Тяжкі часи - Диккенс Чарльз (хороший книги онлайн бесплатно .TXT) 📗

Такий палкий був той докір, що навіть його ледь шпигнуло в ту порожнину, де мало бути в нього серце, — в те гніздо з розбовтками, де могли б жити птахи небесні, якби він не висвистав їх звідти.

— Я не належу до людей високоморальних, — сказав він, — і ніколи не вдаю з себе такого. Навпаки, я не визнаю ніякої моральності. І все ж коли я завдав якихось прикрощів тій дамі, що про неї мовиться, чи то, на нещастя, ущербивши в якийсь спосіб її добру славу, чи то дозволивши собі висловити почуття, не зовсім сумісні з… ну, скажімо, зі святістю родинного вогнища, чи то скориставшися з того, що її батько — машина, брат — щеня, а чоловік — ведмідь, то я вас прошу повірити мені, що я робив те не з якимись лихими намірами, а просто котився по тій диявольській стежці так тихенько й непомітно, що й сам гадки не мав, який уже довгий реєстр моїх гріхів, поки не почав його гортати, й аж тоді побачив, що його й справді не вбгаєш у один том, — докінчив пан Джеймс Гартгаус.

Хоч він вимовив усе те звичайним своїм легковажним тоном, одначе видно було, що цього разу він свідомо силкується тією легковажністю затерти досить негарне діло. Помовчавши хвильку, він повів далі вже упевненіше, та все ж не без ознак досади й розчарування, що ніяк не давалися затерти:

— Після того, що ви мені допіру сказали, і то сказали так, що в мене не лишається сумніву щодо вашої правдивості — хоча навряд чи я б так легко повірив таким словам з будь-чиїх інших уст, — я мутну відповісти вам, коли ви вже втаємничені в усю справу, що, може, й дійсно (хоч яка це для мене несподіванка) мені не доведеться більше побачитися з тією дамою. Звісно, це тільки моя провина, що з цього таке вийшло, і… — він трохи зам’явся, не знаючи, як заокруглити свою мову, — і я можу тільки додати, шо й не сподіваюся коли-небудь стати високоморальною людиною, та й узагалі не дуже вірю, що такі люди є на світі.

З Сесиного обличчя було виразно видно, що вона ще не скінчила своєї справи.

— Ви сказали були «по-перше», — знову заговорив Гартгаус, коли вона звела на нього очі. — Отже, треба гадати, що в вас є ще й «по-друге»?

— Так.

— То будьте ласкаві, я вас слухаю.

— Пане Гартгаусе, — почала Сесі лагідно й водночас твердо, і перед тією лагідною твердістю, а ще дужче перед її наївною вірою, що він неодмінно зробить те, чого вона від нього вимагає, Гартгаус почувся зовсім безсилим, — ви маєте єдину змогу спокутувати вашу провину: це виїхати звідси негайно і назовсім. Я певна, що тільки так ви можете хоч трохи направити те, що скоїли. Більше ніякого способу у вас немає. Я не кажу, що цим загладиться все чи принаймні багато, та все ж це ліпше, ніж нічого, а головне — це треба зробити. А тому, хоч ніхто мене на таке не вповноважував, як лиш те, про що я вам уже казала, і навіть ніхто про це не знає, крім вас і мене, я вас прошу виїхати з Кокстауна сьогодні ж і дати слово, що ніколи більше сюди не повернетесь.

Якби вона пробувала вплинути на нього ще чим-небудь, крім своєї наївної віри в справедливість того, що вона сказала; якби вона приховувала від нього хоч тінь непевності чи вагання або ж почала якось хитрувати перед ним; якби вона хоч на крихту дала йому взнаки, що розуміє, в якому він дурному становищі, чи бачить, який він спантеличений, чи сподівається від нього якогось опору, — він ще міг би з нею позмагатись. Але він відчував, що легше б міг захмарити ясне небо своїм зчудованим поглядом, аніж похитнути її.

— Але ж чи тямите ви, чого вимагаєте? — спитав він зовсім сторопіло. — Може, вам невідомо, що я приїхав сюди в громадській справі? Хоч та справа й безглузда, але ж я до неї взявся, і пообіцяв її зробити, і вважається, ніби я їй відданий дужче нікуди? Може, ви цього не знаєте, але я вас запевняю, що так воно є.

Так чи не так, Сесі те не зворушило.

