В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич (бесплатные онлайн книги читаем полные версии txt) 📗
ПІДЗЕМНИЙ ХІД
Прокинувся я пізно. Ранок давно настав.
— Доброго ранку, Сергію Сергійовичу! — промовив я.
Ніхто не відповів. Я побачив, що біля мене стоїть горщичок з ложкою. В горщику була звичайна наша їжа. На землі я побачив, що з камінців викладено слова: “Повернуся пізно”. Я поснідав і почав ждати. Дерева-трави все ще були прибиті до землі. Вчора мені здавалось, що життя в Країні Дрімучих Трав назавжди вичерпалося, припинилось. А тепер, на свій превеликий подив, я побачив, що все навколо мене звучить, шелестить, дзвенить, рухається, літає. Як завжди.
“Куди пішов Думчев? — подумав я. — Як зрозуміти ті дивні слова, що їх я вчора почув: “Повітря збіглих хвилин?” Може, Думчев вимовив їх уві сні?”
Метелик з величезними бурими крилами безпорадно бився об берег річки. Крила його були поламані. І вода відносила його все далі й далі. Ось у річці з’явилось якесь чудовисько з великими ногами і величезною головою. У чудовиська з-під шиї вистромилася маска. Маска відкинулась, ніби на шарнірах. Гострі кігті маски вп’ялися в тіло комахи — і маска знову повернулася на попереднє місце: жертву піднесено до пащі чудовиська. Я згадав запис Думчева на одному з аркушів. Там він називає чудовисько з маскою личинкою бабки. А в першій мікрозаписці, яка була у букеті квітів, він писав: “За допомогою водяних пострілів рухається личинка бабки. За цим принципом злітає в небо палаюча ракета під час великих свят і народних гулянь. За допомогою цього-таки способу пересування люди поведуть свої повітряні кораблі з Землі на Місяць…”
Ось личинка бабки попливла. Пересувалася вона м’якими поштовхами. Ногами не гребла, а проте пересувалася швидко: вбирала в себе воду і випускала її назад.
Час минав. Думчев не повертався.
Майже машинально я стежив за іншою істотою з маскою. Ось вона підпливла до купини. На мить завмерла. Але що це? Водевіль з переодяганням? На спина цього потворного чудовиська луснула шкіра. Утворилася щілина. Шкіра розповзлася. Із щілини вилізла зовсім інша істота: величезні очі, довге тонке черевце і тонкі зім’яті крильця. Що ж буде далі?
Ранкове сонце вже гріло, навіть трохи припікало. І в рожевому промені наливалися життям і поступово розпрямлялися молоді тремтливі крильця бабки, починали відсвічувати смарагдом зелені. Бабка оце тільки в мене на очах з’явилася на світ. Мине ще небагато часу — зміцніють її крильця. І злетить бабка легко й граціозно, високо-високо.
Звичайно, якщо я не досліджу Країну Дрімучих Трав і якщо не повідомлю людей про пошуки, знахідки і відкриття Думчева, а буду лише споглядати, розмірковувати, пригадувати, то все моє життя незабаром стане не справжнім життям, а лише карикатурою на життя всякої справжньої людини на землі. Як погано, нерозумно і недбало я поводився колись зі своїм часом. Як багато днів у мене колись пішло на дрібниці, скільки часу змарновано!.. От би написати і створити фільм про пригоди двох людей у Країні Трав!
Дивне шарудіння привернуло мою увагу. Повз мене, перебираючись через зламані дерева-трави, проповзла гусениця. Тепер я вже. дещо навчився розпізнавати деяких тварин. А ще зовсім недавно я таку гусеницю прийняв за… удава. Тепер мене спантеличило тільки те, що в “удава” дві голови. Одна голова дивилася вперед, а друга приросла до хвоста і оглядала пройдений шлях. Я миттю здогадався, що це одна з піддослідних тварин Думчева. Згадав його “галявину хірургії” і пішов слідом за “удавом”. Раптом він зник, ніби крізь землю запався. І тут я побачив між деревами, біля їхнього коріння, трохи піднесену над великим круглим отвором кам’яну плиту. Я побачив, що дрібні камінці й піщинки, з яких її було виготовлено, добротно і надійно зцементовано. Ще більше я здивувався, помітивши, що навколо плити лежав зашморг. Потягнув його і витягнув із шахти… мотузяну драбину. Робота Думчева?! “В цій країні, де гусениці плетуть надміцні нитки і мотузки, не треба дивуватися, якщо людина сплете драбину з мотузок”, — сказав я собі. Спустив мотузяну драбину і поліз до шахти. Що нижче я спускався, то більше світлішало й світлішало. Ось уже і дно шахти. Я пішов широким коридором. Він був освітлений в такий же спосіб, як і будинок Думчева, де я знайшов його аркуші з записами. Очевидно, дбайлива рука господаря в різних місцях підземелля розмістила гнилючки і світних комах. Світло було не яскраве, але все-таки я розгледів: обабіч коридора тяглися комори, камери, закутки, комірчини. Замість дверей — шовкові штори.
