Цинамонові крамниці та всі інші оповідання - Шульц Бруно Яковлевич (читать книги полностью без сокращений бесплатно .TXT) 📗
Перш ніж дядько Єронім отримав було звільнення від надто заплутаних життєвих складнощів і дістав дозвіл на відхід у свій самотній прихисток у тій кімнатці, він був людиною цілком іншого штибу. Ті, хто знав його замолоду, твердили, що цей непогамовний темперамент не знав жодних гальм, ні на що не зважав і ні перед чим не спинявся. Він зі зловтіхою говорив невиліковно хворим про їхню смерть. Візити в дім померлого він використовував для того, щоби піддавати гострій критиці перед невтішною родиною життя того, по кому ще не висохли сльози. Людям, які приховували деякі прикрі і дражливі особисті справи, він голосно й образливо ними дорікав. Однак певної ночі він повернувся з дороги весь перемінений і непритомний від ляку, силкуючись при цьому забитися під ліжко. Через кілька днів родиною розійшлася звістка, що дядько Єронім зрікся всіх своїх плутаних, сумнівних і ризикованих оборудок, які вже виросли йому понад голову, що він зрікся рішуче, по всій лінії — й розпочав нове життя, підпорядковане суворим і точним, хоч і незрозумілим для нас правилам.
У неділю пополудні всі ми приходили до тітки Ретиції на малий родинний підвечірок. Дядько Єронім нас не впізнавав. Засівши у своїй кімнатці, він з того боку засклених дверей кидав на наше зібрання дикі і нажахані погляди. Часом же він раптово виходив зі свого всамітнення в довгому до землі халаті та схвильованою довкіл обличчя бородою і, розмахуючи руками так, ніби хоче нас розділити, казав: «А тепер я благаю вас — усі як один розійдіться, розбіжіться нишком-тишком і непомітно…». Після чого, таємничо погрозивши нам пальцем, додавав стишеним голосом: «Уже всюди говорять: Ді — да».
Тітка лагідно виштовхувала його назад у кімнатку, але він грізно озирався ще у дверях і з піднятим пальцем повторював: «Ді — да».
Додо розумів усе не відразу, поступово — минало кілька хвилин мовчання і збентеження, перш ніж ситуація роз’яснювалась і в його мозку. Тоді, водячи поглядом від одного до другого, ніби впевнюючися — сталося щось веселе, він вибухав сміхом і так сміявся у своє задоволення, голосно, струшуючи головою зі співчуттям і повторюючи зі сміхом: «Тяжкий псих…».
Над домом тітки Ретиції западала ніч, видоєні корови в темряві терлися боками об дошки, служниці вже спали на кухні, із саду плинули бульки нічного озону, що лускали у відкритому вікні. Тітка Ретиція спала у глибині свого великого ложа. На другому ложі, як сова в подушках, сидів дядько Єронім. Його очі блищали в темряві, борода стікала на підтягнуті коліна.
Він повільно злазив з ліжка і навшпиньки скрадався до тітки. Так і застигав над сплячою, мов кіт, що готується стрибнути, з нашорошеними бровами й вусами. Лев на стіні коротко позіхнув і відвернувся. Тітка, прокинувшися, злякалася тієї з іскристими очима, розчмиханої голови.
«До ліжка, йди до ліжка», — казала вона, відганяючи його, мов півня, помахом руки. Він відходив, чмихаючи й нервово вертячи головою на всі боки.
У сусідній кімнаті лежав Додо. Додо спати не вмів. Сфера сну в його хворому мозку не діяла як слід. Він крутився, качався по ліжку, перевертався з боку на бік.
Матрац рипів. Додо тяжко зітхав, сопів, безпорадно підводився з-над подушок.
Нежите життя мучилося, тріпотіло від розпачу, крутилося, наче кіт у клітці. У Додовому тілі, в цьому тілі півголовка хтось старішав, нічого не проживши, хтось доростав до смерті без крихти глузду.
Раптом він пронизливо захлипав у темряві.
Тітка Ретиція зіскочила до нього з ліжка: «Що з тобою, Додо, щось болить?».
Додо відвернувся зі здивуванням: «Хто?».
«Чого ти стогнеш?» — питає тітка.
«Це не я, це він…».
«Хто такий він?».
«Замурований…».
«Хто-хто?».
Але Додо безсило махнув: «Ex…». І повернувся на другий бік.
Тітка Ретиція навшпиньки пішла назад до ліжка. Дядько Єронім погрозив їй пальцем: «Уже всюди говорять: Ді — да».
