Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович (читать книги онлайн бесплатно полностью без .TXT) 📗
Полковник Воронов був суворий, але справедливий чоловік. За самоуправство капітанові Сміяну належало покарання, але за виявлену ініціативу — заохочення, а то й висока урядова нагорода. За Шмідта наше командування вхопилося, як чорт за грішну душу. Всі мої неузгоджені обіцянки доповнилися новими, ще звабливішими, майже фантастичними. Тільки щоб цей високолобий німець згодився і виїхав до нас з своїм унікальним мозком, але виїхав без примусу, без насильства, цілком добровільно, хоч, може, й без радості.
В ці дні й тижні Попов волохатим клубком качався між Шмідтом і мною, я не мав права знехтувати його зусиллям, чесно доповідав про все своєму начальству, і з Хемера прийшло веління: канадського капітана дозволяється взяти перекладачем до Бергіш-Гладбаху. Я не сказав про це Попову, притримав до того дня, коли ми нарешті відправили Шмідта з дружиною до моєї Вітчизни.
Зробили ми це в перший день початку репатріації радянських громадян з американської зони окупації Німеччини.
Ми з Сейсом і з усіма радянськими й американськими працівниками штабу приїхали на станцію Дельбрюк ще зранку, з американським військовим комендантом і німецькими залізничниками узгодили місце завантаження ешелону, оглянули вагони (звичайні німецькі „телятники“ землистого кольору), вибрали спостережний пункт на рампі, Коляда спробував коверзувати, що немає трибуни для начальства, але швидко зів’яв після наївно-знущальницьких запитань Сейса: „А що це таке? А навіщо воно?“, однак урочистістю моменту не могли знехтувати навіть до прісноти практичні американці і незабаром прибув їхній військовий оркестр, а за ним — і наш духовий з Оссендорфа, веселі джазові ритми застрибали по амурських хвилях мідного вальсу, і, мовби зродившись од того музичного американо-радянського шлюбу, з’явилися перші „студебеккери“, повні нестримних у своїй радості людей. Передня машина була обперезана червоним лозунгом: „Хай живе наша велика Вітчизна!“. На другій: „Слава товаришу Сталіну!“. На третій: „Батьківщино-мати, приймай своїх синів!“
Місце для нас вибрано було надзвичайно вдало, бо саме сюди під’їздили машини, тут розвантажувалися, і потоки людей вже звідси розтікалися віялом по вагонах. Не зрушаючи з місця, ми практично могли бачити буквально кожного з тих, хто мав вантажитися в ешелон, кожен мав прикріплений на видному місці білий реєстраційний жетон, де значилося його прізвище, ім’я, по-батькові, з тим щоб представник союзницького командування при бажанні міг прочитати і пересвідчитися, що відправляється звідси радянський громадянин Биков, а не якийсь німецький Оксеншванц. і коли десь із третього чи четвертого „студебеккера“ в строкатій юрбі розвеселених репатріантів з’явився високий суворий чоловік, а з ним — так само висока і неусміхнена жінка, обоє якісь занадто бліді, з неживими лицями, які разюче контрастували з жвавими, засмаглими від рейнського сонця слов’янськими обличчями, я мимоволі здригнувся, і десь уже й не всерці, а ще глибше тенькнуло в мені від страху: а ну ж хтось з американців запідозрить лихе і поцікавиться цією парою! З жетонами там усе було гаразд. Кузнецов Іван Іванович, Кузнецова Марія Григорівна. Були Шмідти — стали Кузнецови, хто тут доскіпається? Але ж оці обличчя людей, що, з усього видно, кілька місяців не знали свіжого повітря, отже переховувалися. і одяг Кузнецових — ніби й скромний, простий, без будь-яких надмірностей, та, на жаль, скромність і простота серед циганської пістрявості можуть викликати підозри ще більші. Ясна річ, викрити Шмідтів-Кузнецових міг, практично, тільки Попов, спитавши їх щось по-російськи і показавши американцям їхню цілковиту безпорадність. Але Попов не міг цього зробити, бо сам навів мене на Шмідта і йшлося йому не про вислужування перед американцями, а про повернення на батьківщину своїх предків. А після вдалого закінчення операції з Шмідтом йому обіцяна посада перекладача в Бергіш-Гладбаху і згодом — вирішення питання про повернення.
