Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж (электронные книги без регистрации TXT) 📗
Вони вилізли з-під ляди у якійсь стайні, а до того пройшли приблизно зо три квартали під пагорбом Раеніс. Коли Тиріон ляпнув дверима, зачиняючи їх, у загородці заїржав кінь. Варис роздмухав свічку і поставив її на брус-перечку, а Тиріон роздивився навколо. В загородах стояв один мул і троє коней. Він прошкутильгав до зозулястого мерина і глянув йому в зуби.
— Старий, — мовив Тиріон, — ще й вітер, мабуть, пускає.
— Ви б не обрали такого для битви, то правда, — відповів Варис, — але він довезе куди треба і не приверне зайвої уваги. Так само, як інші. А тутешні стайнярі — вони чують та бачать лише тварин.
Євнух зняв з кілочка кобеняка з каптуром — грубо витканого, вицвілого на сонці, подекуди протертого, але зручного крою.
— З вашого дозволу.
Коли він накинув одежину Тиріонові на плечі, той загорнувся в неї з голови до п’ят, а каптура зміг насунути так, щоб геть сховати обличчя у тіні.
— Люди бачать те, що очікують побачити, — мовив Варис, поки Тиріон звикав до кобеняка. — Карлики зустрічаються на вулицях рідше, ніж діти, ось вони і побачать дитину. Дитину в старому батьковому сіряку, на батьківському коні, що їде в якихось батьківських справах. Але все ж краще вам їздити вночі.
— Так і чинитиму… наступного разу. Але зараз Шая чекає на мене.
Він влаштував її у маєтку, оточеному добрячим муром, в дальньому північно-східному кутку Король-Берега, недалеко від моря, та не смів їздити до неї, боячись шпигунів.
— Якого коня візьмете?
Тиріон знизав плечима.
— Та хоча б оцього.
— Я його вам засідлаю. — Варис узяв повід та сідло з кілочка.
Тиріон обсмикнув важкого кобеняка і закрокував нетерпляче туди-сюди.
— А ви тим часом прогавили таку цікаву раду. Станіс взяв і коронував себе, уявляєте?
— Мені про те відомо.
— А брата мого з сестрою звинуватив у кровозмісі. Цікаво, як це йому спало на думку?
— Може, погортав одну книжку і глянув на колір волосся одного байстрюка, як це зробив Нед Старк, а перед ним — Джон Арин. Або хтось йому на вухо нашепотів.
Замість свого звичного хихотіння євнух засміявся глибшим, горловим сміхом.
— Часом не хтось на зразок вас?
— Ви підозрюєте мене? Ні, то був не я.
— А якби підозрював, ви б визнали вину?
— Певно, що ні. Але навіщо б я розголошував таємницю, яку так довго беріг від усіх? Одна річ — дурити короля, а інша — ховатися від цвіркунів у очереті на підлозі та маленьких пташок у димарі. Ще й байстрюки — онде вони усі, дивись, хто має очі.
— Робертові байстрюки? А до чого тут вони?
— Він став батьком восьми дітям, скільки я знаю, — мовив Варис, борюкаючись з сідлом. — Матері їхні мали волосся з міді та меду, каштану та вершків, а діти усі виходили чорні, мов круки… й так само прокляті долею. Тому коли в вашої сестри між ніг вискочили Джофрі, Мирцела і Томен — усі золотенькі, як сонечко — правду уздріти виявилося неважко.
Тиріон хитнув головою туди-сюди. «Якби ж сестра народила хоч одне дитя від чоловіка — його б вистачило, щоб відкинути всі підозри… але тоді б вона не була Серсеєю.»
— Якщо не ви нашепотіли, то хто?
— Якийсь зрадник, поза сумнівом. — Варис затягнув попругу.
— Мізинець?
— Я нічиїх імен не називав.
Тиріон сів у сідло з поміччю євнуха.
— Пане Варисе, — мовив він з сідла, — інколи мені здається, що в Король-Березі я не маю ліпшого за вас друга. Іншим часом — що не маю гіршого ворога.
— Чудасія, пане Тиріоне. Те саме я можу сказати про вас.
Бран II
Бранові очі розплющилися задовго до того, як перші бліді пальці світла спробували розсунути його віконниці.
В Зимосічі було повно гостей, що приїхали на свято врожаю. Цього ранку вони нападатимуть кінним боєм на щитове опудало у дворі. Колись він місця б собі не знайшов від радісного збудження. Але то було ще до лиха…
А тепер все стало інакше. Вальдери прагнули зломити списи зі зброєносцями, що приїхали у почті князя Мандерлі, та Бран і чути про те не бажав. У батьковій світлиці він мусив зображати з себе принца.