Едьо
На тому самому, що й ми, поверсі, у вузькому і довгому крилі від подвір’я, мешкає Едьо зі своєю родиною.
Едьо вже давно не маленький хлопчик, Едьо дорослий чоловік з низьким і сильним голосом, яким він часом наспівує арії з опер.
Едьо схильний до повноти, але не губчастої та м’якої за формою — радше до її мускулясто-атлетичного різновиду. У плечах він міцний, як ведмідь, але що з того, коли його ноги, цілком здегенеровані й позбавлені форми, не можуть ступити ані кроку.
Коли дивишся на ноги Едя, то, щиро кажучи, й не розумієш, у чому полягає це дивне каліцтво. Усе виглядає так, ніби в його ногах забагато суглобів між коліном і щиколоткою, щонайменше на два сустави більше, ніж у нормальних. Нічого дивного, що в цих наднормових суставах його ноги жалюгідно заламуються — і не тільки в обидва боки, але і вперед, і в усіх напрямках.
Тому Едьо пересувається за допомогою милиць, двох досконало зроблених милиць, заполітурених під червоне дерево. На цих милицях він щодня сходить униз купити газету, і це його єдиний вихід, єдина розвага. Гірко дивитися на те, як він долає сходи. Його ноги непередбачувано вискакують то вбік, то назад, заламуються в несподіваних місцях, а ступні, мов кінські копита, короткі й високі, стукочуть по дереву сходів, мов колодки. Проте, опинившись на рівному, Едьо несподівано змінюється. Він випрямляється, його показний торс випинається, а тіло набирає розмаху. Спираючись на милиці, ніби на поручні, він викидає ноги далеко поперед себе, вони неодночасно вдаряють об землю, потім він переносить милиці з місця і з нового розмаху знову потужно кидає всього себе вперед. Такими кидками тіла він долає простір. Нерідко, маневруючи милицями в подвір’ї, у надмірі сил, накопичених під час тривалого сидіння, він може зі справді прекрасною відданістю демонструвати свій героїчний метод пересування на здивування службового люду з першого і другого поверхів. При цьому його потилиця наливається твердістю, під бородою промальовуються дві складки, а в навкоси повернутому обличчі із затиснутими від напруги вустами тайкома проступає гримаса болю. Едьо не має професії чи заняття — так, ніби доля, звалюючи на нього тягар каліцтва, навзамін і нишком звільнила його від цього прокляття Адамових дітей. У затінку своєї немочі Едьо повною мірою користається своїм винятковим правом на безділля і в душевному супокої здається задоволеним зі своєї приватної, індивідуально укладеної з долею оборудки.
Однак ми частенько замислюємося над тим, чим заповнює свій час цей двадцятикількалітній молодик. Багато часу йде на читання газети. Едьо читає ґрунтовно. Від нього не сховається жодна нотатка чи жоден анонс. А коли він урешті покінчить із останньою шпальтою, то протягом усієї решти дня він аж ніяк, нітрохи не нудьгує. Щойно тоді починається праця як така, праця, якій він радіє вже заздалегідь. По обіді, коли всі вкладаються трохи подрімати, Едьо витягає свої великі грубі книги, розкладає їх на столі коло вікна, викладає клей, пензлик та ножиці й починає свою любу і захопливу працю — витинає найцікавіші статті і вклеює їх у свої книги на підставі певної системи. Милиці про всяк випадок стоять поруч, сперті на підвіконник, але Едьо їх не потребує, адже в нього все під рукою. Й так у копіткій праці минає кілька годин до підвечірка.
Раз на три дні Едьо голить свій рудий заріст. Він любить це діло разом з усіма його реквізитами — гарячою водою, спіненим милом та гладенькою лагідною бритвою. Розчиняючи мило і гострячи бритву об шкіряний пасок, Едьо співає — не професійно й мистецьки, а радше непретензійно й на повні груди; Аделя стверджує, що в нього приємний голос.
Попри щойно сказане, в домі Едя не все, здається, гаразд. Там, на жаль, між ним та його батьками панують якісь дуже поважні розходження, тло і природа яких невідомі. Не повторюючи всіляких домислів і пліток, обмежмося підтвердженими емпірично фактами.
Це зазвичай трапляється під вечір, о теплій порі року, коли вікно Едя відчинене й до нас долітає відгомін тих дисонансів. Власне кажучи, ми чуємо тільки половину діалогу, а саме партію Едя, позаяк репліки його антагоністів, захованих десь у віддаленіших теренах помешкання, до нас не доходять.
