віри належить мій зять і навіть мій другий батько. Та це ж тільки вистава, я ж тільки граю роль. Груди в мене такі широкі, що позаздрив би й сам Юпітер, а стегна мої можна зрівняти хіба з Геркулесовими».

В ту хвилину з неба спустились Меркурій [70] і Купідон [71] зійшли по райдузі вельми природного вигляду, на яку падало світло з-за хмар. Ці боги з'явились не лише для того, щоб здивувати глядачів хитромудрою театральною машинерією, а головно для того, щоб уже міг початися балет. На їхнє прохання троє лицарів — охоронців раю — вивели єлісейських німф наперед, аж на середину зали. Виступ цих безсмертних створінь, що насправді були тільки акторками, тривав більше години, і весь той час клинцюваті борідки та шкіряні колети сиділи у пеклі, де з них кумедно знущались червоні, як полум'я, чорти.

«Марго! Чи не можна вже нам якось утекти звідси, бо давно час, щоб я роздягнув тебе, адже плоть твоя горить!»

Чатує за ґратами, чатує за вартовими.

«Марго! Ходім-бо!»

Чатує.

«Я, король, найсильніший! Наприкінці ми ще піднімемо німф на руках, і найважчу підніму я сам».

Чатує. Може, промине ще день, і вони на нових бенкетах та ігрищах змагатимуться перед дамами, хто вбереться розкішніше або дивовижніше — Наварра турком, а Гіз навіть амазонкою. І все ж таки настане двадцять друге, п'ятниця, а ще від дев'ятнадцятого в помешканні каноніка, між вулицею Сухого Дерева й Дувром…

Чатує.

П'ятниця

Адмірал Коліньї, чи Гаспар де Шатільйон, був людиною такою могутньою й шановною, що ніколи не виходив із дому сам. Ціле життя він був оточений військом, яким командував, і засідав у державній раді — або як фаворит королів, або як бунтар проти них. Тепер Карл Дев'ятий називав його батьком, і тому одні палко ненавиділи його, а другі боялись за нього і за його життя, хоча й не так сильно. Коли він у ту п'ятницю рано-вранці йшов до Лувру, вони оточували його мов муром. Пан адмірал на таємній нараді говорив з королем про гроші — платню німецьким найманцям, заборговану ще з минулої війни, яку вони з Карлом провадили один проти одного.

Після наради пан адмірал супроводив короля Франції на гру в м'яча. Він подивився, як король починає кін із зятем самого адмірала, а третім гравцем був Гіз, колись його ворог, тепер з королівської волі помирений з ним. Потім пан адмірал попрощався й рушив додому, на вулицю Сухого Дерева; дорогою він читав листи. Тим-то вийшло, що його почет, аби не заважати йому, розступився трохи ширше. І він переходив майдан біля Сен-Жерменського монастиря, ніким не прикритий. Пролунав постріл, тоді ще один. Перший постріл мідною кулею розтрощив панові адміралу вказівний палець, другий влучив у ліву руку вище ліктя.