Отже Попова я не остерігався. Він стояв між мною і Сейсом, затуляючи маленького підполковника своєю масивною постаттю, та я не дуже й додивлявся до американця, мене цікавив у цю хвилину тільки цей нащадок донських козаків. Жодна жилочка не здригнулася на обличчі Попова при появі цибатого Шмідта в натовпі репатріантів, мабуть, довге сидіння в таборі для інтернованих притупило його почуття і позбавило звичайної людської вразливості, тому він, здається, не помітив ні занадто блідих лиць німецького подружжя, ні вишуканої простоти їхнього одягу. Та коли слідом за Шмідтом спеціально визначені нами хлопці понесли їхнє майно, навіть незворушний Попов по-слонячому затупцював між мною і Сейсом і крізь зуби вилаявся на незбагненній канадсько-російсько-козацькій мовній суміші, якої б не розплутали ніякі найперевченіші лінгвісти. Було там про бога-мать, і про Марусю-гоп, і про щось заокеанське, чого я при своїй офіцерській недовченості зрозуміти, ясна річ, не міг, але цілком виразно відчув, що в даному випадку навряд чи доречна така мовна суміш, тут потрібен чистий словесний продукт фронтового взірця, коли суб’єкт і об’єкт матюка точно визначений, і кожен матюк лягає в ціль, мов куля досвідченого снайпера. Здавалося, все ми передбачили з герром Шмідтом-Кузнецовим, та зовсім полишили за увагою його арійські звички і юберменшівське хамство. Бирку з прізвищем Кузнецова він за стрічку свого капелюха втулив, але в душі лишився все-таки Шмідтом, ішов собі, руки в брюки, його фрау дибала за ним (німецька жінка не пхається поперед свого чоловіка!), теліпаючи легенькою лакованою торбинкою, а майно їхнє цурпелила „чорна кістка“, раби-переможці, нижча раса, яка тільки й здатна до отакого прислужництва. Майно було таке: три велетенські кофри (по два чоловіка на кожен), тоді з півдюжини валіз і пакунків, далі, мабуть, цитра фрау Шмідт у дерев’яному футлярі, поцяцькованому перламутром і мідними бляшками, а тоді — щось ніби інструменти для цілого симфонічного оркестру, футляри й футлярчики, скрипки й контрабаси, флейти і валторни, пищалки й тромбони. Ми з Поповим здогадалися, що герр Шмідт тягне за собою не кларнети і фаготи, а свої дорогоцінні рукописи, але що можуть подумати американці? і що взагалі скажуть вони про цього підозрілого типа, який на відміну од усіх не тримається за своє майно, як чорт за грішну душу, а тупає, ніби прибув сюди для променаду? У нас при нашій революційній пильності перший-ліпший сержант одразу б ухопив такого діяча за шкірку і поцікавився, чим займалися його батьки до сімнадцятого року. А що буде тут?
На щастя, американці твердо дотримувалися принципів президента Рузвельта, які він проголосив при вступі Америки у війну: свобода від матеріальної нужди і свобода від страху. Їх не цікавило, хто, скільки й чого вивозив з Німеччини, і всією своєю поведінкою вони показували, що люди не повинні боятися, що хтось стане відбирати в них їхнє майно. Сейс і його офіцери, звичайно ж, помітили дивовижний караван Шмідта-Кузнецова, але це викликало в них тільки здорову заздрість і схвальні вигуки. Справді велика нація, але все ж неповноцінна, раз вона позбавлена почуття пильності. Шмідта ми благополучно відтарабанили, з Хемера приїхав Йотков, тиснув нам руки, перелічував милості від начальства: Попов — моїм офіціальним перекладачем у Бергіш-Гладбаху, для мене самого вже десь кують орден.
— А що від Дураса? — поспитав я.
— Дурас заліг у сплячку і смокче лапу, — засміявся Йотков, — спробував був накапати на тебе полковнику Воронову, але той порадив йому спати спокійно і дотримуватися гігієни. З перемогою, капітане Сміян!
Мені від тої перемоги було мало радості. Ешелони йшли тепер по кілька за день, „студебеккери“ звозили до Дельбркжа людей з усієї Рейнської рівнини — від Бонна до Дюссельдорфа, — в нашому Оссендорфі вже лишалося дві чи три тисячі, мені вже треба було передислоковуватися з своїм невеличким штабом до Бергіш-Гладбаху, а я все відкладав, відтягував, бо не міг повезти туди Оксану тільки для того, щоб за кілька днів садовити до „телятника“, це було б просто знущанням, ми хотіли розлучитися там, де зустрілися, підсвідомо сподіваючись, що та радість нашої першої ночі здолає тяжку мить розставання. Я не виконав наказу підполковника Дураса і не відправив Оксани ні першим, ні десятим ешелоном, та однаково ж не міг захистити її і себе від холодної чужої волі і майже з жахом ждав того дня, який буде для нас останнім. Це було на світанні, це було на розстанні… О, мій улюблений поете, нащо писали ви ці гіркі рядки? Хіба не знали ви, що все написане збувається?
