Знахар - Доленга-Мостович Тадеуш (читать книги онлайн полные версии txt) 📗
– А як це ти можеш не знати?
– Бо людина для однієї людини може бути всім, а для іншої – нічим.
– Вона називала тебе стрийком.
– Називати по-різному можна. Назва – то пусте.
Наглядач аж засопів від гніву.
– Завеликий ти для мене філософ… Тьху!
Хіба він міг здогадатися, що діється в душі цієї людини? Хіба міг припускати, що в’язень Антоній Косиба переживає найважчі хвилини у своєму житті? І він, і його товариші в камері помітили тільки те, що знахаря немовби щось ударило, немовби щось пригнітило й притиснуло. Він зовсім замовк, усю ніч крутився на своєму сіннику, а зранку не зголосився добровільно до праці й залишився в камері сам.
І не було в тім неправди, коли він сказав Чинському, що не прагне волі. Він нічого тепер не прагнув.
Після стількох років самотності серед чужих людей він знайшов чиєсь серце, щоб відразу його втратити. Коли познайомився з Марисею, коли відчув цю симпатію, яку він у неї викликав, коли зрозумів, що ця дівчина для нього дорожча за всіх – він нарешті почав вірити, що знайшов мету свого життя.
Ні, він нічого собі не планував. Підозри Зоні про його одруження здавалися йому химерними. Він просто хотів, щоб Марися була поруч. Звісно, якби вона забажала стати його дружиною, якби він таким чином міг забезпечити для неї спокійне життя, сякий-такий достаток і захист від пліток, він повінчався би з нею. Але він волів, щоб вона просто залишалася поруч. Нехай би навіть за Василька заміж вийшла…
Вони б жили разом, ніколи б не розлучалися, він щодня бачив би її сині очі, чув її дзвінкий голос, зігрівав би своє старе серце її весняною усмішкою. Тоді кожен день мав би якийсь сенс, увечері він знав би, нащо працює, навіщо заробляє…
І раптом розбилися всі його сподівання. Антоній Косиба аж ніяк не вбачав Марисиного щастя в тім, що вона стане великою пані й матиме багатого чоловіка. Сам він не любив багатства, хоча й не знав, чому, і не довіряв йому. Не довіряв і молодому Чинському. У тому, що цей паничик покохав Марисю, не було нічого дивного. Бо хто ж, пізнавши таку дівчину, залишився б до неї байдужим? Адже й у Радолишках усі хлопці до неї залицялися. А те, що Чинський вирішив одружитися… Просто панська забаганка. Не міг здобути її інакше, та чи зможе, чи зуміє зробити її щасливою? Чи зрозуміє, яким скарбом володіє, чи оцінить його належно, чи не змарнує?
Коли Марися була в млині, Косиба й словом не прохопився про Чинського. Він навмисне мовчав, але ж бачив Марисині страждання, помітив, що вона чекає на листа. І коли минали довгі тижні, а лист усе не приходив, він у глибині душі радів цьому.
«Посумує голубочка, – думав він, – та й забуде. Так воно для неї краще».
Але Чинському не міг пробачити мовчанки й засуджував його якнайсуворіше. Ще й тепер не міг йому пробачити. Уявляв собі, що Лешек видужав, приїхав і випадково зустрів Марисю, про яку вже й думати забув, і в ньому ожила колишня примха. А хіба довго тривають примхи таких легковажних жевжиків?
Зрештою, не лише ці побоювання переслідували Антонів Косибу. Мучила його й власна поразка. Як він житиме далі й навіщо? Марися, ставши панею, не потребуватиме його опіки чи допомоги, для неї почнеться інше життя, яке відрізнятиметься від попереднього в сто разів більше, ніж людвиковський палац від млина Прокопа Мельника.
«Навіть побачити її не зможу», – думав він.
І що довше думав, то гіркішими були його думки, тим менше хотілося жити, прохати про помилування, повертатися до своєї кімнати в прибудові, де таким гарним, таким світлим бачилося йому майбутнє, де будь-яка річ, будь-який предмет нагадував би про Марисю відтоді, як він видер її з лап смерті…
– Моя вона була, тільки моя, а тепер її в мене відняли…
Сидів цілими днями згорблений і мовчазний у кутку камери. Не цікавився навіть пакунками з харчами й тютюном, що їх йому тепер часто передавали. Без жодного заперечення віддавав їх співкамерникам.
Так минули свята.
