Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович (читать полные книги онлайн бесплатно txt) 📗
Князь із неохотою рушив до військ. Але навіть будучи змушений повернутися, він не доїхав до них, а зупинився далеко позаду, вирішивши «керувати битвою» за десятки кілометрів.
Послухаймо:
«Іоанн приїхав у Кременець, містечко на березі Лужі, й сповістив Воєводам, що буде звідти керувати їхніми переміщеннями. Полки наші, розташовані на шістдесяти верстах, чекали ворога» [1, том VI, с. 295].
Весь парадокс російської історії полягає в тому, що саме за цього боягуза-Рюриковича, під тиском Московської церкви, їх уперше спробували змусити стати Цесарями (Царями) і навіть обожествити їхнє князівське походження.
Послухаймо, як «управляв» військами цей «полководець»:
«Минуло близько двох тижнів у бездіяльності, Росіяни й Татари дивилися одні на одних через Угру, яку перші називали поясом Богоматері, що охороняє Московські володіння… Великий Князь наказав усім нашим Воєводам відступити до Кременця, щоб поборотися з Ханами на полях Боровських, зручніших для битви… Але Бояри й Князі здивувалися, а воїни були розгублені, думаючи, що Іоанн страшиться й не хоче битви. Полки не відступали, а тікали від ворога (татар Великої Орди. — В. Б.), який міг ударити на них із тилу» [1, том VI, с. 298–299].
Слід зауважити, що цього разу Велика Орда не спалила й не розграбувала Московію. Не встигла.
«… Хан, дізнавшись про руйнування Улусів (володінь навколо Сарая. — В. Б.), залишив Росію (Московію. — В. Б.), щоб захистити свою власну землю» [1, том VI, с. 299].
Хто тоді допоміг московитам?
Московію вперше врятував від руйнування Кримський хан, який вторгся в землі Великої Орди й захопив «Юрт Батиїв», тобто Сарай. Почав діяти договір, на якому клявся новому хазяїнові Іван III. Саме Кримська Орда відтоді стала «палочкою-виручалочкою», захисницею й покровителькою Московії. Великороси про це воліють не згадувати. Їм не хочеться визнавати, що народ, який їх колись захищав і повелівав ними, згодом був підкорений Московією, виселений зі своєї обителі на знак «подяки» і майже знищений. Такий великорос протягом усієї своєї історії, така його подяка.
Однак наразі у звеличених ординських улусів Московії та Криму настала пора «великого братання» й жорстокої ненависті до прабатьків:
«… навесні 1502 року Менглі-Гірей раптовим нападом розтрощив їх, розсіяв, винищив або взяв у полон виснажені голодом юрби, які ще скиталися із Шиг-Ахметом; прогнав його у віддалені степи Ногайські й урочисто сповістив Іоанна, що древньої Великої Орди більше не існує. «Улуси лиходія нашого в руці моїй, — говорив він, — а ти, брате люб'язний, чуючи такі хороші звістки, тішся і радій!» [1, том VI, с. 381].
Ось він, Менглі-Гірей, справжній визволитель Московії від влади Золотої Орди!
Не думайте, що в словах хана Менглі-Гірея є хоч дещиця брехні або вимислу. Сказано цілком чесно. Московит із кримчаком того часу справді були братами. Згадаймо: у першій частині нашого роману-дослідження подається чимало «самаркандських» слів російського побуту XVIII століття. Всі ті слова — споконвічно татарські, і носіями тієї маси «самаркандських» слів були татари, хоча історики їх і прозвали великоросами.
Я ні на йоту при цьому не бажаю скривдити татарські або тюркські народи. Це великі, давні народи, які мають своє самобутнє коріння, свою велич, свою історію. Саме Золота Орда запліднила Московію ідеєю «державності», яка й нині не покидає чимало умів російського істеблішменту.
Але стався величезний історичний парадокс: московити, виникнувши на основі народу Моксель, пробувши сотні років у татаро-монгольській державі, поглинувши в собі чимало фінських племен, запозичивши золотоординський стиль «державності», дуже наполегливо відхрещуються від свого стародавнього фінського і татарського коріння, чомусь чіпляючись за слов'янське. їм навіть не спадало на гадку, що Рюриковичі ніколи не були носіями слов'янства і не могли, прийшовши у фінські й татарські землі, принести з собою слов'янство. Забули великороси й той факт, що рід Рюриковичів давно вимер, забравши з собою в могилу так званий «дідичевий» зв'язок Києва з Московією. А слов'янські цитаделі Новгород і Псков, які дісталися Московії у спадок від Великої Орди, московити разом з татарами вирубали з історичним корінням і повністю знищили.
