Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович (книги онлайн .txt) 📗
Здійснивши поверхневий огляд контейнерів, Фьодор Михалич потягнув мене до себе в кабінет, щоб там, як він висловився, у затишному куточку, залагодити всі формальності. В кабінеті витав терпкий запах чорнила і старого канцелярського паперу, зате над вікном приємно гудів кондиціонер, огортаючи мене м’якими потоками зимової прохолоди, вдвічі приємнішої після розпаленілого повітря над вантажним майданчиком.
— Вам спочатку слід пройти карантинну службу, — поважно почав митник, розвалившись у високому шкіряному кріслі з лакованими дерев’яними підлокітниками. — Потому, уважаємий, оскільки у вашому інвойсі лише один пункт, ми відправимо контейнери на контрольне зважування, щоб перевірити, чи відповідає маса вантажу тій, що зазначена в документації. Далі — тарифний комітет. Оскільки ми з вами ніяк не можемо дійти згоди в питанні, що стосується класифікації товару… Я кажу — банани, ви кажете — кгм… всякі пакості, — голомозий працівник митниці стукав пальцями по столу і раз за разом хитро стріляв очицями в мій бік, — то доведеться передати цю справу на розгляд професіоналам, які переглянуть тарифи і внесуть в них деякі корективи. Це, звісно, займе трохи часу.
Я замотав головою з боку в бік. Мені це дуже сильно не сподобалося. Не приховуючи, напряму, я пояснив шановному панові Фьодору, що мій клієнт нетерпляче чекає на своє фірмове гівно, і будь-яка затримка з доставкою може примусити його передумати, після чого він розірве контракт і закупить звичайні нітратні добрива вітчизняного виробництва, а я залишуся з діркою від бублика. І з двома контейнерами нікому не потрібного перуанського лайна.
При цих словах Фьодор Михалич аж поїжився від насолоди:
— От бачите, уважаємий, ви вже починаєте розуміть, шо тут і як у нас працює. Мені подобається тверда поступь ваших мислєй!
— Скільки часу займе зважування? — похмуро поцікавився я.
— Це залежить від багатьох факторів, — загадково усміхаючись, відказав чиновник. — Але я міг би постаратися, посприяти і, так би мовити, пришвидшити процес…
Безперечно, я розумів, до чого хилить мій співрозмовець. Я вже навіть ладнався спитати у чинуші, скільки він хоче за сприяння у пришвидшенні процесу розмитнення, проте… раптово у мені щось обірвалося. Несподівано до мене дійшло, що чи не вперше у житті я роблю все законно і правильно. Я не прокручую аферу і не верчу заплутану фінансову махінацію — я здійснюю чесну бізнесову оборудку! Я чесно купив лайно у Перу, чесно привіз його на Батьківщину і збираюся чесно продати херсонським фермерам. Крапка. Думайте, що хочете, називайте мене максималістом і наївним мрійником, проте я подумки поклявся собі не давати митнику хабара. Я не збираюсь платити якомусь нахабі за те, щоб працювати чесно й без фіґлярства!
— Коли можна зайти за результатами зважувань? — запитую нарочито байдужим тоном.
Фьодор Михалич розчаровано скривився, награно відвів погляд убік і мляво промурмотів:
— Ну зайдіть завтра… Проте я раджу вам перед тим добряче все обмізкувати. Сподіваюся, до завтра ви передумаєте.
Втім, я не передумав, а тільки набрався рішучості йти до кінця у боротьбі за праве діло.
Зважування контейнерів тривало цілих два дні, після чого Фьодор Михалич подзвонив мені на мобільний і голосом, сповненим неприхованого тріумфу, проказав:
— З лабораторії надійшли результати зважування. Попрошу з’явитися для вияснення деяких обставин.
Певна річ, я вирішив не баритися і мерщій помчав в офіс митниці, все ще плекаючи слабку надію на те, що мені вдасться без втрат видерти своє гуано з лап державного митного контролю.
Товстопузий брокер чекав мене у себе в кабінеті, розкинувшись у кріслі без кітеля та краватки. Щойно я визирнув із-за дверей, він переможно задер носа і поманив мене рукою:
— Заходьте, заходьте, уважаємий. Сідайте. У мене для вас не дуже хороші новини.
Я мовчки опустився на стілець навпроти робочого стола.
— У вашому інвойсі вказано, — продовжив митник, підносячи до хитро прищурених очей оригінал перуанського інвойсу, — що вага першого контейнера становить 104,6 тонни, другого — 98,2 тонни. А ось результати зважування, — чоловічок підсунув мені різнокольоровий бланк з водяними знаками і доброю дюжиною фіолетових печаток, — наші високоточні ваги показали 102,7 і 96,3 тонни відповідно.
— Це можна легко пояснити, — намагаюся внести ясність. — Річ у тім, що корабель з Перу пливе через Атлантику приблизно три тижні. За цей час гуано всередині контейнерів дещо зсохлося й трохи утряслося. Ви ж самі бачите, яка зараз пого…
— Мене це не цікавить, уважаємий! — грубо обірвав мене товстун. — Звертайтеся до вашого постачальника, нехай присилає новий оригінал інвойсу. Ми не можемо оформляти вантаж, у якого не все гаразд з документами.
— Але, пане, гуано привезли аж із Перу! Пересилка документів займе чимало часу.
— Повторюю: мене це не стосується, — пиндючно форкнув Фьодор Михалич.
Я скрушно зітхнув, пробубонів щось на зразок «хай буде по-вашому» і підвівся, готуючись залишити кабінет.
Однак попри зовнішню пиху й демонстративну самовпевненість черевань почувався вельми сконфуженим. За довгі роки служби Фьодору Михаличу не раз траплялися контейнери, в чиїх інвойсах значилася неправильна маса вантажу, одначе абсолютно завжди вага у таких документах була занижена. Це робилося з різною метою: іноді, щоб сплатити менше мито, подеколи — для того, щоб приховати той факт, що у контейнерах захований якийсь вантаж, який не значиться в інвойсі, тощо. Цього разу все було інакше. Вперше перед Михаличем опинився чувак, у якого в інвойсі стояла цифра більша, ніж та, яку показали терези при зважуванні, і який при цьому холоднокровно й затято наривався на неприємності, вперто не бажаючи давати хабара.
Якоїсь миті митнику навіть стало страшно… То був перший раз, коли високоповажний пан Фьодор задумався над тим, що у контейнерах, можливо, й не банани, оскільки банани не можуть втрачати вагу під час транспортування. У ту ж мить голомозий черевань відразу відігнав від себе цю думку як абсолютно безглузду й несусвітню.
— Почекайте, уважаємий! Пождіть! — стараючись приховати розгубленість, окликнув товстун, коли я вже переступив поріг його кабінету. — Не варто так спішити з висновками. Ми можемо вирішити проблему з інвойсами, не виходячи з цієї кімнати. Можемо, правда ж? — силувано підморгнув чинодрал.
Я мовчки повернувся і знову сів на стілець. Пан Фьодор присунувся ближче і по-змовницьки почав:
— Буду відвертим і прямим, як паровозні колії. Вартість вашого товару згідно з інвойсом — двадцять дві тисячі доларів, цебто у найкращому випадку за розмитнення вам доведеться заплатити тисяч вісім-дев’ять американських грошей… — чоловічок затнувся, переводячи подих, а потім одним махом випалив: — Ви можете заплатити мені шість тисяч і вже завтра забирати контейнери.
Я німував, спопеляючи поглядом співрозмовця. Кадик товстуна кілька разів збуджено смикнувся.
— Добре, п’ять п’ятсот, — заявив чинуша, неправильно потрактувавши мою мовчанку. — П’ять з половиною тисяч баксів — і ніяких проблем!
— А як же тарифний комітет? — обережно уточнив я.
— Забудьте про тарифний комітет! — трохи роздратовано форкнув митник. — Це загальна сума, зразу за все. Я ж говорю: у вас не буде ніяких проблем!
Я знову затих, обмізковуючи ситуацію. Що його робити? Може, справді всучити йому на лапу і не корчити з себе героя? Всі ж ніби лишаються у виграші. Окрім держави, звісно.
— Слухайте, уважаємий, — гарячково затараторив Фьодор Михалич, перейшовши на шепіт, — ви, звісно, можете самі вирішувати свої проблеми з кожною службою окремо, але, повірте, дешевше вам це не стане. Платіть мені, беріть контейнери і дуйте звідсіля, поки я не розізлився.
Є в мене така риса: коли хтось тисне на мене, я починаю опиратися з подвійною силою, навіть якщо така поведінка шкодить мені самому.
— Я подумаю, — крізь зуби процідив я і рішуче залишив кабінет.