Після Різдва Антонія викликали до канцелярії. До нього прийшов новий захисник, адвокат Корчинський. То був високий, досить огрядний, хоча й молодий іще брюнет із серйозним обличчям і жвавим, проникливим поглядом.
– Ну, пане Косибо, – простягнув він руку, вітаючись, – я вже познайомився з вашою справою. Бачився з колегою
Маклаєм і докладно переглянув документи. Процес у першій інстанції було проведено не ідеально, і я гадаю, що ми можемо тут багато чого зробити. Якщо не виграємо справи, у що я вірю, то зменшимо вирок до кількох місяців. Я навіть клопотався, аби вас звільнили…
– Мене це не цікавить, – буркнув Косиба.
– Я гадаю, що ви маєте рацію, тим більше, що розгляд апеляції призначено на перше лютого. Отож вам залишився неповний місяць. Заради такого короткого терміну не варто було залагоджувати всі формальності із заставою…
– У мене нічого немає, звідки ж застава?
– Пан Чинський хотів її внести за вас.
– Завелика честь. Я не потребую допомоги пана Чинського.
– А чому? Він до вас дуже доброзичливо ставиться. Зрештою, це зрозуміло. Ви врятували життя його нареченій, а може, і йому. Звісно, вони обоє на це заслуговували. Та повернімося до справи. Отож, я вже зібрав трохи матеріалів, які використаю для захисту. У мене мало часу, тому скажу коротко. Передусім я наказав зробити рентгенівські знімки Лешекові та його нареченій. Показав їх багатьом лікарям, їхні думки були одностайні: проведені вами операції були здійснені не лише абсолютно правильно, але ще й свідчать про неабиякі ваші вміння. Особливо ця основа черепа. Це взагалі феноменально. Мені треба знати, звідки й від кого ви цього навчилися…
Знахар знизав плечима.
– Я не вчився.
– Не приховуйте від мене цього, пане Косибо, – м’яко сказав адвокат, – якщо ви собі бажаєте, то можете затаїти, але я мушу знати. Може, ви колись працювали в якійсь клініці? Або були санітаром під час війни?
– Ні.
– А як давно ви лікуєте людей? У яких місцях жили, перш ніж оселилися в млині під Радолишками?
– Раніше не лікував. Лише там.
– Гм… Ви ж мене не переконаєте, що без жодної практики вмієте складати поламані кістки, примітивними знаряддями проводити ампутації й інші речі.
– Я не збираюся вас ні в чому переконувати.
– Ви не хочете бути відвертим, і цим ускладнюєте мені захист.
– А хіба я вас просив мене захищати, пане адвокате? Не потрібен мені жоден захист.
Адвокат зацікавлено глянув на нього.
– Ви волієте сидіти у в’язниці.
– Мені однаково, – похмуро відказав знахар.
Адвокат розсердився.
– Але мені не однаково. Я постановив собі й пообіцяв другові, що витягну вас звідси. І знайте, що я не знехтую нічим. Не хочете самі розповісти, то я довідаюся від інших.
– Не варто трудитися, – махнув рукою Косиба. – Мені воля не потрібна, а що комусь до моєї волі? Чи я сидітиму у в’язниці, чи ні, нікому нічого із цього не буде.
– Дурниці кажете, але навіть, якщо ви й праві, то в ім’я справедливості…
– Немає жодної справедливості, – перебив його Косиба. – Чому ви гадаєте, наче існує якась справедливість?
Адвокат кивнув головою.
– Звичайно, я не маю на увазі абсолютну справедливість. Може, вона й існує, проте наш розум не здатен її перевірити, аби констатувати її існування. Я говорив про відносну, людську справедливість.
Знахар знущально засміявся.
– Не існує жодної. Людська?.. Ви бачите мене тут, засудженого на три роки. А щодо абсолютної? Напевне, ви розумом ніяк не перевірите її існування. Не в розумі треба її шукати, а в почуттях, у сумлінні. А якщо хтось у цьому сумлінні знайде лише кривду, якщо відкриє, що все його життя – то суцільна кривда, то де ж у цьому абсолютна справедливість? Кара приходить за провини. Тільки кривда – незаслужена!
Очі йому блищали, грубі пальці рук нервово стиснулися. Адвокат помовчав, а тоді несподівано спитав:
– Яка у вас освіта?
– У мене немає жодної освіти.
– У ваших документах зазначено, що ви скінчили два класи народної школи в Каліському повіті. Але ви говорите як освічена людина.