А тепер, коли ми з вами вивчили історичне тло кінця XV — початку XVI століття, коли побачили «велике братання» двох улусів Орди, що возвеличилися, погляньмо, як же сталося, що саме в той час зародилася ідея звеличання Московії як «третього Риму», тобто виникла ідея про Московське царство.
1467 року померла перша дружина Івана III. Овдовілому Іванові «божі отці» російської церкви взялися наполегливо радити пошукати жінку подалі від Московії і поважнішу від Тверської князівни, якою була перша дружина.
«Іван III, здолавши в собі релігійну бридливість, виписав царівну з Італії й узяв з нею шлюб 1472 р. Ця царівна, відома тоді в Європі своєю рідкісною повнотою (товстуха. — В. Б.), була дуже тонкого розуму і набула в Москві важливого значення» [6, с. 189].
Жінкою, що спробувала вдихнути в московську верхівку влади новий менталітет, стала Софія Фомівна Палеолог, племінниця останнього візантійського імператора, що жила до заміжжя в Римі. Софія, яка бачила пишноту європейських міст того часу, пізнала культуру Європи, здобула передову на ті часи освіту, була вражена страшною прірвою між країнами Європи й Московією. Софія гадала, що стає жоною самостійного московського володаря, а, прибувши в Московію, стала жоною «татарського данника» і була оселена в дерев'яному зрубі, так званих «хоромах».
«У Москві їй навряд чи подобалася простота обстановки та безцеремонність стосунків при дворі, де самому Івану III доводилося вислуховувати, за висловом його онука, «чимало грубих і докірливих слів» від гордих бояр» [6, с. 189].
Посланник німецького імператора барон Герберштейн, який двічі приїжджав у Москву в часи Іванового наступника, добре пізнав Московію і її вдачу, будучи уважною й спостережливою людиною, «заявляє про Софію в своїх записках, що це була жінка незвичайно хитра, мала значний вплив на великого князя, який чимало зробив під її намовою, її впливу приписували навіть рішучість Івана III скинути із себе татарське ярмо… (Саме Софія. — В. Б.) могла привезти сюди (в Московію) перекази та звичаї візантійського двору, гордість свого походження, досаду, що виходить заміж за татарського підданця… Особливо сприйнятливою могла бути думка про те, що вона, царівна, своїм московським заміжжям робить московських государів (васалів Орди. — В. Б.) спадкоємцями візантійських імператорів» [6, с. 189].
І неосвічена московська братія кинулася пристосовувати нове «візантійство» до старого монгольського «самодержавства», намагаючись з'єднати воєдино «візантійську даль» із «золотоординським улусничеством». Не все було гладко, але згодом почало вдаватися.
«До минулого зверталися не для пояснення явищ сьогодення, а для виправдання поточних інтересів, підшукували приклади для власних домагань. Московським політикам… XVI ст. мало було шлюбних зв'язків з Візантією: хотілося поріднитися й по крові, притім із самим коренем або світовим зразком верховної влади — із Римом. У тогочасному московському літопису з'являється новий родовід руських (київських. — В. Б.) князів, який походить безпосередньо від імператора римського» [6, с. 191].
Таким чином, «за щучим велінням, за московським хотінням», стали московити римськими спадкоємцями. Голота вигадлива!
Мене дивує, чому московити згодом не стали пред'являти претензій на історію Древнього Риму та не почали величати себе римлянами. Бачте, київську старовину прихопили, а римську — «посоромилися». Але, швидше за все, — не наспів час. Був потрібний період осмислення. І з'явилися б «нові римляни»: по вуха в бруді, що не вміли ні читати, ні писати, а жили по курних «ізбах».
Настала гаряча пора припасування князівського родоводу до «московського служивого сюртука». Історичними вигадками підганяли під Московію візантійську спадщину. Було створено брехливе «сказання про Володимира Мономаха». Основна думка «сказання» — значення московських князів як церковно-політичних спадкоємців візантійських царів. Складається облудний заповіт Володимира Мономаха про передачу «спадкоємних прав» шостому (саме шостому, а не першому!) синові. Йдеться про шостого сина Мономаха Юрія Довгорукого, підкорювача так званої «Залешанської землі».
