Роксоляна - Назарук Осип (бесплатная библиотека электронных книг .txt) 📗

— Я бачив початок її, о пані, який удусив зараз своєю рукою султан Сулейман, — нехай благословенне буде ім'я його вовіки! Але про ту ще страшнішу річ не вільно навіть думати, не то говорити, о найясніша пані!

Очі султанки заблистіли цікавістю. Вона хвилинку вагалася і промовила живо:

— О Кассім! Ти скажеш мені, що се була за річ, ще страшніша, ніж Джігад, котру ти бачив на свої власні очі! Я вірю тобі, о Кассім, що ти скажеш мені правду!

— Все опріч того скажу, о радісна мати принца! А того не можу сказати, вибач вірному слузі падишаха і свому!

— Чому не можеш сказати, о Кассім? — запитала уражена. — Адже коли ся річ ще страшніша, ніж великий Джігад, то її мусіли бачити також інші люде. Чому ж вони можуть знати про се, а я ні?

— О, наймудріша із жінок мослемських! Ти правду сказала, що ту річ, ще страшнішу, ніж Джігад, бачили й інші люде! А я тому не можу її оповісти, бо є старе повір'я, що коли про ту річ в палаті султана заговорить хоч би тільки двоє людей, котрим вірить султан, то та страшна річ покажеться вдруге ще за життя того султана.

— Се забобонне повір'я, о Кассім! — сказала піднесеним голосом. — Так само забобонне, як те, що зорі на небі мають силу над людьми на землі!

Учитель Річчі зі школи невольниць стояв їй як живий перед очима… Кассім подумав і запитав:

— Чи дозволиш, о радісна мати принца, висказати мені отверто, що думаю?

— Все говори правду, — відповіла вже успокоена.

— За твоїм дозволом, о хассеке Хуррем, говорю те, що уважаю правдою. Ні одно не єсть забобон, ні друге. Що се друге не єсть забобон, можеш переконатися кождого часу, коли місяць, найбільша звізда ночі, стоїть у своїй повні над палатами падишаха. Тоді з численної служби в сих палатах все витягає когось його дивне світло з кімнат. І витягнена людина лізе у сні по таких місцях, де навіть найзручніший штукар з Єгипту ні з Багдаду не міг би вилізти без утрати життя. Своїми очима можеш побачити, о радісна мати принца, що небесна звізда має силу над земними людьми. Чому ж би інші зорі не мали мати подібної або ще більшої сили? Тому, що ми добре не знаємо того?

Султанка задумалася над тим, що чула від Кассіма.

А він говорив дальше:

— Сам султан Сулейман уродився під такою звіздою, що, мимо всіх війн і боїв, умре своєю смертю на львинім столі. Так каже старе передання, і всі мудрці Сходу твердо вірять в те, що нема такої людської сили, котра могла б позбавити життя Сулеймана. І тільки тому й міг він зламати ту річ, ще страшнішу, ніж Джігад, про котру не вільно ні думати, ні говорити, щоб не повторилася.

— Ти боїшся, Кассім?

— О хассеке Хуррем! Я готов сегодня, як кождий воїн, покласти своє життя на приказ падишаха за нього, за рід його і за державу його, спокійно відповів командант Стамбула.

Цікавість султанки росла. Бачачи, що звичайними способами не видобуде з Кассіма того, чого він не хоче сказати, опустила обидві руки і напівпримкнула очі, немов ослаблена. І тихо, як легіт вітру, промовила до нього;

— О Кассім! Чи падишах може мені оповісти про те, що він сам зробив?.. Кассім зблід…

— Не може, — відповів.

Вона вмить спостерегла його переляк. І зараз використала, кажучи:

— А чому не може?

Кассім ще більше змішався. По хвилі, зібравши думки, відповів:

— Бо падишах зробив то дуже необережне, хоч велике, діло, а сам не похвалиться ним.

— А як ти думаєш, Кассім, чи єсть на світі така жінка, що могла б видержати і не сказати чоловікові свому: «Я чула від того і того таке й таке. Він зачав говорити і не хотів скінчити»…

Кассім, притиснений хитрістю Ель Хуррем, пробував востаннє боронитися і сказав:

— Така жінка єсть, о Хуррем. Се одинока подруга падишаха, котрій я вірю, що не видасть тайни, повіреної їй на слово.

— Так, — відповіла радісно і, плескаючи в долоні, як дитина, зірвалася з дивану. — Тільки ж ти, о Кассім, ще не сказав мені тої тайни! А як скажеш, вона остане між мною і тобою. Навіть син мій, Селім, як доросте, ніколи не довідається про те, що сказав його мамікомандант Стамбула у святім році Джігаду!

