Людина і зброя - Гончар Олександр Терентійович (читать книги онлайн .TXT) 📗
День за днем проходили через греблю закіптюжені війська, підводи з біженцями, череди, трактори, комбайни. Мовби все Правобережжя, знявшись, рухалося через дніпрогесівську греблю на схід, і корови тужливо ревіли, бредучи повз блискучі вітрини соцміста…
Лавина евакуйованих тепер уже перейшла, і кілька днів уже нишпорять по Дніпрогесу команди мінерів на чолі з полковником, приглядаються, про деякі речі полковник розпитує робітників і його, Івана Артемовича.
- Принцип у нас такий, - говорив йому полковник, - якщо доведеться руйнувати, то руйнувати так, щоб це було лише на час війни. Вивести з ладу, а не знищувати навічно, - і пояснював, як це він собі уявляє: - Розламати частково греблю, попалити генератори, випустити мастило з підшипників. Одне слово, робити так, щоб ГЕС вивести з ладу приблизно на рік.
«Отже, через рік повернемось, - подумав інженер. - Це він хотів сказати».
Проте інженерові в думці все ж не вкладалось, що й тут може дійти до руйнувань. І ці команди мінерів, І ота стрільба за селищем, і. від'їзд сім'ї цієї ночі - все це здається Івану Артемовичу якимось недійсним, примарним, таким, що не похитне Дніпрогесу й того ритму, яким він живе.
Щоразу, коли Іван Артемович приходить сюди й затупає на вахту, почуває себе тут у своїй електричній фортеці певніше й безпечніше, ніж будь-де. Ніде, певне, людина не усвідомлює так свою силу, як тут, на пульті. Коли інженер заступає на чергування, він на всю зміну стає мовби електричним володарем цього краю, бо його волі на цей час підкоряються і Дніпро з його титанічною силою, і робота потужних агрегатів, і лінії електропередач, що йдуть на сотні кілометрів звідси. Ті, хто звик бачити Івана Артемовича скромним рибалкою на Дніпрі, хто зустрічає його у вихідні десь аж у плавнях на моторці, в самих трусах, худореброго, безтурботного, не впізнали б його, коли він одягає на себе синю робочу блузу і стає до щитів. Півколом біля нього - чорні панелі з приладами на них, різнобарвно змигують на щитах світлові сигнали, автоматичні пристрої самі ведуть записи на паперових стрічках - одні записують температуру, інші напругу, чистоту, і все це сходиться до нього. Тут зовсім інший вираз з'являється на обличчі Івана Артемовича; розписавшись за долю Дніпрогесу у вахтенному журналі, він починав жити іншим життям, завжди напруженим, небуденним. Перед його очима постають у зримій реальності всі, кого він постачає, - рудники Криворіжжя, і металургійні заводи Придніпров'я, і далекі шахти Донбасу, і безліч колгоспних токів у степах, що цілими ночами працюють на його струмі, при його світлі. З тими далекими забирачами енергії у дніпрогесівців завжди контакт, з ними Іван Артемович зв'язаний невіддільно, і важко йому уявити, що зв'язки ці можуть раптом порушитись, обірватись і весь край погасне.
В глибині селища все виразніше чути стрілянину, з Хортиці гухкає в степ артилерія. Добре б'є, може, ще віджене і становище стабілізується.
- Іване Артемовичу!
Ліда, білява, серйозна не по літах дівчина-практикантка, кличе його до телефону. Він підходить до столика, бере трубку.
- Черговий по щиту слухає.
- Ми - Кривий Ріг! Нас оточують танки! Відключить нас!!!
Одна з найбільших підстанцій, що її живить Дніпрогес своїм струмом, вимагає відключити її, умертвити одним ударом. Він чує, як кров приливає, б'є йому в скроні. Відключіть, відключіть!… Щоб відключити - досить повернути вимикач. Очужілий, ворожий сам собі, інженер підходить до щита, кладе руку на чорний ебонітовий ключ вимикача… Треба зробити один рух, але йому тяжко, і страшно, і ненависно зробити цей рух. Але ж треба, роби!
Ліда, підскочивши, вирячилась на нього, як на божевільного.
- Іване Артемовичу! Що ви хочете?
- Відійди.
Посірілий з лиця, він рвучко повертає ключ вимикача.
- Що ви робите? - скрикує Ліда, кидаючись до нього так, що, здавалось, очі йому зараз видере.
І в цю мить знову дзвінок. Хто це ще? Інженер приклав трубку до вуха.
- Щит слухає.
- Ми - Дніпродзержинськ! Підстанція в небезпеці! Негайно відключайте нас!!!
