Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович (книги бесплатно TXT) 📗
— Я був у Афгані! Я бачив трупи! На моїх очах горіли цілі селища! Але такого… такого… О, ні! З мене досить! — він схопився руками за голову і погнав до виходу з лікарні.
Кіндратович та його другий напарник не здавалися.
Вовтузіння у кабінеті не припинялося ще з годину, після чого раптово запала гнітюча мовчанка. Згодом двері повільно прочинилися, в порозі з’явилась кремезна постать Кіндратовича. Він хитався. Не так щоб дуже сильно, але хитався. За ним на підлозі зі скрученими за спиною руками валялося бездиханне тіло мого напарника. Асистент Кіндратовича лежав на спині в протилежному куті палати і важко дихав. Наче боксер після завершення 12-го раунду.
Я мерщій підскочив до стоматолога.
— Ну що, лікарю?
Доктор стояв, по лікті забризканий кров’ю, з величезним темно-фіалковим синцем під оком, тримаючи в руках жмут Тьомикового волосся.
— Буде жити… — стримано сказав він.
— Фуф, — зітхнув я з полегшенням.
— …але наступного разу я рекомендував би пристрелити його, перш ніж вести до стоматолога.
Таким чином Тьомику вставили назад чотири зуби, і я міг зі спокійною душею приступити до планування чоловічої вечірки.
Щоб ви розуміли, головною метою підготовки «мальчішніка» було зовсім не визначення того, куди ми з пацанами підемо бенкетувати, що там будемо робити і скільки питимемо горілки. В дійсності першочергове завдання, яке я мав розв’язати під час планування, — це як спекатися орангутанга Васі. Причому спекатися якнайшвидше, якнайдовше і так, щоб він при цьому нікого з нас не потовк до напівпритомного стану. Я по черзі перебирав у голові найнеймовірніші плани, але один за одним їх відбраковував, як абсолютно нереальні або ж занадто небезпечні для здоров’я інших п’яти учасників «мальчішніка». Зрештою я придумав одну просту і дуже дієву штуку, яка в майбутньому повністю виправдала мої сподівання…
Місяць, що лишався до вечірки, промайнув у мармеладному очікуванні зовсім швидко й непомітно. Аж ось нарешті настав той великий і разом з тим трохи сумний день, коли Тьомик мусив востаннє вдихнути на повні груди благословенне повітря вільного життя і показати, чого він вартий як мужик.
«Мальчішнік» розпочався тихо й мирно, немов суботнє засідання якихось пенсіонерів, о шостій вечора в маленькій прокуреній пивничці за рогом Тьомикового будинку, де продавали найдешевше пиво у Києві. Насправді так було задумано. Ми сиділи, виструнчившись, неначе лицарі круглого столу, на високих стільчиках навкруг продовгуватого овального стола і зосереджено говорили про погоду на завтра, про ціни на нафту на світових ринках, про останню серію «Доктора Хауса» (якого ніхто з нас у дійсності не дивився), а також про те, що можна було б в увечері зайти до когось додому й пограти в шахи. Вася, схожий на грізну й неприступну Джомолунгму, похмуро здіймався серед нас, зі сповненим гідності поглядом тримаючи руку на пульсі подій. За годину, насилу видудливши по келиху пива, я замовив усім ще по одному, щоправда, цього разу 0,33 літра замість 0,5. Вася скоса глипнув на мене і схвально кивнув.
Розносячи пиво, офіціантка ніби випадково налягла грудьми прямо на Альониного брата. Тупоголовий Вася виявився не готовим до такого несподіваного повороту подій і трохи розгубився. В цей час я непомітно висипав у пивний кубок нашого доблесного спортсмена цілу пачечку перетертих у порошок таблеток пургену… Ми розібрали фіали, відпили з них пива і продовжили розмови про погоду. Через п’ятнадцять хвилин мій конгеніальний план позбавлення від кікбоксера Васі вступив у головну фазу. Кремезний хлопець різко зблід, його очі немислимо розширилися, а на лобі проступили краплини холодного поту. Нічого ще не розуміючи, сіромаха вхопився руками за маленький бокал так, наче той міг порятувати його. Не спускаючи з Васі очей, я подав незримий знак товаришам, мовляв, пацани, будьте напоготові. Готовність номер один!
