На краю Ойкумени - Ефремов Иван Антонович (читать книги без регистрации .txt) 📗
Потім знову потяглися хребти, що поросли лісом, знов зелені стани обступили загін, і поміст на спині у слона здавався островом, що повільно плив по океану листя і гілок.
Пандіон помічав, як обережно вели погоничі своїх могутніх тварин. На зупинках вони пильно оглядали шкіру слонів. Молодий еллін спитав погонича свого слона, навіщо він робить це. Чорношкірий поклав руку на посудину з плода якогось дерева, прив'язану до його пояса.
— Погано, коли слон роздере собі шкіру або поранить себе, — сказав погонич. — Тоді у нього загниває кров и тварина швидко гине. Треба відразу ж замазати рану цілющою смолою, — тому ліки завжди напоготові у нас.
Молодому еллінові дивно було чути про таку легку вразливість могутніх і довговічних велетнів. Він зрозумів обережність цих тямущих тварин.
Догляд за ними потребував чимало турбот. Місце для ночівлі і відпочинку вибирали уважно, після довгих оглядів і обміркувань; прив'язаних слонів оточували пильні вартові, які не спали цілу ніч. Окремих дозорців посилали далеко вперед, щоб перевірити, чи нема поблизу диких слонів. Якщо цих тварин зустрічали, то розполохували їх гучними криками.
На спочинках друзі розмовляли із своїми супутниками. Суворі погоничі розповідали чужоземцям про все, що тих цікавило.
Одного разу Пандіон спитав у низького на зріст літнього чоловіка, що був начальником у поході, чому вони так охоче йдуть ловити слонів, незважаючи на страшну небезпеку.
Глибокі зморшки навколо рота у начальника стали ще різкішими. Він знехотя відповів:
— Ти говориш, як боягуз, хоч і не схожий на нього. Слони — це міць нашого народу. З ними ми живемо добре, в достатках. Але ми платимо за це життям. Якби ми боялися полювати на слонів, то жили б не краще, ніж племена, які годуються ящірками та корінням. Ті, хто боїться смерті, живуть у голоді й злобі. Коли ти знаєш, що в твоїй смерті життя твоїх рідних, тоді йдеш сміливо на будь-яку небезпеку! Мій син, хоробрий юнак, у розквіті сил загинув під час полювання на слонів… — Начальник походу похмуро зіщулив очі, дивлячись на Пандіона. — Чи ви, чужоземці, думаєте інакше? Чого ж ти сам пройшов стільки земель, бився з людьми і звірами, а не залишився в рабстві?
Присоромлений Пандіон перестав запитувати. Раптом Кідого, який сидів поблизу вогнища, підвівся і зашкутильгав до гайка, що був на віддалі двохсот ліктів від місця спочинку. Сонце, що вже заходило, своїм промінням золотило овальне велике листя, тонкі гілки злегка тріпотіли. Кідого уважно оглянув бугристу, шорстку кору тонких стовбурів, радісно вигукнув і вийняв ніж. Трохи згодом негр вернувся до вогнища з двома великими в'язками червонуватосірої кори. Одну в'язку він підніс начальникові загону.
— Передай оце вождеві, як прощальний подарунок від Кідого, — сказав негр. — Це ліки, не гірші від чарівної трави з голубого степу. При хворобі, втомі чи якомусь лиху нехай він потовче її і вип'є відвару, тільки небагато. Якщо пити багато, то це вже не ліки будуть, а отрута. Ця кора повертає силу старим, веселить зажурених, бадьорить ослаблих. Запам'ятай це дерево — будеш дякувати. [121]
Начальник зрадів, беручи подарунок, і зараз же наказав нарізати ще якомога більше кори. Кідого сховав другу в'язку в шкуру гішу, яку віз із собою Каві.
На другий день слони піднялися на кам'янисту рівнину, де зарості високого густого чагарника, зігнуті вітрами, хилилися до землі, утворюючи високі зелені горби, розкидані серед сірої сухої трави.
Коли повівав зустрічний вітер, запашна свіжість бадьорила людей. Пандіон стрепенувся. Щось знайоме, безмірно дороге й забуте почувалося в цьому запаху, але воно губилося серед ароматів, що неслися від розігрітого листя з лісу, який виднівся внизу. Далеко простяглися широкі й пологі оголені схили, їх голубувату поверхню перетинали темні смуги і плями лісових хащ. На краю обрію синіло високе гірське пасмо.
— Ось вона, Тенгрела, моя країна! — нестямно закричав Кідого, і всі обернулися в його бік.
