Аукціон - Семенов Юлиан Семенович (читать книги бесплатно полностью TXT) 📗
— Так.
— Ви знаєте, з ким мій брокер бився на аукціоні?
— Серце відпустило?
— Так.
— Я бачу — нігті порожевіли. Отже, віскі?
— З задоволенням.
— Я думаю, ми не кликатимемо доброго Джозефа, а обслужимо себе самі?
— Звичайно. У мене зовсім відпустило серце й одразу захотілося випити.
— Чудово. Я радий за вас.
Сер Мозес Грінборо встав, приніс пляшку з віскі, поставив на столик, вісімнадцять років витримки, колір осіннього поля; спитав, чи питиме гість з льодом; погодився, що таке віскі треба пити чистим, без води й льоду, справжнє здоров’я; коли налив у кришталеві склянки, Ростопчину здалося, що тепле віскі пити неймовірно важко; відчуття, що межує з нереальністю, — безперервна тяжкість вологи…
— Ну? — спитав сер Мозес, зробивши легкий, блаженний ковток.
— Чудово.
— Кажуть, росіяни все-таки віддають перевагу горілці.
— Правильно. Але ж основа одна: хліб. У вас ячмінь, у росіян — пшениця.
— Я думав, що ви скажете «у нас», а ви сказали — «у росіян»…
— Я невідмивно росіянин, сер Мозес, і цим високо горджусь. Але п’ю віскі, а не горілку. Люблю французькі костюми. На «Ладі» не їжджу, тільки на «мерседесі»; щів не люблю — це звичайний суп у росіян, я люблю цибульний. Та хіба це визначає національну приналежність?
— А що ж?
— Язик і зір.
Сер Мозес здивувався.
— Дивне поєднання. Чому саме язик і зір? А серце? Кров? Характер?
— Серце — шматок м’яса, добре тренований м’яз, воно в усіх однакове. Як і кров. Характер міняється — після беззастережної капітуляції німці стали інші; хоч би що там говорили. А зір… У нас, у росіян, його визначають як розуміння, запам’ятайте це. Осягання походить від слова зріти… Цікаво, ці сполучення виникли задовго до того як медики встановили, що зоровий нерв — найкоротший і найтовщий, проходить від мозку до обличчя людини. А зіницю в Росії називають «круглою дірочкою в райдужній оболонці»…
— Якась феєрія символів, — озвався сер Мозес, доливаючи віскі; пилося добре; Ростопчин шкірою відчував удачу; примушував себе чекати; навмисне не питав про те, з ким бився вузькоспинний брокер Мозеса; нехай сам скаже.
— Таємниця національного зору, — вів далі Ростопчин, — незбагненна мені, але в тому, що вона існує, я не маю сумніву. Причому національне привнесене в цю таємницю ззовні: інакше збіглий афінянин не став би великим іспанським художником Ель Греко, а єврей із смуги осідлості — співцем російської природи Левітаном.
— Ми — виняток, — мовив сер Мозес Грінборо. — Англію прославили англійці.
— Німець, болгарин чи японець переконані в тому, що Роберт Берне і Вальтер Скотт-англійці. Їм невідомі складності англо-шотландських відносин, — Ростопчин усміхнувся. — Щодо вашого живопису, то він виник з експерименту фламандців та іспанців; вплив очевидний, сперечатися про це немає сенсу… Якщо ж ми повернемося до мови, тобто до проблеми Бернса і Скотта в англійській літературі, то я знову змушений удатися до дослідження цього предмета, звернувшись до словника, який визначає язик як м’ясистий снаряд у роті, що служить для того, щоб підкладати зубам їжу і розпізнавати її смак, а також для словесної мови. Але при цьому існує й інше тлумачення: сукупність усіх слів народу і правильне їх сполучення для висловлювання своїх думок. Є й третє: мова суть народ, земля з одноплемінним населенням і однаковою мовою. І, нарешті, четверте, це, правда, трактування російської православної церкви: мова — це іновірці, іноплеменники, чим не Берне? Але як же тоді пояснити феномен німця фон Візіна, який став великим російським драматургом Фонвізіним? Чи Пушкін, потомок ефіопа, творець російської літературної мови? Або шотландець, — по батьку, — Лер Монт, відомий світові як Лермонтов? Чи Пастернак?. Ось чому я виділяю субстанцію язика-мови і зору, як основної національної приналежності людини.
— Вас завжди тягне в Росію? — запитав сер Мозес.