Але Вася, мушу визнати, молодець. Боєць, що там казати. Не дарма ж майстер спорту! Він тримався ще вісім з половиною хвилин, після чого заплакав і навпростець через увесь зал, через столи та стільчики, помчав у туалет. Щойно його дебела фігура зникла за дверима клозету, ми вп’ятьох підірвалися і вихором вилетіли з пивнички. Хлопців не треба було підганяти. На вулиці нас уже чекало завбачливо викликане мною таксі. Регочучи, немов ненормальні, ми запхалися в машину.
— Дискоклуб «Shooters»! — зраділо прокричав я водію, а тоді повернувся до товаришів, які, зігнувшись в три погибелі, розмістилися на задньому сидінні: — Ну що, друзі?! Вечірка починається!
Авто поволі рушило.
— Він тебе приб’є, коли прийде до тями, — сказав мені Толян.
— Кілька днів він не відходитиме від туалету, — відповів я, сміючись. — А через сорок вісім годин Тьомик стане його родичем і подбає про індульгенцію для мене. Так що мені нема чого боятися. Правда ж, Артеме?
Тьомик промовчав, замріяно проводжаючи очима потерті київські багатоповерхівки, що неквапом пропливали за вікном на фоні рожевих, світло-синіх та блідо-оранжевих мазків призахідного неба…
Через півгодини ми, аж попискуючи від утіхи, заходили в «Shooters». Музика гриміла, наче канонада морського бою. Прожектори поливали наші голови снопами різнокольорових іскор. Попри те, що зал в таку ранню годину ще був напівпорожнім, хлопці вже нагледіли кількох непоганих краль коло барної стійки. Ми замовили собі перші коктейлі, після чого Пітер повернувся до мене й на радощах поплескав руками по обох плечах:
— Чувак! — загорлав він мені над вухом, перекрикуючи оглушливу музику. — Ми запам’ятаємо цю ніч навіки!
…На жаль, Петро дуже сильно помилявся. На ранок наступного дня я не пам’ятав нічогісінько з того, що відбувалося минулої ночі.
Я прокинувся в одязі, з жахливим шумом у голові, смертоносним перегаром, від якого задихнувся б навіть Змій Горинич, та ще й посеред незнайомої квартири. Мене розбудив дзенькіт власного мобільного. Неслухняними руками я дістав телефон з кишені і приклав до вуха. Дзвонив Пітер.
— Ти де зараз? — перелякано спитав він, не вітаючись.
Я протер очі і, насилу ворушачи задерев’янілим язиком, промурмотав:
— Ем-м-м… По ходу, в чиїйсь квартирі.
— Ти хоч у Києві?
Я важко підвівся, підійшов до вікна і визирнув на вулицю, потім ще раз обдивився кімнату.
— По-моєму, так. Я десь у Києві. Тут у квартирі ще ялинка стоїть з Нового року, — додав я, помітивши пістряве новорічне дерево, що здіймалось посеред кімнати.
Оскільки за вікном була середина травня, здогадатися про те, що переді мною ялинка, можна було лише по обсипаним блискітками новорічним іграшкам на голих гілках та купі пожовтілих голок внизу під деревом.
— А телевізор у кімнаті є? — почав допитуватися Петя.
— Так. Сріблястий «Samsung», на ньому ще лежить розкрита книга… — я підійшов і взяв книгу в руки.
— …Бернар Вербер «Імперія ангелів», — замість мене договорив мій товариш.
— Ого! — я немало здивувався. — Точно! А звідкіля ти знаєш?
— Знаю… Бо це моя квартира, — похмуро докінчив Пітер.
— Е-е-е… — я ще більше сторопів. — Чувак, а що я тут роблю?
— Це ти в мене питаєш?!
Я напружився і спробував пригадати хоч якісь події минулої ночі, однак мої потуги потерпіли повне фіаско. Не знаючи, як далі продовжувати розмову, я поцікавився:
— А ти де?
— А я… я щойно прокинувся, — затинаючись, пробурмотів Петро у відповідь.
— Де?
— В міліції…
— Ясно, — мугикнув я, хоча в дійсності нічого не було ясно.
Кілька секунд ми обоє мовчали, натужно сопучи в слухавки. Обоє хотіли сказати чи спитати щось дуже важливе, але соромились.
— Чувак… кгм… а що вчора було? — зрештою відважився почати Пітер.
Я прикусив язика. Це було точно те ж саме питання, яке я хотів задати Петі.
— Я не пам’ятаю, — прошепотів я в телефон.
— Та я не про якісь конкретні дії, — поправився Петя, — я питаю в загальному…
— А-а-а, — протягнув я і подумав, що хтось, видно, вчора випив навіть більше за мене. — Ну… в Тьомика була чоловіча вечірка…