Підйоми, спуски, несподівані повороти, круглі зали — і всюди м’яке, рівне, неяскраве світло. Повітря в приміщенні було насичене пахучими і їдкими речовинами.
Тепер, коли пишуться ці рядки, я довідався з книжок і в ентомологів, який різноманітний хімічний склад виділень у комах. Давно відомо, що креозат знайдено у щипавок, ефір саліцилової кислоти — в залозах усача; в одних гусениць — соляну кислоту, в інших — мурашину кислоту. Відомо, що коли комасі час виходити з кокона, вона виділяє їдке калі— міцний луг — і пропалює ним отвори в коконі для виходу. Довідався я, що одні комахи виділяють масляну кислоту, інші — щавлеву, а в деяких виявлено вільний йод, кисневі сполуки азоту і етилхінон.
Про все це згодом я довідався з книжок і від спеціалістів. Дізнався й про те, що ще не названо і не досліджено хімічний склад виділень пахучих залоз багатьох видів комах.
Але тоді, в підвалах, я хоч і відчував багато різних запахів, але розпізнавав лише йод та ефір.
З однієї камери стирчав кінець якоїсь колоди. Я став обходити її. Придивився — ахнув. Знову знайомий шестигранник із золотистими смугами-літерами на червоному фоні. Мій олівець. Колоду було перев’язано мотузками. Нащо Думчев приніс сюди мій олівець “ЗМ”?
Я пішов швидше. Коридор поступово розширювався. В кінці його я побачив широку похилу драбину. Почав підійматись нею нагору й опинився в приміщенні, яке видалося мені дуже знайомим. Так, я вже бував тут! В одній з цих кімнат під старим пеньком я знайшов аркуші із записами Думчева.
Так ось в чім річ! Із свого будинку Думчев зробив підземний хід до річки Запізнілих Докорів!
Пройшовши з першої кімнати до другої, я побачив: спиною до мене сидів Думчев. Він щось писав.
Холодне блідо-голубе світло падало на аркуші паперу і на руку Думчева. Ось він покинув писати. Я мав намір покликати його, але він стомлено поклав голову на руки. Про що він думав? Чи не про свій маленький фанерний будиночок, про який я йому нагадав, — будиночок, де він ставив сміливі, аж надто сміливі досліди? Чи не виник перед ним знову яскравий, строкатий південний ярмарковий день, а він, молодий, завзятий і сміливий, підіймається на вишку, щоб полетіти на своєму літальному снаряді над натовпом?..
Ось він підвівся, узяв гнилючку і почав спускатися в підвали.
Я мовчки пішов слідом за ним.
ПОВІТРЯ ЗБІГЛИХ ХВИЛИН
Я не наважувався відривати Думчева від серйозних роздумів і мовчки йшов слідом за ним. Могло видатися, ніби я стежу за Думчевим. Звичайно, це було негарно.
Стомлено й повільно він спускався зі східця на східець у свій величезний підвал.
Він підходив то до тієї, то до тієї камери в підвалі, відсовував шовкові штори. При м’якому світлі бактерій я побачив у комірчинах і камерах різноколірні шовкові мішки, туго зав’язані мотузками.
Очевидно, кожен з мішків був наповнений якимсь газом: ось-ось мішок злетить під стелю; але його тримали мотузки, прив’язані до вбитих у землю кілочків. Здавалось би, нічого страшного або дивного в усій цій обстановці не було: звичайні кокони-мішки гусениць, наповнені якоюсь газоподібною речовиною. Але цей підземний лабіринт, камери, освітлені світлом живих Істот — бактерій, і людина, яка по-хазяйськи зосереджено оглядала мішки з невідомими газами, — все це схвилювало мене.
Думчев сів на кілька складених порожніх мішків, подивився вглиб коридора, потім окинув довгим спокійним поглядом входи до камер, комор, комірчин, з яких лилося неяскраве світло, і заговорив:
