Пентакль: Збірка - Олди Генри Лайон (книги читать бесплатно без регистрации полные txt) 📗
— А-а-а!
Він ривком сіл на ліжку, судорожно хапаючи ротом повітря. Мара відступила, але слабість залишилася. У прямокутнику дзеркала над тумбочкою відбивався чоловік: розпатланий, з пом’ятою фізіономією.
За чоловіком — стіна з фотошпалерою. Річка, осики, скелі. Зараз лопне й утопить. Він здригнувся, поспішив натужно розсміятися. У роті пересохло. Зайшовши у ванну, довго пив з-під крана холодну воду, що пахла хлоркою. Потім повернувся в кімнату. Пальці машинально відшукали шнур від репродуктора. Радіо він не любив і вдома ніколи не слухав, але зараз це було саме те, що треба. Які-небудь «Валянки» чи «Нас не наздоженуть», та голосніше, із хрипами і тріском старезного динаміка. Кондовий оптимізм рідних осик (<MI>знову?!<D>) придатний від неврозів.
Вилка, схлипнувши, ввійшла в розетку. Він рішуче додав звуку — так скручують голову призначеному на забій птаху. Очікуваний хрип, скрегіт, перешкоди.
Трохи пропитий голос невідомої статі:
Рука сама рвонула шнур. Скрикнула вилка, покидаючи нору розетки. Під цю пісню сім років тому помирала його бабуся, до останньої хвилини не дозволяючи виключити кляте радіо.
Розвіявся.
Перейнявся, виходить, оптимізмом.
— Тату, там озеро! Турніки! Ми фортецю бачили!..
Син увірвався в кімнату, поспішаючи вивалити на батька купу новин.
— Виспався? Після обіду підеш з нами? — поцікавилася дружина, входячи слідом.
Він погодився. Звичайно, піду. З вами.
Найменше хотілося залишатися тут на самоті. Під бісовою шпалерою.
— Води хочеш? Ми лимонаду купили, у кіоску.
Столики були на чотирьох, і до них підсадили сухеньку каргу в хусточці. На щастя, карга попалася мовчазна. Не стала без передмов жалітися на рідкий стул і злидню-невістку. Хіба що чавкала голосно.
Несмачний борщ віддавав скепсисом.
— Більше будеш мої обіди цінувати. Розбалувала я тебе.
Він кивнув.
— До речі, борщ нічого. Корисний, напевно. Дієтичний.
Він кивнув ще раз — корисний.
Сіль і перець обіцяли врятувати становище. Але пшоняна каша, подана як гарнір до обов’язкової котлети, стояла на смерть. Здавшись, він без ентузіазму колупнув вилкою котлету. Білясті жилки стирчали з фаршу. Місцями котлета підгоріла. Набагато гірша за ранкову. З чого їх роблять? З яких жертв кулінарії? Краще худнути буду. Прямо зараз і почну. З’їдений після обіду шоколадно-вафельний батончик «Полюс» почасти повернув добродушний настрій. Зараз би пляшечку «Оксамитового» і гарну сигарету… На жаль, поки не долікує печінку (слава богу, недовго вже залишилося!) — алкоголь під забороною. Навіть пиво. А палити в серпні кинув. Не починати ж знову.
Він з тугою покосився на лоток у вестибюлі: вино, коньяк, сигарети. Для компенсації купив собі й сину по другій шоколадці. Солодке — отрута, але тут уже — дудки!
Не дочекаєтеся! Не відвалиться печінка від зайвого батончика.
Зовні палахкотіла фарбами осінь. Рідко склочник-листопад божеволіє, страждаючи бабиним літом. Ще зеленіли затягнуті іржавим золотом дуби в гаю, цитринною жовтизною прикрасилися плакучі верби, збігаючи до озера — умити коси в темній воді; спалах пурпуру на кленах, кришталь повітря розколений ледь вловимою гіркотою: знайомий з дитинства запах паленого листя. Занадто яскраво, занадто святково, занадто підозріло.
Немов обід перед стратою.
Вони втрьох спускалися посипаною гравієм алейкою вниз, до озера, базікаючи про різні дрібниці. Здебільшого говорила дружина, він кивав або односкладово підтакував. Минули бетонну коробку з написом «Басейн». Двері басейну були замкнені, а поруч, у стіні, зяяли ряди круглих отворів. Воду зливати, чи що? Діри були забиті сухим цементом. Так і уявлялося: куб з бетону наповняється водою доверху, і якщо хтось випадково відкриє двері — бідолаху змиє потоком, що вирветься на волю…
Від басейну через алейку тяглася виразна волого-блискуча смуга шириною добрих двадцять сантиметрів. Ніби звідтіля недавно виповз, сховавшись у заростях тьмяної трави, гігант-слизень. Один погляд на цю смугу і до горла підкотила легка нудота. Він швидко переступив бридкий слід, поспішаючи відійти подалі. Ральфу слід теж не сподобався: пес обнюхав доріжку, форкнув, чхнув і кинувся за хазяями. Але раптом, присівши на задні лапи, оглушливо вискнув. Він обернувся, збираючись прикрикнути на собаку. Окрик вийшов невпевнений. Таке він бачив уперше: пес, скиглячи й тремтячи всім тілом, задкував від цілком безпечного на вигляд куща. Потім кинувся геть, підбіг і злякано тулився до ноги, ховаючись за спину глави сімейства. Пускати хазяїв до куща Ральф категорично не бажав. Довелося дружині тримати тварину, поки вони з сином оглядали причину собачого жаху. Кущ як кущ. Нічого особливого. Тільки у самому центрі, між тонких безлистих гілочок, валялася чиясь рука. Вірніше, шкіряна рукавичка, стара, з діркою на вказівному пальці.
— Що ж ти так обмішурився, звіре? Не соромно?
Ральф скиглив, чуючи докір у голосі хазяїна, винувато заглядав у вічі, але повернутися до куща відмовлявся навідріз. Може, хімію яку розлили? Людям байдуже, а собака чує…
Нижче був розташований майданчик тренажерів: безглуздий, пустельний. Удвох із сином не відмовили собі в задоволенні «покачатися». Хвилин десять, може, двадцять. Після навантаження м’язи розболілися, занило травмоване давним-давно плече. Повернутися назад і прилягти? Ні, дружина почне бурчати. Та й, якщо чесно, тут добре. Незважаючи ні на що. Провінційна глухомань зі своїми невигадливими принадами і млявим ритмом життя, який хоч ритмом, хоч життям назвати важко.
— Підемо далі?
— Підемо.
Маленький пляж зі стаціонарними мангалами, облупленими «грибками», кабінками для перевдягання і столиками-пнями. Вишка для стрибків, довгі містки з поруччям. Зараз, у листопаді, зрозуміло, тут нікого немає.
Не сезон.
— Сходимо в ліс по опеньки?
— Не варто. Тут їх готувати ніде. Та й отруїтися недовго.
Навкруг озера обійшли за півгодини. Осінь. Запустіння. Холодні брижі. Крізь темну, але, як не дивно, прозору воду виднілися липкі водорості на дні та одинокі тіні. Риби, напевно. Жовто-бурий з прозеленню мул вистилав дно м’якою постіллю. Дерева заціпеніли в передчутті зими. Смуток зміни сезонів, пролог довгої летаргії. Кажуть, Гоголь дуже боявся летаргії: поховають живого, сплячого… Сонце, хилячись до заходу, проклало по воді доріжку ніби з розплавленого металу, перекреслюючи відображення верб і хмар.
