На запах м’яса - Дашвар Люко (бесплатные книги полный формат TXT) 📗
Припинила влаштовувати істерики кульгавому. Побачила понівечену ногу – наче прокинулася, повірила: нізащо Горох її не покине, годі й вередувати. Спокійно відпускала хлопця, коли з’являлася робота, і Горох зникав на кілька днів. Навіть не намагалася розібратися у своїх почуттях до нього. А нащо? Однаково все те обірветься невдовзі. Певно, хтось могутній-всесильний подарував їй наостанок людину-втіху. Ліки…
Горох із подивом відзначав зміни, що вони відбулися з дівчиною. Притихла, усміхалася безпорадно: «Їдеш? Та добре…»
Їхав, бо й сам змінився. Пиячити геть перехотілося. Він і раніше до пляшки ніколи не прикладався, якось не тягнуло. Зникнення Соломії підкосило, топив ту Солю в горілці, а вона не тонула – випливала з підсвідомості, сміялася, вабила, кликала так голосно – луна в порожній душі. Та напередодні Різдва порожнечу заполонила русява сіроока худа Маня, намалювала Горохові червоний хрест на серці, наче він «швидка допомога», і хоч іншого, крім бурхливого, божевільного сексу не просила, хлопець і без того розумів: пропаде дівка без нього. Геть до життя не пристосована. За зиму хіба що за грубкою стежити призвичаїлася та хату до ладу привела. А щоби там кумекати, що завтра їсти чи як дрова на місяць наперед заготовити, – яке там! Наче один день має, а що завтра – по цимбалах. І квола-бліда: дмухнеш – розсиплеться.
Навесні, крім випадкових заробітків, нову роботу знайшов: збирав березовий сік, відвозив до Добриків, де комерційна фірма скуповувала його за безцінь. Якщо літрів десять привезеш – ніяких грошей, та Горох зі світанком розставляв пластикові десятилітрові пляшки й відра у всіх навколишніх березняках: капав сік, капала копійка.
На випадкові заробітки ґрунтовно збирався: лишав Майці продуктів повні полиці, дрова біля печі складав, щоби надвір не бігала, дзвонити обіцяв і просив, щоби на город не лізла, колупалася у квітнику біля хати, бо переорав землю, граблями вирівняв, як міг…
– Картоплі привезу – посадимо, – сказав у середині березня, перед від’їздом на чергові недалекі заробітки.
– А що робитимеш? – раптом зацікавилася Майка.
– Якимсь бабі з дідом зручностей у хаті захотілося. Сантехніку встановити – не проблема. Яму вигрібну викопати треба, цеглою обкласти з віконцями для відтоку води, труби прокласти – марудна справа…
– Яма глибокою має бути?
– Метри два-три…
– І ти… лопатою?
– Я ж не бульдозер. Ясно – лопатою.
– А… нога? – спитала. – Певно, не можна тобі ногу так натруджувати.
Горох усміхнувся поблажливо.
– Однаково до ста років житиму, ніяка зараза не прилипне.
– Ворожка на картах кинула?
– Яєць крукових наївся.
– І що? – здивувалася.
– Коли малим був, у прабабці в Капулетцях часто тирлувався. А прабабця казала: «Хто крукове яйце з’їсть, той до ста років житиме, ніяка хвороба його не вб’є, а як уже хворий – одужає».
– Тоді б усі здоровими були, – сказала Майка.
– Та як?! Круки свої гнізда маскують – знайти важко. А як і знайдеш – фіг до нього доберешся. Посеред гілок майже на самій верхівці дерева, де гілки такі тонкі, що вони й під горобцем прогинаються, а людині туди неможливо долізти.
– А ти…
– А я малим був. Легким…
– Дістався?
Горох кивнув.
– Прабабця захворіла. Я й поліз… Одне яйце сам проковтнув, інше прабабці хотів принести, та круки…
– Що?
– Налетіли, ледь відбився. Впустив яйце… Вони його підхопили й гайда… Не вийшло нічого. Померла прабабця.
– Коли ж вони ті яйця висиджують? Улітку? – насторожено спитала Майка.
– Зараз і висиджують, – відповів Горох. – На початку квітня вже жовторотих матимуть. Я тоді так зловити крука хотів. Де там! Люди кажуть: «Не штука – вбити крука. Злови живим…» Я не зумів.
Вісімнадцяте березня. Устигне? Дурна думка засіла в мізках скіпкою – не видрати. Тремтіла від збудження. Провела хлопця, вискочила на подвір’я.
– Крукове гніздо знайду… Сьогодні ж.
