Авірон. Довбуш. Оповідання - Хоткевич Гнат (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
Рішив піти на пасовисько, до батькових овець. Батько Олексин був такий бідняк, що не мав навіть своєї хати і жив у комірнім. Овець було трошки, й ото їх разом із іншими людськими, разом із вівцями обивателів сусіднього села Марківки пас вівчар Олекса Жолоб на громадськім пасовиську, яке поміж собою печеніжниці називали згорда — «наша полонина».
В усякому разі, у колибі у Жолоба можна попоїсти й набрати харчів на дорогу. Роздивившися по ситуації, можна й перебути кілька день, нав'язати зносини з селом — Жолоб же не видасть. Але там, на пасовиську, можуть бути й інші люди. В усякім разі, треба заходити обережно.
Олекса зажив усіх полонинських прийомів, аби зайти непомітно й не збудити цікавості собак.
Пощастило: Жолоб пас окремо й до нього легко було підійти.
— Ов! І ти тут, і Йван тут, — стрів Жолоб фразою. Олекса стрепенувся. Іван… Брат… Як же це про нього забув Олекса? Та от же тобі вже готовий перший опришок. Правда, Олекса ніколи о тім з братом не говорив, але був певен, що й говорити зайва річ — Іван буде згоден, це ж певно. Взагалі, традиції сім'ї були такі, що намовляти довго на опришківство не приходилося. Іван був молодший від Олекси, але не на багато літ. Теж сильний і смілий, хоча в усьому уступав братові. Любив гуляще життя, тому не женився досі й жив при батькові.
Олекса дуже зрадів братові. Просто так, морально: по великій, відчутній самотності своя, рідна людина. Потім вважав цю стрічу за добрий знак. Попросив Жолоба закликати брата сюди.
— Лиш не кажи там, при стаї, що я тут. Скажи — оден чоловік хоче видіти.
Жолоб запитливо глянув на Олексу. Причому тут така таємничість. І чому це Олекса не мав часу переговорити з Іваном дома й прийшов аж сюди «на полонину». І взагалі — чого він прибіг у такий неурочний час. Щось тут не так, але розпитувати Жолоб не вважав себе в праві й пішов викликати Івана.
Прийшов Іван. Відділився Олекса з ним убік і розповів усю пригоду. Іван слухав, кусаючи травинку. Не показував ні знаків здивування, ні знаків одобрения чи осуду.
— Так от видиш, нема мені тепер повороту в село. Я йду в опришки. Зберу собі хлопців, іких сам знаю, та й буду панів гаратати.
Іван оживився.
— Панів? Се добре.
— Ідеш зо мною ув опришки?
— А чьому ні?
Оце була й уся відповідь. Коротко і ясно.
Олекса розпорядився в той спосіб, що оце Іван піде додому так, якби нічого й не було.
— Єлені скажи, аби нич не боєласи, — пан не ме ї чіпати. Я панові загрозив, та й він ме си варувати. І скажи ти, шо я скоро зайду й тогди скажу, шо має делінь робити. Так… Теперка ти. Маєш способитиси: єк уберя, єк зброя, зілє, кулі — усего меш наготовити. Зілє й куль бери бирше, бо то річ потрібна. Най тобі Єлена даст шо продати, та й купуй зілє й олова.
Іван сприймав грядущу аміну свого амплуа цілком рівнодушно. Жодних трагізмів, жодних турбот, думок нічних, тривог сердечних… Сказав брат: ідім ув опришки — ну і йдім. Сегоннє? Най буде сегонне. За тиждень? За два? Най буде… Навіть Олексу здивувала та легкість, з якою Іван пішов на таку кардинальну, на таку невиправимо цілковиту зміну життя.
— А Жолобові казав? — питає Іван.
— Нє…
— А чіму. Він би такий…
— Може. Але я кращих собі доберу.
— А кого саме?
— Ти не знаєш.
— Із нашого села?
— Ні. Жадного з нашого села.
— Де ж ти їх меш шукати?
— То вже моя в тім голов.
Давши останні інструкції й звелівши принести собі харчів, Олекса зараз же вирушив і далі.
Тепер він ішов уже не такий сумний. Безнадійні думи щезли. Жолоба не взяв до ватаги — значить, є можливість вибору. І справді. Оце йшов на Чорногору. Там же все свої хлопці, біднота, пастухи — саме ті, на кого можна класти надію.
Отой Василь Тунєків із Незавидова. Спузар, спузар… Той, що з ним зазнався Олекса ще хлопцем. Тепер він не спузар уже, а здоровий рослий парубок. Але як не мав нічого тоді, так не має нічого й тепер. То такий, що варт йому сказати слово — і він готов.