На те Кассім не мав уже що відповісти. Помалу й оглядаючись, зачав тихо говорити:

— То було так. Коли у місті Ограшкей помер покійний батько падишаха, блаженної пам'яті султан Селім, — нехай Аллаг буде милостивий душі його! — і чорним возом везли тіло його до Стамбула, тоді на престол султанів вступив син його Сулейман, — нехай живе вічно! А тоді вибухла ворохобня війська у Стамбулі…

— Так?! — перервала здивована Ель Хуррем. Ворохобня… проти… Сулеймана? А чому ж я про се ніколи досі не чула?

— Бо про ту річ, страшнішу від війни й помору, ніколи не говорять правовірні мослеми в палаті падишаха.

— А чого ж вибух той бунт? І хто його зробив? І пощо? І як Сулейман здавив його?

Тепер пригадала собі, що султан Сулейман дуже нерадо їхав з нею в околицю Стамбула, де стояла велика на милю касарня яничарів. А коли раз спонукала його поїхати з нею туди, то весь час мав глибше, ніж звичайно, засунений турбан на очі і був дуже маломовний.

А Кассім оповідав дальше:

— Ворохобня, о Хуррем, се річ страшніша від війни. Бо тоді в улицях міста убиває брат брата, і батько сина, і дочка зраджує матір свою, як тільки допустити до того, щоб ворохобня розгорілася.

Відітхнув і оповідав дальше:

— А викликають ворохобню злі люде, котрі все носом чують, коли над ними має затяжіти тверда рука. А причин до ворохобні знайдуть вони сто тисяч, а як нема, то видумають.

— А що ж видумали тоді?

— Нічого не видумали, тільки зажадали від молодого султана виплати в золоті надзвичайних дарів.

— Хто зажадав?

— Яничари, — відповів так тихо, якби боявся, що стіни вуха мають.

— І султан виплатив?

— Ой, виплатив він їм таку платню, що страшно попам'ятають і, мабуть, ніколи більше не підіймуть зброї проти Сулеймана.

Султанка Ель Хуррем заперла в собі віддих і вся перемінилася в слух. А в гарній головці її так закипіли думки, що примкнула очі, щоб командант Стамбула не зміркував, що діється в ній. Кассім оповідав дальше:

— Вже міхами обв'язали шиї агам яничарів і на площах столиці чути було гуркіт викочуваних гармат і метушня зчинилася в сераю, як молодий падишах казав привести три коні. Приведено три коні. Я був тоді ще ад'ютантом його як принца, бо ще не було часу зробити ніяких змін. Молодий падишах вискочив на коня і кивнув на мене і на Агмеда-башу, пізнішого великого везира. Ми обидва сіли на коней, вже бачачи, що султан думає робити. Перекинувся я очима з Агмедом, але жаден з нас не мав відваги сказати словечко до падишаха.

— І ви втрійку поїхали?

— Втрійку, о Хуррем!

— Без війська?

— Без ніякого війська. Сулейман їхав напереді, а ми за ним. Уже здалека шуміла велика касарня яничарів, як шумить Босфор в час бурі. А падишах мовчки в'їхав на подвір'я, де так кипіло, як у кітлі.

— Його не пізнали? — перервала.

— Його зараз пізнали, бо не раз він з тим військом ходив на муштри ще як престолонаслідник і знав його кождий жовнір у столиці. Падишах мовчки зіскочив з коня, а ми зробили те, що й він. І я, і Агмед — оба ми були певні, що живі не вийдемо з тої прогулки.

— А що ви думали, що буде з султаном?

— Скажу правду, о Хуррем! Ми про те не думали. — І що ж було дальше?

— Падишах просто пішов в середину збунтованої казарми.

— І всі затихли?

— Ой, не затихли, о радісна мати принца! Тільки уздрівши самого падишаха, звернули проти нього копії й шаблюки. І було так тихо, як перед дуже великим злочином.

— А що на те падишах?

— Падишах спокійно сказав отсі слова: «Зі всіма говорити не можу. Нехай виступлять три провідники!»

— І виступили?

— Так, зараз виступили і стали в крузі серед мечів.

— А падишах що сказав до них?

— Ані одного слова не сказав, тільки блискавичним рухом руки витягнув шаблю і трьома ударами на місці зарубав усіх трьох так скоро, що ніхто й не спам'ятався.