Нишпорила поглядом по верхівках дерев. Дідько! Бруньки свіжі, зелені в очах мерехтять, посеред гілок пташки якісь скачуть – не круки. Круки – он вони: ширяють у повітрі, крукають голосно. Простежити? Куди полетять? До гнізда ж? Вибрала найчорнішого великого крука, стежила за ним поглядом, аж запаморочилося, та крук раптом подався світ за очі в бік лугу… Дідько! До вечора линдала хутором, дісталася лісу, очі боліли від напруження, та Майка вперто продовжувала шукати спасіння. А спасіння не було – кляті круки не виказували секретів.
Не здалася. Наступного ранку наїлася пігулок, щоби сили мати, закусила картоплею й солоним огірком, подалася до березового гайочка: може, там? Півдня потовклася під березами, поверталася до хутора знесилена, зла.
– Ненавиджу… – шепотіла крукам, що їх чорно в небесах, а де живуть – невідомо.
Не здалася. Подибала до лісочка, що він зеленів за хатами Уляни, Санджива й Троянова. Хауса перестріла – сидів на розлогому дереві, шматував упійману пташку.
– Допоможи… – попросила кота. – Вкажи, де круки живуть?
Хаус, підлота, пташку дожер, зіскочив із дерева, зник у високій сухій траві.
– Тварюка! – вилаяла кота, пішла лісочком. Ніби й угледіла купку сухих гілочок високо на одному дереві, біля яких крук крутився. Плигав із гілки на гілку, та гілки ті були настільки тоненькими – навіть здалеку видно, що не підібратися. Та й крук раптом крукнув на весь лісочок, злетів над деревом…
На третій день пошуків надії лишилося на сто кроків до жовтої хати, за якою буйно розрослися здичавілі груші і яблуні. «Люди туди не забрідають, небезпечно й затишно, – переконувала себе, – прекрасне місце для гнізда».
Обстежила садочок – сполохала якихось пташок, схожих на великих горобців із довгими чорними в білу смужку хвостами, – круків не було. Літали над головою, знущалися.
– Що ж ви такі обережні… – Плелася до колодязя: хоч води напитися, бо в роті пересохло.
– Добридень, дитино. – Уляна біля колодязя. – Ви з Толею картоплю ще не садили? – спитала так просто, ніби Майка вже не Гілка – Горохова Гілка!
– Як привезе, тоді й посадимо, – відказала похмуро.
– Полуницю за жовтою хатою шукала? – Уляна глянула в бік покинутої хати. – Там ще добрих кущів полуничних накопати можна. Хоч і дикі, а ягоди солодкі. Ми із Сашком давно те місце розвідали. І малини там собі накопали.
– Гніздо крукове знайти хотіла, – відказала Майка тоскно.
Уляна плечима знизала: мовляв, навіщо?
– Одна бабця в Капулетцях казала: «Де стерво – там і крук».
– Це як? – здивувалася Майка. – Круки біля поганих людей гнізда в’ють?
…Уляна вже потягла відро з водою до свого обійстя, Троянов махнув Майці від вишні – привіт! – Санджив обрізав виноград, розпалив на вулиці біля своєї хати велике вогнище, а Майка все стояла біля колодязя, роздивлялася верхівки дерев над хатами сусідів. Оце справді цікаво… Якось і на думку не спадало, що обережні круки свої гнізда просто поряд із хатами людськими влаштовують. І хто ж тут у нас стерво? Уляна? Троянов? Санджив?
Повитріщалася ще трохи, попленталася до хати – перепочити, на тапчані полежати. «Принаймні дізналася, що поряд зі мною живуть нормальні люди», – подумала.
Дійшла до ґанку, зиркнула на ікони, що вони й досі скніли на груші під шиферним дахом, – поряд з іконами на грубій, вкритій мохом гілці сидів великий чорнющий крук. Той самий, що Майка його підгодовувала взимку. Він, він… Його з іншими не сплутати.
Повела поглядом угору по гілках і остовпіла: на самісінькій верхівці старезної височенної груші роздивилася гніздо. Опустилася на ґанок, завмерла, ніби вмерла, косувала очима в бік груші. Крук покрутив башкою, злетів… Майка й не ворухнулася. Стежила за птахом. Крук покружляв над обійстям, полетів до груші. Усівся на тоненькій гілці поряд із гніздом, крукнув голосно. З гнізда вилетів інший крук, звився в небеса, звільняючи місце першому. Той не зволікав, за мить вмостився.
– Я – стерво? – Мало не розридалася од радості.