Негр розмахував руками, схлипував і морщив обличчя, могутні плечі його тряслися від хвилювання. Пандіон розумів, що переживає друг, але якесь неясне почуття заздрощів боляче вкололо молодого елліна: Кідого добрався до батьківщини, а йому ще так багато труднощів лишилося подолати до тієї великої години, коли він, подібно до друга, зможе закричати: «Ось і моя батьківщина!»
Похиливши голову, Пандіон непомітно відвернувся: він не міг зараз радіти разом з другом.
Слони спускалися по чорному оголеному схилу вулканічного грунту — на застиглій лаві не росли ніякі дерева. Дорогу перетяв рівний уступ з розкиданими на ньому невеличкими озерцями. Блискучі плями води, чистої, синьої й глибокої, чітко виділялися серед чорних берегів. Пандіон здригнувся. Він раптом згадав надзвичайно життєрадісні сині очі Тесси, її густе чорне волосся, і тут сині озерця неначе дивилися на нього з німим докором, так, мовби жива Тесса побачила його слабість. Пандіон полинув думками в Енніаду, невиразне і могутнє нетерпіння розпрямило йому груди, він присунувся до друга і міцно обняв його. На чорну руку Кідого лягла мускуляста рука Каві, і троє друзів з'єднали свої долоні в твердому і радісному потиску.
А слони спускалися все нижче, — береги широкої долини постали з обох боків. Ще трохи, і праворуч простяглася друга така сама долина. Струмки, злившись один з одним, утворили бистру річку, яка чим далі ставала багатоводнішою. Слони йшли деякий час лівим берегом коло підніжжя зруйнованих стрімчаків. Скелі розійшлися попереду, чиста вода річки з веселим дзюрчанням мчала під покров високих дерев, що стояли, наче зелені арки, обабіч її річища, яке мало в ширину до п'ятнадцяти ліктів. Не дійшовши до дерев, слони зупинилися.
— Тут, — сказав начальник. — Ми не підемо далі.
Троє друзів, що сиділи на слонах, спустилися вниз і попрощались із своїми хазяями. Загін перейшов через річку. Друзі довго дивилися вслід сірим велетням, які підіймались на плоскогір'я, що тяглося на північ від річки. Мимоволі всі троє з жалем зітхнули, коли могутні тварини зникли вдалині. Етруск, негр і еллін розпалили сигнальне вогнище для товаришів, які йшли десь позаду.
— Ходімо шукати очерет і дерева, щоб зробити плоти, — запропонував Кідого етруску. — Ми пропливемо швидко путь, що залишилась. Ти, кривий, чекай біля вогнища, бережи ногу, — з грубуватою ніжністю звернувся негр до молодого елліна.
Пандіон і Каві залишили Кідого на березі річки серед його родичів.
Запах близького моря п'янив друзів, які виросли на його березі. Вони відштовхнули свій пліт і попливли в лівий рукав гирла.
Скоро пліт зупинився — протока була занесена піском. Друзі видерлися на крутий берег, плутаючись у високій траві. Вони перебрались через горбисте пасмо, задихаючись від хвилювання, поспішно зійшли на прибережний вал і, затамувавши подих, завмерли, не маючи сил говорити.
їх п'янила нескінченна широчінь океанського простору, тихий плескіт хвиль приголомшував, наче грім. Каві і Пандіон стояли по груди в колючій траві. Високо над їх головами похитувались перисті верхівки пальм. Край зеленого підніжжя горбів біля смуги прибережного піску, що виблискував під промінням сонця, здавався майже чорним. Золотий пісок облямовувала срібляста стрічка піни, вона вся рухалася, за нею коливались прозорі зелені хвилі. Ще далі пряма смуга позначала межу прибережних рифів. Вона здавалася сліпучобілою на фоні глибокої синяви відкритого океану. По небу де-не-де повільно пливли легкі пухнаті нечасті хмари. Коло берега стояли, схилившись над піском, п'ять пальм. Їх довге листя то широко розпластувалось у повітрі, то згиналося під поривами вітру, наче крила ширяючих над берегом розтріпаних птахів з темнокоричньовим і золотистим пір'ям. Листя пальм, наче вилите з бронзи, застилало виблискуючий простір океану. І гострі краї спалахували каймою блискаючого вогню — з такою силою пробивалося крізь нього могутнє сонце. Вологий вітер ніс запах морської солі. Теплі струми вітру розтікалися по обличчю і оголених грудях Пандіона, немов линули в його обійми після довгої розлуки.