— А крім того, — додав пан Гартгаус, розгублено пройшовшись туди й сюди по килимі, — це ж страшенне безглуздя. Я ж зроблю з себе посміховище, покинувши з доброго дива те діло, що до нього взявся.

— Я певна, добродію, — ще раз сказала Сесі, — що тільки так ви можете направити заподіяне. Якби я не була цього певна, я б сюди не прийшла.

Він глянув їй в обличчя й знову почав ходити по кімнаті.

— Бігме, не знаю, що вам і сказати. Таке неймовірне безглуздя!

Тепер настала його черга просити додержання таємниці.

— Коли вже я маю зробити таку сміховинну річ, — сказав він, зупинившись і зіпершись спиною на камін, — то лиш з умовою, щоб про це ніхто й ніколи не дізнався.

— Я ж на вас звірилась, добродію, — відказала Сесі, — звіртесь і ви на мене.

Холодний камін за спиною нараз пригадав йому той вечір, коли він привів до себе щеня. Це був той самий камін, але сьогодні панові Гартгаусові чогось здавалося, наче щеня — він сам. І нічого він не міг придумати.

Він довгенько мовчав, то опускаючи очі, то зводячи їх до стелі, і осміхався, і знов супився, і відходив від каміна, й вертався до нього. Нарешті сказав:

— Мабуть, ще ніхто ніколи не опинявся в дурнішому становищі. Але я не бачу ніякої ради. Що буде, те й буде. А буде, здається, те, що мені справді доведеться звідси поїхати — одно слово, я обіцяю це зробити.

Сесі підвелася. Вона нітрохи не здивувалась, однак дуже зраділа, і личко її засяяло.

— Дозвольте мені зауважити, — провадив пан Гартгаус, — що навряд чи якому іншому посланцеві, чи то посланниці, пощастило б так легко домогтися цього від мене. Я не тільки опинився в прикрому й смішному становищі, а й мушу визнати себе за кругом переможеного. Чи можна спитати, як ваше ім’я, щоб я хоч знав, хто ж моя переможниця?

— Моє ім’я? — перепитала посланниця.

— А більше нічиє не може мене сьогодні цікавити.

— Сесі Джуп.

— І востаннє даруйте мені мою цікавість: ви їхня родичка?

— Ні, я лише бідна дівчина, — відказала Сесі. — Я зосталась без батька — він був лише клоун з мандрівного цирку, — і пан Товкматч із ласки взяв мене до себе. Відтоді я й живу в них у домі.

І вийшла.

А пан Джеймс Гартгаус спершу остовпів на хвилину, тоді з безнадійною міною сів на канапу, думаючи: «Оцього ще мені бракувало до цілковитої ганьби. Тепер можна сказати, що мене розбито вщент. Лише бідна дівчина… лише клоун з мандрівного цирку… а Джеймсові Гартгаусові лише грандіозне фіаско з Хеопсову піраміду завбільшки».

Хеопсова піраміда напровадила його на думку прогулятися Нілом. Він негайно ж ухопив перо й написав (відповідними ієрогліфами) таку цидулу братові:

Тоді подзвонив.

— Пошліть сюди мого слугу.

— Він уже ліг спати, пане.

— Збудіть і скажіть, хай пакується.

Потім написав ще два листи. Одного панові Горлодербі, де ознаймував йому, що від’їжджає з цих країв, і повідомляв, де його можна буде знайти ближчі два тижні. А другого, такого самого змісту, панові Товкматчеві. Заледве встигло висохти чорнило на конвертах, як він уже сидів у вагоні, лишивши височезні кокстаунські комини позаду, і потяг, гуркочучи, мчав його крізь темну ніч.

Люди високоморальні подумають, чого доброго, ніби панові Джеймсові Гартгаусові потім було приємно згадувати про цей свій квапний від’їзд, бо ж ним він хоч трохи направив зроблену капость, що траплялося з ним не часто, а крім того вчасно викрутився з вельми прикрої історії. Та де там! Думка про те, що він спіймав облизня, опинився в смішному становищі, страх перед тим, що сказали б про нього усі такі, як він, джигуни, коли б ненароком довідалися про його пригоду, так гнітили його, що він нізащо в світі б не признався до цього вчинку, чи не найкращого в своєму житті, і тільки одного цього вчинку направду соромився.

Розділ III

РІШУЧЕ І ТВЕРДО