Царівна - Кобылянская Ольга Юлиановна (книги без регистрации TXT) 📗

Я схилилася удруге, і наші уста злучилися довгим щирим поцілуєм.

— Тепер був би. була би пані Марко з мене задоволена, — прошептала більше до себе, а відтак сказала вголос: — Ви не замітили, стріляла за вами очима і за ним, чи він споглядає зчаста на вас. Але і він, Наталко, і він не подобається мені.

— Чому? — спитала я стиха.

— Я вже знаю, чому.

— Що він був повинен остатися? — говорила я несміливо.

— О, ні, не з тієї одної причини, але так взагалі. По-перше: чого прийшов до вас тепер, коли ніби погорджував вами, а щонайменше старався вас переконати, що ви йому байдужі? Чому не відвідував вас, коли жила ще Марко? Те, що був на похороні, інша річ, хоч був би ліпше зробив, коли би був не прийшов. Мені видиться, що явився тоді з цікавості; з якої? То вже моя тайна чи властиво комбінація. О, він стратив вже той змисл чистоти, котрий лучив вас давно. Ах, Наталочко! — додала журливо. — Я журюся тим, що ви його любите!

— Я не люблю його, Оксано! — відповіла я непевним голосом.

— Не любите? — повторила вона і дивилася питаючим поглядом на мене. — Я вам не вірю, бо ви дивна натура. Вжившися цілою душею в його істоту, любите його хоч не так, як давно, але любите фантазією, плекаєте фантазією то чувство.

— Ні, Оксано!

— Ні? Це було би гарно, тим гарніше, що він вашої любові не гідний, і воно було би ліпше для вас, однак признайтеся, що він впливає на вас своєю істотою!

Я здвигнула згорда плечима.

— Ну, так, до цього я признаюся. Він впливає на мене так, як якась музична штука, котрою чоловік раз упивався, а відтак по якімсь часі чує її знов. Другий раз не робить вона на його то саме враження, але зворушує-таки в нім деякі струни; вона ж йому знайома! Ах, Оксано, він дитина тієї самої нації, що й я!

Вона усміхнулася смутно і сказала півголосом:

— А я би хотіла, Наталочко, щоб ви любили кого іншого.

Кого? — я не питала. Спаленівши сильно при її словах, я відвернулася від неї і мовчала. В мені забилося серце, неначеб мене зловив хто на лихім учинку. Я знала, що вона мала на думці Марка, але я не могла о нім з нею говорити. Мені здавалося все, ще коли говорить зо мною про його, старається зазирнути в мою душу, щоб відтак донести о стані її йому. А того я не хотіла. Ні, ні за що в світі нехай не дізнається він, що любити любила я властиво його, що з довір'ям зверталася душа моя лиш до його, але що я берегла ту тайну в глибині серця і о ній не смів ніхто дізнатися. Ах, я була дитина, коли думала, що його розгнівало моє знайомство з Орядином! Що це могло його обходити? Непоборима сила тягнула мене до його, до спокійного, до вірного, до «аристократа духу», і я відчувала, що в пожитті з таким чоловіком можна відзискати душевний супокій і пізнати те, що зветься щастям, а він відопхнув мене і тепер осталась я, мов без весла в човні.

Орядин?

В мене зморщилися мимоволі грізно брови, і я зітхнула. Він — то пісня мого люду, і я все буду оживлятися при її звуках, буду або радуватися, або тонути в сльозах, а Марко. ні, над ним спинятися думками не слід. Ах, яке ж щастя, що між нами лежить море!.

Я не помилялася; Оксана писала до його, вона зрадилася раз сама з тим передо мною, але це не поможе йому нічого. Нехай пише йому, що я люблю Орядина, серце його нехай кривавиться, як моє, щось таке бодай пригадує людині, що вона живе.

— Так, так, Наталко, — говорила Оксана далі, коли я не відзивалася до неї, потонувши в думках. — Я хотіла би, щоб ви любили кого іншого, а Орядина викинули з серця. З ним не були би ви щасливі. А рrороs, — додала зараз живіше, — пані Марко знала про ваші колишні відносини до його?.

— Знала, Оксано, або що?

Вона усміхнулася.

— Чи вам не приходило ніколи да думку, як вона ті відносини розуміла?

— Розуміла їх так, як я, — відповіла я, зчудована тим питанням, — а то, що ми розійшлися ворожо і що перед кождим з нас лежить інший шлях, кінці котрих не зійдуться, мабуть, ніколи!

Вона розсміялась тихо.

— Ви помиляєтеся, любко, — відказала хитро. — Вона була майже переконана, що з вас і Орядина вийде пара, і вона не мовчала об тім, Наталко!