Погляд інженера знов на щиті. Важкий прощальний погляд. Вкритий рясним потом, він повільно йде, зупиняється проти панелі приладів, і рука його раптом ще лютіше, з силою повертає ключ вимикача. Практикантка плаче, впавши головою на стіл, в нестямі стискає кулачки…
- Ви їх самі… Ви їх вбиваєте… Весь правий берег відключили…
Він відповідає їй мовчки: «Так, відключаю. Відключаю заводи, що живились нашою силою. Відключаю степи, що ми їх освітлювали ночами. Відрізаю від себе все те життя з нервами, з кров'ю».
Зостається ще лівий берег, що вони його живлять. Лівому потрібен струм - там працюють крани на заводах, іде демонтаж. Струм туди мусять подавати до останнього.
З прохідної дзвонить Поля-прибиральниця.
- Іване Артемовичу! Я тут сама! Перепустки на столі, вся документація лежить відкрита, в кабінетах розміщаю поранених. Що мені далі робити, скажіть?
- Будь там. Не пускай на територію нікого.
- А поранених?
- Поранених пропускай.
Монтери і Ліда вже товпляться біля вікна, що виходить на лівий.
- Іване Артемовичу, сюди! Гляньте, що то вони роблять.
Видно грузовики, що під'їжджають з лівого берега аж до виходу з потерни, і постаті бійців, що, згинаючись, кидаються носити в тунель якісь ящики.
Ліда слідкує за ними в тривозі.
- Що то вони носять?
Іван Артемович знає що. Він знає про це ще з учора. Вибухівку заносять в потерну! Головний інженер та військові підривники зараз уже все там готують до вибуху. Але що їй сказати, чим відповісти оцій дівчині-практикантці, яка приїхала сюди вчитись мирної праці, набувати мирного фаху, а бачить, як начиняють Дніпрогес вибухівкою, від якої разом з розламаним бетоном греблі, може, злетять у повітря й вони, люди останньої зміни?
- Невже це буде, Іване Артемовичу? Невже всьому кінець?
Дівчина дивиться на нього з благанням, щоки її мокрі й червоні від сліз, і він почуває щось схоже на сором перед цією юною практиканткою із заляканими, як у птиці, очима, сором за все те, що діється навкруги, поглинаючи її сподівання, плани, майбутнє.
- Тобі тут більше нічого робити, Лідо. Відправляйся на лівий.
- А ви?
- Нам ще треба.
- Чому - треба? Чому?
- Чому та чому! - сердиться один з монтерів. - Ми - комуністи, ось чому. Ми підемо звідси останніми.
- А мене першою? - захлипала дівчина. - Не піду, не можу, я буду з вами!
Інженера лютить її впертість.
- Тобі сказано відправляйсь!
- Не кричіть! Я маю право… Я практикантка!
- Кінчилася твоя практика.
Вона плаче ще дужче.
- Для чого ж я вчилась? Для чого старалась? Щоб побачити смерть Дніпрогесу?
- Цить! Не побачиш ти його смерті! - гримнув Іван Артемович, втрачаючи самовладання. - Іди! Геть звідси!
У двері вона вже вийти не може. По дверях уже б'ють снайпери. Вхопивши дівчину за плече, інженер підвів її до ліфта, сердито штовхнув у кліть, брязнув за нею залізними дверима. Крізь металеву сітку він ще раз побачив заплакане, скривлене болем її обличчя, перш ніж воно з кліттю провалилося вниз.
Коли він повернувся до зали, монтери приголомшили його новою звісткою:
- На Хортиці німці!
Він кинувся до південного вікна. Те, що він побачив, не могло бути виплодом кошмару чи маячіння: розкинувшись, як для облави, он вони, пришельці, повільно спускаються по схилах острова вниз до Дніпра, до розкиданих над рікою будиночків. Звідти їм уже видно весь Дніпрогес. Вони вже поганять славну споруду дніпровську своїм завойовницьким оком, вже, певне, вважають її своїм найбагатшим трофеєм. Живий, діючий, рідний Дніпрогес і лави наступаючих фашистів перед ним - від цього можна було збожеволіти. Отже, все те, значить, реальність: і прорив бронетанкових їхніх авангардів, і зненацька захоплений Нікополь, і десанти… Були перед цим ночі тривог, аеростати в небі, бомби падали в воду аванкамери, і дружину відправив, але аж до цієї миті жевріла в серці надія, що все це якось не торкнеться Дніпрогесу, що дух руйнування не запанує тут. І ось тепер, дивлячись на отих, що топчуть своїми чобітьми священну землю Хортиці, на власні очі побачивши фашистів з вікна Дніпрогесу, інженер відчув, як і в ньому самому вже прокидається руйнівник, росте жорстока готовність хоч цієї ж миті висадити в повітря все, що будував, що протягом років було красою і славою народу. Хай горять генератори! Хай розламається гребля! Хай купа руїн залишиться тут від усього, аби тільки їм не дісталось!