Або Никорак Федір. Він у Кидроватім пасе все; на горі Ротало стая. А сам із Микуличина. Звинний, сильний і теж підходящий хлопець.
А Джамеджуки два. Брати. Федір і Штефан. Єворівські. Скільки то з ними наговорилося ночами у застайках про панську кривду, про свободу. Хіба ж таки ці відмовляться? Та ніколи в світі! Оба чорні, непривітні ніби, але завзяті і — біда.
Срібнарчук Семен єсенівський. Його брати ґазди, але вони забрали все собі, а йому нічого не дають, і хлопець тиняється, воші годує. Цес так само піде. Ой га! Хлопці будут — не тра багато й шукати. Правда, не так думав усе те обставити Олекса, інакше думав усе те проробити, але що ж… нужда закон міняє. Тепер ніколи зупинятися над дрібницями. Тепер треба якнайскоріше сформувати ватагу, хоч яку-небудь, — і вдарити на сонне царство. З часом можна буде вибракувати яких непідхожих. Зрештою, ті, про яких зараз думав, — це ж з усіх боків підходящі.
Олекса летів до своєї коханої Чорногори. Чомусь не думав уже ні про жінку, ні про дитину. Впереді бачилися чини, кипуча діяльність, яка забере весь розум, усю волю, весь час. От уже зараз: скільки уже полонин треба оббігати, щоб познаходити всіх отих хлопців. Може, вони й не пасуть уже… Може, поженилися, як і Олекса, та ґаздують або наймитують де у селі?
Але коли вбіг у гори й побачив, що вони стоять непорушно, такі самі, якими він їх кинув кілька літ тому, — хотілося думати, що й усе так само не змінилося. Прийде на яке перше-ліпше стоїще, загляне в яку-будь стаю — і звідусюди почує:
«А-а… Оле!.. Єким чюдом чюдненьким, єким дивом дивненьким… Ано-ко ви, молодєки! Посувайтеси, дайте місце. Наш поренний пастух прийшов…»
Так же було. Так же бувало.
Це окрилювало. Пролетів Жаб'є за одним фуком, як то кажуть. От уже знайомий поворот наліво, де скільки разів проходив із мішенниками полонинським ходом під звуки трембіт і дівочі співи. Але ж бо роз'їздили тут дорогу за ці роки! Прямо як гостинець.
Війнуло на Олексу полонинським вітерцем зимненьким, роздулися ніздрі, очі заблищали, як у лева, що вирвався з клітки зоологічного саду й допався лісу. Гнало Олексу щось, підганяло. Мов крила виросли за спиною.
Не все застав Олекса таким, як кинув. Роки дали себе знати… І стаї не на тих місцях, і люди в стаях…
До першої, до якої прийшов, — та вже одразу розчарувала. Пастухи всі чужі, незнайомі, все молодики якісь. А ватаг — волох.
Мимоволі подумалося — а що, як і далі так? А що, як куди не прийде Олекса — всюди нові люди, нові відносини? І немає тут давно вже ні Василя Тунєкового, ні братів Джамиджуків, ні взагалі кого-будь із старих знакомців, що на їх слово можна покластися, що з ними не страшно кидатися у кипучий вир нового небезпечного життя. Що ж робити, як усі полонини чужі і всі люди на тих полонинах? Де шукати тоді побратимів і що робити взагалі? Вертатися додому, щоб пан закував у кайдани й відставив до суду? Емігрувати до Молдави й там найнятися вічним пастухом?
Любив пастуше життя Олекса, але тепер, після широко нарисованих картин майбутньої діяльності, після тої політичної закраски, що мало прийняти в руках Олекси опришківство, — бути вічним пастухом і тільки пастухом здалося блідим і невиносимим. Почув утому, йдучи далі. Досі не чув її, хоч відмахав уже стільки миль. Тягло сісти й припочити. Але рішив іти далі, аж поки не знайде кого з побратимів, поки не зупиниться на чому певному.
Доля змилостивилася над Олексою: на слідуючій полонині найшов Срібнарчука.
Зустрілися, як брати. Розпитував, як живе, — це ж було основне.
Показалося, що живе так само. Правда, оженився, але грунту від братів відтягнути не міг, живе у комірнім і от пастушить. Факт оженення був недодатній. Воно, певно, буде в'язати Семена. Розпитався далі Олекса — ні. Шлюб вийшов якийсь недібраний, Семен жінки не держався і на перше ж слово Олекси дав повну згоду. Мало того, що сам згодився, а ще повідомив, що тут же, на полонині, з ним разом пасе один хлопець, що дуже й дуже буде підходящий.
