Доктор Сон - Кінг Стівен (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗

«Тому що все вертається на своє коло. Може, це доля, може, недоля, але в будь-якому разі воно вертається. Як то сказав був Дік того дня, коли подарував мені скриньку? Коли учень готовий, учитель об’явиться. Не те щоб я був опоряджений когось навчати чогось, окрім, можливо, — якщо не вип’єш, не налигаєшся».

Він уже дійшов до кінця кварталу і тепер, розвернувшись, попрямував назад. Весь тротуар перебував цілком у його розпорядженні. Фрейжер ледь не лячно безлюднішав, щойно кінчалося літо, і це нагадало йому, як колись був обезлюднів «Оверлук». Як швидко готель тоді опинився у повному розпорядженні маленької родини Торренсів.

Якщо не брати до уваги привидів, звісно. Вони ніколи звідти не виїжджали.

4

Хеллоран сказав тоді Денні, що їде до Денвера, а звідти полетить у Флориду. Він спитав, чи не бажає Денні допомогти йому донести сумки на готельну парковку, і Денні доніс одну з них до орендованого автомобіля кухаря. Невеличка така, не більша за портфель, але йому довелося нести її, вчепившись обома руками. Коли сумки вже стояли в багажнику, а вони сиділи в машині, Хеллоран дав назву тій штуці, що була в голові у Денні Торренса, штуці, в яку лише почасти вірили його батьки.

«Ти маєш певний дар. Сам я це завжди називав сяйвом. Так само й моя бабуся це називала. Типу самотньо почуваєшся, коли думаєш, що ти такий єдиний?»

Так, йому було самотньо, і так, він вважав, що він єдиний такий. Хеллоран позбавив його ілюзії щодо цього. За роки, що минули відтоді, Ден зустрів багато людей, які мали, як колись сказав кухар, «дрібку сяйва в собі». Той же Біллі.

Але ніколи такої, як ця дівчина, що цього вечора крикнула йому в голову. Відчуття було таке, ніби її криком його могло розірвати на шмаття.

І він був таким сильним? Він вважав, що колись був таким чи майже таким. У день закриття «Оверлука» Хеллоран попросив стурбованого маленького хлопчика, який сидів поряд з ним… як він тоді сказав?

Він сказав брязнути йому.

Ден повернувся назад до «Рівінгтон Хаусу» і стояв перед брамою. Вже почало опадати перше листя, і вечірній вітерець шурхотів ним коло його ніг.

«А коли я спитав у нього, про що я мушу подумати, він сказав, про що завгодно. «Тільки подумай сильно», — сказав він. Так я й зробив, але в останню секунду пом’якшив думку, трішки принаймні. Якби не зробив цього, гадаю, я міг би його убити. Він відсахнувся — ні, його відкинуло назад — і він прикусив собі губу. Я пам’ятаю кров. Він назвав мене пістолетом. А пізніше він запитав про Тоні. Мого невидимого друга. Ну, я йому й розповів».

Тоні, схоже, повернувся, але тепер він більше не був другом Дена. Тепер він став другом маленької дівчинки на ім’я Абра. Вона була у небезпеці, як колись був Ден, але дорослі чоловіки, які розшукують маленьких дівчаток, привертають увагу, викликають підозри. У нього гарне життя тут, у Фрейжері, і він вважав, що заслуговує на нього після всіх отих втрачених років.

Але…

Але коли йому знадобився Дік — в «Оверлуку» і пізніше, у Флориді, коли повернулася місіс Мессі — Дік приїхав. У АА люди називають такі речі покликом Дванадцятого кроку. Бо коли учень готовий, учитель об’явиться.

Було декілька випадків, коли Ден разом із Кейсі Кінгслі й кількома іншими хлопцями з Програми вирушали виконати поклики Дванадцятого кроку до людей, що з головами вгрузли в наркотики й алкоголізм. Інколи про допомогу просили чиїсь друзі або боси; частіше то були родичі, що виснажили будь-які інші ресурси й опинилися в глухому куті. За всі роки трапилося кілька успіхів, але більшість візитів закінчувалися затріснутими дверми або запросинами Кейсі та його друзям запхнути оте їхнє святенницьке, квазірелігійне лайно назад собі в гузна. Один парубок, протухлий метом ветеран блискучої Бушівської авантюри в Іраку, реально махав перед ними пістолетом. Дорогою назад з Чокоруа^[232], де у жалюгідній халупині тулився той ветеран зі своєю заляканою дружиною, Ден сказав: «Це суцільне гаяння часу».