— Кому говорила о тім? — спитала я з нетаєним страхом, і в мені наче дух заперло. Ах, я вже відгадувала все.

— Свому синові говорила о тім.

— А він повірив?

— Спершу не вірив, але тепер вірить.

— І що ж, Оксано? — спитала я, силуючись надармо усміхнутися.

— Що ж! Чи вам залежить на тім, щоб Марко знав правду?

Я не відповідала. Здвигнувши гордо плечима, я мовчала з опущеними вділ очима і упрямо стуленими устами.

— Це не добре, що ви такі горді: він також такий, і він не накинеться вам ніколи!

— Чи маю я тому коритися?

Її лице прибрало нараз вигляд холодний, і вона сказала спокійним, рішучим голосом:

— Отже, ви любите Орядина?

Я все ще мовчала. Я немов завзялася не відповідати на її питання, не виявляти їй своєї душі і оставити її будь-що-будь в несвідомості. Чувство упрямості, котре заволоділо в сій хвилині мною, було таке сильне, що я чула, що переможе в мені і голос серця. Чи це добре було, я не думала, мені було це навіть байдуже.

— Любите все ще в нім те, що мав давно, а чого вже тепер не має. Ах! — сказала нараз з нетаєним жалем. — Ви належите також до тих, що живуть більше чувством, як умом, і котрих треба провадити, мов малих дітей. Тепер здалося б вам десь виїхати, розірватися [132], відсвіжити ум, пізнати інших людей, а ви загребані, спрятані, мов в улію, бачите лише його!

— Чому ви мені оце говорите, Оксано? — спитала я в неї не без докору.

— Бо мені вас жаль, і я вас люблю, як свою рідну сестру. Я не повинна се говорити, але скажу. Ви ніколи не могли жити цілковито. Ви виростали, як та квітка, прикрита склянкою, що не розвивається безпосередньо під впливом сонця — і се мститься на вас. Справді, ваша сила вичерпається або перетвориться в щось хоробливе. Ні, вона перетворилася уже. Любов ваша до Орядина, це вже якийсь нездоровий об'яв, і я боюся, що вона поконає колись і ваше горде серце і ви піддастеся їй!

Я стояла перед вікном, горда, холодна і з побліднілим лицем.

— Не бійтеся, Оксано, — відповіла я, а серце моє сміялося: «З любові до Орядина, з любові до його. ха-ха-ха! І вона вірила в то справді?»

— Я не боялась би, коли би не знала вашої чудної, неспокійної, незадоволеної натури! — закинула.

— Ви забуваєте, що мені остається, окрім любові, ще одно, а то література, — сказала я.

— Ну так, я се знаю. Однак. — і усміхнувшись сумно, вона урвала. Мабуть, не хотіла заявити своїх думок, котрі були часом і моїми думками. А то, що моє одностайне, безсонячне життя відіб'ється колись на моїх письмах, ба що се й не може бути інакше і не принесе мені також щастя. Що сили улягнуть справді впливам обставин і вийде зі всього щось недозріле, може, й хоробливе.

Трохи згодом розсталися ми, і я лишилася знов сама. З болісно зморщеним чолом і затятими устами дивилась я довго ще за нею, але думки мої пробували деінде. Спершу далеко у того, котрий «не накинеться і мені», а відтак у Орядина. Це було смішно, коли вона думала, що я люблю його, але говорила правду, що я любила його «фантазією». Напр., тепер! Я вдумалася в його істоту, в його минувшість, в свою минувшість, і чула, що він не був мені справді цілком байдужим. Він зворушив мене болісно, і мої мислі літали кругом його. Пощо приходив він? Що сталося йому, що звернувся знов до мене так, якби між нами не було ніякого непорозуміння? Може, він іронізує собі з мене? Це було правдоподібно, бо його поведення з тою легкодушною жінкою, через котру забув, що прийшов до мене, після всього, що між нами сталося, свідчило ясно за тим.

Мене обгорнуло огірчення. Я обставала за ним перед Оксаною, вступалася за ним перед Марком, зносила підозріння, що він мій «бог», а він має собі кпити з мене? Чи це можливо? Взагалі, що я собі думаю? Чи з того, що він син мого народу, виходить, що я мушу думати про його і терпіти за його? Радше звернуся до тамтого, котрий, коли що любить, любить вже навіки. Але тамтий гордий і радше зречеться свого щастя, ніж «накинеться» мені або розірве зв'язі між Орядином і мною! Він буде мовчати, а я не створю також уст. Тепер мені ясне його чудне поведення, але ясне і це, як лихо розуміла мене пані Марко, котра чувала над його і над моїм щастям! Хитаюся між обома, а не належу жодному. Чому було все так безсонячне, невикінчено? Або оце чувство самоти — ух, як воно мене придавлювало!