Ростопчин задумався; запитання було цікаве, він сам ніколи не ставив його собі, і не тому, що боявся відповіді, а через той ритм, в якому жив; саме цей спопеляючий, стрімкий ритм і давав йому змогу робити для Росії те, що він намагався робити; яка вигода від безпорадного, слабкого, стражденного плакальника? Батьківщині допомагають сильні.
— І тягне й не тягне, — відповів Ростопчин задумливо. — А взагалі, нелегко бути однозначним. Ви мене спантеличили, загнали в глухий кут своїм запитанням. Я — в ділі, яке крутить мною… Не я — ним… Але я виріс під впливом російського мистецтва. Мати виховала мене росіянином… Я можу плакати, коли читаю Пушкіна… Проте я вже не можу відмовитися від того ритму, в якому живу шістдесят років… В цьому розумінні я — європеєць, щоденна гонитва за самим собою…
— Ви в усьому згодні з Кремлем?
— Ні.
— А в чому згодні?
— В тому, що росіяни не хочуть бійки.
— А хто її хоче? По-моєму, ніхто. Якийсь фатальний обвал в катастрофу. Всесвітній амок. То ви не знаєте, з ким я воював за Врубеля?
— Ні.
— З американцем. Він не стільки колекціонер, скільки… Словом, він скуповує картини, як акції. У нього, очевидно, погані радники, зовсім не думають про престиж клієнта. Якби я не вдарив вас своєю ціною, картину забрали б у Штати.
— Яка різниця? Англія — теж не Росія…
— Шотландія, — лагідно виправив сер Мозес. — Картину привезли сюди, в Шотландію, тим рейсом, який вилетів до Едінборо (він вимовив назву Едінбурга умисно по-шотландськи) за півгодини до вашого приходу… Мабуть, ви хочете, щоб я уступив її вам?
— Не мені. Містеру Степанову.
— Хто це?
— Мій друг з Москви.
— А не хочете дізнатися, чому я воював з тим американцем?
— Хочу.
— Чому ж не питаєте?
— Чекаю, поки розповісте самі.
— Я дещо чув про вашу активність, князю… Вона здається мені цілком виправданою. Але не думайте, що ваша діяльність не оточена сонмом легенд, абсолютно суперечливих… Мені це нагадує операцію, придуману адміралом Канарісом, — він був блискучим вигадником, і коли його називають нашим агентом, я дивуюся з такої наївності… Приблизно в тридцять восьмому році, ще до того, як прийшов сер Уїнстон, нашому посланникові в Берліні передали «найкомпетентнішу і найдовіренішу інформацію» про те, що найближчим часом німецька авіація може завдати удару флоту метрополії, і це стане сигналом початку війни. Ультиматуму чи джентльменського оголошення про початок битви від Гітлера марно було чекати; підступного удару справді могли завдати кожної хвилини… Вирішили привести в бойову готовність зенітну артилерію на кораблях… Перший лорд адміралтейства Стенхоуп поїхав на авіаносець «Арк Роял» і там — при журналістах — сказав, що зенітну артилерію імперії приведено в бокову готовність для відсічі будь-кому, хто намагатиметься несподівано напасти на нас». Таким чином ми продемонстрували, як панічно боїмося Гітлера; спроба Чемберлена стати на перешкоді публікації цього пасажу в пресі виявилась малорезультативною; якщо «Таймс» і «Дейлі телеграф» прислухалися до прохання уряду й промовчали про промову лорда Стенхоупа, то «Дейлі скетч» — з тиражем погано, потрібна сенсація — вмістила текст повністю, пославшись на те, що все це вже пройшло по Бі-бі-сі… Пропагандистська машина Гітлера залементувала про «війну нервів», котру постійно веде англійський імперіалізм… Ми попали в пастку, як полохливі діти… Канафіса нема, та хтось дуже вдало лякає вами американців… А я не з лякливих… Я прихильник європейської концепції, князю, ми живемо за три години льоту один від одного, нам конче потрібно наводити мости дружби, час кидати каміння минув, замість каміння кидатимуть балістичні ракети… Тому я згоден обговорити питання про долю картини Врубеля… Я не можу уступити її за вашу ціну, але віддам, якщо ви повернете мені мої двадцять тисяч…
Ростопчин витяг чекову книжку, мовчки написав суму, простяг серу Мозесу, той устав, поклав чек на письмовий стіл, узяв тонку папку, обернувся й сказав:
— На жаль, я позбавлений змоги подарувати картину росіянам, це можуть неправильно витлумачити в Лондоні, але я хочу вам передати листи, пов’язані з долею військового художника Верещагіна, — і вручив Ростопчину папку.