— Це було б так, якби ми це робили для них, — сказав Кейсі, — але ж ні. Ми робимо це для себе. Тобі подобається життя, яке ти ведеш, Денні-бой?

Не вперше він ставив йому це питання, і той раз не був останнім.

— Так.

Жодних вагань щодо цього. Нехай він не президент «Дженерал Моторз» і не знімається в оголених сценах з Кейт Вінслет^[233], але на Денів розсуд він мав усе, що треба.

— Гадаєш, ти це заробив?

— Ні, — відповів Ден, усміхаючись. — Зовсім ні. Цього не можна заробити.

— То що ж то було таке, що привело тебе у те місце, де тобі подобається прокидатися вранці? Удача чи милосердя?

Йому вірилося, що Кейсі хоче, щоб він відповів «милосердя», але за роки тверезості він набув собі подеколи незручну звичку до чесності.

— Я не знаю.

— Та й гаразд, бо коли тебе загнано в глухий кут, різниці немає.

5

— Абра, Абра, Абра, — промовляв він, ідучи доріжкою до «Рівінгтон Хаусу». — У що ж таке ти там втрапила, дівчинко? І в що ти втягуєш мене?

Він розмірковував, що треба йому, мабуть, спробувати зв’язатися з нею через сяйво, яке ніколи не бувало цілком надійним, але, увійшовши до баштової кімнати, Ден побачив, що в цьому нема необхідності. На його чорній дошці було акуратно виведено таке:

[email protected]

Він кілька секунд спантеличено дивився на її мережеве ім’я, потім уторопав і розсміявся.

— Добра знахідка, мала, дуже вдала.

Він увімкнув свій ноутбук. За якусь мить перед ним уже була порожня форма електронного листа. Він вдрукував її адресу, а потім сидів і дивився на блимаючий курсор. Скільки їй? Наскільки він міг вирахувати, десь між мудрими дванадцятьма і злегка наївними шістнадцятьма. Вірогідно, ближче до першої цифри. А тут він, чоловік достатньо старий, щоби сіль заіскрилася в його щетині, якщо знехтувати голінням. Тут він, готовий розпочати інтернет-балачку з нею. Наче зі «Зловити хижака»^[234].

«Можливо, там нічого страшного. Цілком імовірно; вона ж усього лиш дитина, врешті-решт».

Так, але ця дитина страшенно налякана. Плюс, йому цікаво було, що вона за така. І то вже довший час. Так само, гадав він, як він сам був цікавий Хеллорану.

«Зараз мені б не завадило трохи милосердя. І чималенько удачі».

У прямокутнику ТЕМА понад формою листа Ден написав: «Привіт, Абро». Перевівши нижче курсор, він зробив глибокий вдих і надрукував чотири слова:

«Розкажи мені, що трапилося».

6

Наступної суботи в пообідній час Ден сидів на освітленій яскравим сонцем лавці перед вкритою плющем кам’яною будівлею Енністонської публічної бібліотеки. Перед очима він тримав розкритий номер «Юніон лідер»^[235], і там на шпальті малися слова, але він поняття не мав, що вони означають. Дуже вже він нервувався.

Рівно о другій дівчинка в джинсах підкотила на велосипеді й поставила його в стійку навпроти галявини. Вона помахала Дену, одночасно пославши велику усмішку.

Отже, Абра. А саме Кадабра.

Висока для свого віку, і здебільшого завдяки своїм ногам. Хмара її кучерявого білявого волосся була стягнута назад у тугий кінський хвіст, що, як здавалося, завжди був готовий збунтуватись і порснути врізнобіч. День був дещо прохолодним, і на ній була легка куртка з трафаретним написом ЕННІСТОНСЬКІ ЦИКЛОНИ на спині. Вона вхопила пару книжок, які були прив’язані до заднього багажника велосипеда еластичним шнуром, а потім з тією ж відкритою усмішкою підбігла до нього. Гарненька, проте не вродлива. Що не можна було сказати про її широко посаджені сині очі. Вони в неї були красивими.