Сивий Капітан - Владко Владимир Николаевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗
4. ОЛЕСЬ МОВЧИТЬ
Чи ж не забув Олесь про свої попередні сумніви, та ще й підкріплені критичними зауваженнями стриманого Фредо Вікторе?
Визнаємо, — про ті зауваження, як і про власні сумніви, — Олесеві не хотілось і згадувати. Безумовно, взагалі Фредо Вікторе мав рацію. Але ж то — взагалі, для звичайних людей, для звичайних умов. Сивий Капітан був незвичайною людиною, його «Люцифер» не мав нічого рівного собі на цілому світі. А яка велика душа була в Ернана Раміро, який благородний намір священної помсти ставив перед собою Сивий Капітан, відважний, впевнений, непереможний Сивий Капітан, саме ім’я якого поступово перетворювалося для Олеся на символ нещадної боротьби проти кривавого фалангістського ладу! Немає сумніву, Сивий Капітан переможе, він здійснить свої наміри, досягне своєї мети!..
І раптом хід думок Олеся обірвався, наче хтось зненацька вхопив юнака за плече і спинив його. Наміри Сивого Капітана, його мета… А що знає про це Олесь? Боротьба проти кліки Фернандеса, помста фалангістам — це не мета, це скоріше можна назвати шляхом до якоїсь мети. Ну, скажімо, Капітан знищить Фернандеса і його поплічників. Гаразд. А тоді? Що тоді, коли Сивий Капітан помститься?.. Так, так, він помститься, це напевно, інакше не може бути. Але що тоді?..
Мимоволі у вухах Олеся знов прозвучали дивні, сповнені якогось погрозливого змісту слова, що їх Сивий Капітан твердо і самовпевнено промовив тоді, перед знищенням "Сан-Себастіана": "Я, володар техніки, людина, яка не боїться нікого і нічого… єдиний, хто має право наказувати всім…"
Хіба не дають ці слова якоїсь відповіді? О ні, такого не може бути! Сивий Капітан сказав їх у запалі, вражений жорстокими вчинками ворога, який готувався вже розтрощити «Люцифер» артилерійським вогнем. У тих словах не можна шукати відповіді на запитання про наміри й мету Капітана. І все ж таки…
Чиясь рука легко торкнулася плеча Олеся. Юнак рвучко обернувся. То була Марта, яка тихо увійшла до каюти. Вродливе її обличчя було сумне, великі очі дивилися схвильовано, наче тим поглядом дівчина шукала в Олеся захисту.
— Що сталося, Марто?
— Нічого не сталося, Алексо. Мені страшно… я боюся…
— Чого страшно, Марто? — здивовано подивився на неї юнак. — Що тебе лякає? На "Люцифері" нема чого боятися, останні події блискуче довели це!
— Не те, Алексо, зовсім не те…
— А що ж тоді?
Марта озирнулась, наче хотіла переконатися, що її ніхто, крім Олеся, не чує. І тихо, майже пошепки сказала:
— Я боюся Капітана…
— Що?.. — навіть розгубився трохи від несподіванки юнак. — Що ти верзеш, Марто? Боятися Капітана, який так добре ставиться до нас обох?.. Боятися людини, яка вирішила допомогти твоєму батькові, визволити його з в’язниці… ні, ти щось плутаєш, Марто!
Дівчина схилила голову. В усій її постаті з безпорадно опущеними руками було щось таке зворушливе, що в Олеся стиснулося серце: бідолашна Марта, з нею щось не гаразд, треба допомогти їй, але перед тим потрібно з’ясувати, що ж саме її турбує.
— Слухай, Марто, — розсудливо почав Олесь, — розкажи мені, в чому справа. Щось трапилося? Може, Капітан був чимось роздратований і гримнув на тебе? Та кажи ж нарешті! Чим він тебе так перелякав, що ти й слова вимовити не можеш? Я не розумію.
Марта підвела на нього сумний, докірливий погляд.
— Я бачу, що ти й справді нічого не розумієш, — мовила вона.
— Так поясни тоді мені! Що трапилося? І що тебе перелякало?
— Нічого не трапилося, я тобі вже казала. І ніщо мене не перелякало, я не з таких. Тобі вже час знати це.
Дійсно, важко мати справу з дівчатами! Щойно в Марти був такий кволий, зворушливий вигляд — і одразу на тобі! Говорить так, начебто Олесь завинив, докоряє, немов образилась…
А Марта вже вела далі, не чекаючи на запитання:
— Так, Капітан обіцяв визволити мого батька, і я йому дуже вдячна за це. І ставиться він до мене добре, хіба я заперечую? Не в тому річ, Алексо.