— Більше слухай, і може, трохи наберешся розуму про те, що таке правити над людьми, — казав йому маестер Лювин.
Але ж Бран ніколи не просив, щоб його зробили принцом. Він мріяв про лицарство, яскраву броню, віяння прапорів по вітрі, про спис та меч, про бойового огиря між ногами. Навіщо йому марнувати цілі дні, слухаючи, як старці балакають про речі, яких він і половини не тямить? «Бо ти скалічений», нагадав йому голос зсередини. Князь у кріслі з подушками може бути й калікою — он Вальдери казали, що їхній дідусь вже такий слабкий, що його носять всюди у ношах — але ж каліка не може стати лицарем на баскому румаку. Та й до того ж він мав обов’язок.
— Ти — спадкоємець свого брата і Старк на Зимосічі, — казав пан Родрік, нагадуючи, як Робб сидів обабіч їхнього вельможного батька, коли той вітав своє значкове панство.
Князь Виман Мандерлі прибув з Білої Гавані два дні тому, річковим насадом і ношами, бо став затовстий, аби всидіти на коні. За ним довгим хвостом тягнувся почет: лицарі, зброєносці, дрібні пани та пані, герольди, музики, ба навіть жонглер… усе те виблискувало прапорами та одягом трохи не півсотні барвистих кольорів. Бран ласкаво припросив їх до Зимосічі з високого кам’яного батькового столу з різьбленими на бильцях лютововками, і пан Родрік опісля сказав, що він добре упорався з обов’язками господаря дому. Якби на тому все й скінчилося, Бран би не заперечував. Але все лише починалося.
— Свято є гарним приводом для зборів панства, — пояснив пан Родрік, — але ж не для того їдуть за п’ять сотень верст від дому, щоб з’їсти смаженої качки та ковтнути вина. На таку подорож зважуються лише ті, хто хоче подати на наш розсуд важливі справи.
Бран роздивлявся шорстку кам’яну стелю в себе над головою. Він знав, що Робб звелів би йому не ламати з себе мале хлоп’я, і майже чув його голос, як і голос їхнього пана батька. «Зима насувається, Бране, а ти вже майже дорослий чоловік. Ти маєш обов’язок.»
Коли до опочивальні увіпхався Ходор, шкірячись та щось мугикаючи, малий вже скорився долі. Разом його вмили та зачесали волосся.
— Сьогодні подай мені білого вовняного жупана, — звелів Бран. — І срібну застібку. Пан Родрік казав, що я мушу виглядати справжнім вельможею.
Бран волів би вдягатися сам, і робив для того усе, на що був здатен, але ж були такі речі — натягнути штани, ушнурувати черевики — від яких він безсило лютував. Тут йому допомагав Ходор: якщо велетня чогось навчали, далі він робив усе вправно, ніжно і обережно, як для своєї страшної сили.
— Напевне, ти б теж міг бути лицарем, — казав йому Бран. — Якби боги не позбавили тебе розуму, з тебе вийшов би надзвичайний лицар.
— Ходор? — Ходор блимав на нього простакуватими й невинними карими очима, в яких не відбивалося ані крихти тями.
— Так, — погодився Бран. — Ходор.
Він вказав рукою. На стіні коло дверей висів кошик, міцно виплетений з верболозу та шкіри, з прорізаними для Бранових ніг отворами. Ходор просунув руки у ремені, затяг на грудях широкого паса і став на коліна коло ліжка. Бран вхопився за залізне пруття, глибоко вбите у стіну, сперся на нього, вкинув мертві ноги до кошика і просунув їх у діри.
— Ходор, — знову мовив Ходор, стаючи на ноги. Стайняр сам височів від підлоги трохи не на сажінь, а Бранова голова над його спиною майже зачіпала стелю. Проходячи дверима, він низько присів. Одного разу Ходор винюхав свіжоспечений хліб та побіг до кухні, й тоді Бран так приклався головою, що маестер Лювин мусив зашивати йому шкіру на черепі. Мікен дав йому зі зброярні старого іржавого шолома без заборола, та Бран рідко мав настрій вдягати його. Вальдери реготали щоразу, коли бачили його в тому шоломі.
Поки вони сходили гвинтовими сходами, Бран тримав руки на плечах Ходора. Знадвору доносився брязкіт мечів та щитів, іржання коней. Яка солодка музика. «От тільки гляну одним оком», вирішив Бран, «швиденько гляну, та й по тому».