— А в чому ж тоді?
— У ньому самому є щось таке, чого я боюся. Щось страшне. Не знаю… ну, як тобі пояснити, Алексо, коли ти не розумієш цього, не розумієш, правда?
Вона тоскно дивилася на Олеся, пальці її нервово перебирали носову хусточку. Юнакові дуже хотілося заспокоїти Марту. Але що міг він відповісти, коли й справді все це було для нього незрозумілим? Тому він тільки сказав, як міг, най-лагідніше:
— Марто, мила, краще ти просто поділися зі мною своїми думками. Ну, от, розкажи все-все, що ти думаєш.
— Не знаю, чи зумію, Алексо, — тихо мовила дівчина. — Але мені так хочеться, щоб ти зрозумів… бо з ким же мені ще поділитися тут?.. — Вона несміливо знов підвела погляд на Олеся, стурбований, сповнений щирого прохання погляд її вологих темних очей.
— Слухаю, Марто, люба, слухаю тебе! — вихопилося в юнака. — Ну, кажи, що ти знайшла такого страшного в Капітані?
— Ні, я почну не з цього, Алексо, так мені буде легше. От візьми Валенто: я знаю, що він добре ставиться до мене…
— А Капітан хіба погано? — обурено перебив її Олесь.
— Та не поспішай, дай сказати. Коли Валенто щось говорить, то я знаю, відчуваю, що це в нього йде від душі. Від хорошої, доброї душі людини, яка любить і мене, і тебе, й інших своїх товаришів, і я знаю, певна, що на його руку завжди можу обіпертися, можу довіритися йому всім серцем; не розмірковуючи, це зважуючи. Хіба не так, Алексо?
— Так, звичайно. А ти хочеш сказати, що Капітан інший? Не бачу в цьому нічого дивного. Бо й на нього і ти, і я можемо сміливо покластися, він мужній і благородний. Тільки Капітан не такий простий, як Валенто, він незрівнянно складніший. Хіба ж ти не чула, скільки йому довелося перенести за своє життя? Тому він і став загартований, твердий, як сталь…
— Ні, ні, ти помиляєшся, — палко перебила юнака Марта. — Це правда, що Капітан багато пережив. Але хіба мало пережив Валенто? Ти ж це знаєш.
— Знаю, — похмуро погодився Олесь. Він наче знов почув проникливий голос Валенто Клаудо, що розповідав йому про долю розстріляних іберійських патріотів.
— Справа не в тому, хто скільки пережив, — наполегливо вела далі дівчина, — а в тому, яка в людини душа. Один може дуже багато пережити і вистраждати, але все одно він добре ставитиметься до людей, любитиме їх. А інший…
Вона замовкла, збираючись з думками.
— Що інший?
І раптом Марта заговорила тихо, майже пошепки, наче сама боялася своїх слів:
— Алексо, Капітан не любить людей! Він гордий, самовпевнений, холодний. І жорстокий! Для нього на світі є тільки одне: те, що він вирішив…
— А що він вирішив, на твою думку?
— Помста — і ще… не знаю! Звідки мені знати? Хіба його можна зрозуміти? Але він, як той гравець у шахи…
— При чому тут шахи? — здивувався Олесь.
— Я, мабуть, дуже дурна, Алексо. Але завжди, коли я дивилася, як грають у шахи, мені було шкода пішаків і інших фігур…
— Та що ти верзеш? Як так шкода?
— Ну зрозумій трошки, Алексо! Гравець хоче виграти партію, він хоче завдати мат противникові. І коли він надумав, як це зробити, тоді він безжалісно віддасть і пішаків, і інші фігури, і навіть королеву, аби за рахунок цього дати мат. Але ж пішаки й інші шахові фігури — дерев’яні, вони не відчувають того, що їх життям гравець розпоряджається отак безжалісно. А коли б вони були живі? Що тоді?
— Он як ти міркуєш, — задумливо мовив Олесь. — Живі пішаки… гм… і гравець, що розпоряджається їхньою долею… — Здається, юнак починав розуміти, що мала на увазі Марта. А вона продовжувала так само палко:
— Так і Капітан. Він веде свою гру. Він прагне помститись… як, я не знаю. Мабуть, жорстоко. А люди навколо нього — все одно, що пішаки в складній грі. Він ставиться до них зверхньо, йому вони ніщо. Потрібні йому, — хай живуть. Зникла в них потреба, — він, не задумуючись, зніме їх з дошки… знищить, як отих людей на міноносці! А хіба вони були в чомусь винні? Просто вони заважали Капітанові, стали на його шляху… Коли б він любив людей, він не міг би так робити! І я боюся його, він страшний, Алексо!
