Криничар - Дочинець Мирослав Іванович (читаем книги бесплатно txt) 📗

Від самого же пана Лойка ніяк не пахло. Він загубив свій запах. Кажуть, коли чоловік утрачає свій запах, він утрачає потугу, внутрішню твердість. Але так це чи ні, знав лише він сам.

Тоді він так і не зустрівся з моїми очима. Зате я краєм ока запримітив приторочений до попруги коня мій тюремний сіряк, викинутий на берег Божим Симком. Вони все ще мене шукали. А ми пішли собі розпружено далі. Мовчазним ключем потяглися. І птиці пролопотіли в небі, правили, як і ми, на схід сонця. Вітер бив їм у груди, і летіти від цього було легше. А людині проти вітру йти важче, бо людина не має крил.

Приставали ми рідко й накоротко. Гріли руки над ватрою, їли присолений хліб і солили вогонь, аби позбавитись застояного запаху. Уже за Мохнатим, перед спадом на другий бік Карпат, востаннє напилися води з поточини, що дзюрила з-під скали. «Пий, броднику, - глипав на мене скоса, як птиця, брат Никодим. - Рясно мочи нутро. В дорозі часто змочують колесо під обручем». Я пив смачно і жадібно, аби напитися своєї води надовго, на півжиття.

Своя вода... Які прочуття збурюють ці прості слова! Бо все па світі схоже, лише не вода. І все па світі має запах, лише не вода. Зате на смак вона така різна. О, на цьому я таки розуміюся! Навіть коли п ’єш ту саму воду з різного посуду - це інша вода. Із залізного горнятка вона солодка. Із скла - тверда на зуби. З каменя - тяжка для серця. Із жмені—м ’яка й податлива. З дерев 'яноїконовочки - сонна, притихла. З листа лопушного - гіркувата й щиплива. З волового рогу - ламка. Через тростину - вичахла, перестигла. А найсмачніша вода, коли тягнеш її з жерельця губами - гостра, дражлива, ситна. Тоді вода довірливо відкривається тобі, як жінка, що простягає свої уста.

Ми йшли, а дні відлітали вкупі з листям, всихали й коротшали. Ми вибирали дороги малолюдні, околичні. Ми держалися течії річок. «Риба може не знати, куци пливти, зате знає це ріка», - казав брат Никодим. Дзвінкими ранками дерева всідалися під важкими росами, і моє серце купалося й свіжіло в привіллі днів. Я зживався з простором і розчинявся в часі. Я відчував, що якась таємнича Рука водить мене цим світом. І передчував, що ця Рука знайде для мене схоронне місце, де я можу зачаїтися; вона засвітить ніч звіздами, аби я, не падаючи, міг блукати в темряві; і вітром спасенним завіє сліди моїх ніг, аби збаламутити переслідувачів. У свіжих водах очистить мене, у віщих глибинах зміцнить і на сонячних долинах зцілить гіркими травами...

Ніяка промовленість не охопить те пережите й прожите мною, те, за що я дякую Тому єдиному, що приймає мою темність і мої сумніви. Любов Його знаходжу й визбирую на кожному кроці і повертаю Йому, як найдорожчий мед моїх трудів.

Я вертався заднім зором назад - і видів хлопчика, що топче п’ятами порхавки на толоці; занурює личко в траву і слухає, як ворушиться коріння; клякне в намулі ріки з розпростертими руками, і риба, як задурманена, йде в його обійми; дереться крізь шипшину до сойчиного гнізда, а потім дає щенятам зализувати подряпини... Мені здавалося, що я вертаюся в рай дитинства, а це душа верталася до мене, теперішнього, обновленого, щоб іти зі мною далі.

...А далі було всяко - рясно і густо, звично і чудно, стерпно і не дуже. В мене стачить пам’ятливості все те описати, але чи стане твого терпіння, дорогий читальнику, все те зчитувати? Шануючи твій час, а рівно й очі, я міг би попасом, як молода козичка, пробігтися горбами й видолинками свого життєпису. Там скубнувши, там хапнувши рісочку, котра соковитіша, посутніша.

Міг би розказати, як у яругах Подолля заскочили нас якісь збіглі люди і ми стали кружка в оборону, як навчив нас брат Никодим, наїжачивши гостряки палиць. І ті харцизи з галайканням посунули на нашу купку. Горбун Григорій колесом кинувся їм під ноги, першому простромив пах, другому перебив ноги, і сам був потятий різаком. Мовчкуватий здоровило Шимон перебрав від поводиря хоругву, згорнув її і наконечником з кутим хрестом зачав хрестити голови напасників - аж черепи тріщали! Доки і його не досягло чиєсь било.

Наші дрюки проти їх заліза не зброя, розумів я, і голу руку можна подовжити лише одним способом. Скочив до намитого шанця, закотив рясу і набрав у неї каміння. Жбухав я навісно і прицільно - межи цятки очей. Рука не знала промаху, то один скрикував, то другий. Напасливий гурт похитнувся і став. А я вже набивав новий подолок, вибирав вовкуваті вирла і посилав їм камінний град. Та ось рука здригнулася й повисла ціпом, а тіло зламалося навпіл. Пекуча гарячінь розтеклася в нутрощах. Падаючи навзнаки в рівчак і кривавлячи воду, я чув, як у скроні гупають копита f лункий подзвін протинає вуха. Далі щось захолодило мені черево, щось давке перетисло серце і наче з другого берега, через шумний вир, пробивалися голоси:

«Ратищем’го дістали. Міг бути наскрізь прохромлений, та монета в поясі здержала вістря. Ковзнуло під ребро». -«Пусте, очухається ваш ченчик». - «Він не чернець. Рукомесник єсть, криниці копає. Може б ви його, панове, на свого воза поклали. Десь і згодиться при службі». - «Хіба що могили копати, бо криниць на Украйні повно. А от з могилами нестача. Го-го-го-го!» - «А ви, добрі люди, приберіть собі той рятівний дукат. Хоч і щербатий, та срібний». - «Що мелеш, монаше! Ми собі гроші добуцемо шаблями. Ти ліпше благослови на дорогу, бо кров’ю тяжко привертати Божу ласку». - «Ідіть у мирі, здорові й бережені

Господом!» - «Ой, не знаю, отче, чи в мирі... Клади вже свого продірявленого на фуру, та гадкуй, аби нам торби не закривавив... Гей, уклоніться там і від нас Кийову! Кажіть, що кістьми дорогу до нього стелимо. А ви, товаришочки, нумо в сідла! Егей!»

Бесіда прибутніх дуже до нашої була подібна, але якась кругліша, наспівна, підбита вольним вітром. Мою рану змивали горілкою-полинівкою з розколоченим у ній гарматним порохом, і скоро вона засохла й затвердла, як кізяк. На п’ятий день я саморучно правив однокінною каруцою, а по седмиці путі вже обходив коней, носив воду і хворост до таборового вогнища. Відробляв свій порятунок.

Волею прикрого нападку так і не судилося мені вздріти осяйні верхи Печерської лаври, зійти в достославні печери, де кожна п’ядь дихає святістю. Брат Шимон дорогою оповідав мені про них скупо, але з душевним придихом. Той чоловік за життя сходив п’ять палиць, на яких були вирізьблені заповітні місця. Та що мандри ніг - як палиці стираються, так стираються й наші сліди на землі...

«Скажи, що відчуває там душа?» - доскіпався я до запеклого мовчальника. - «Для цього не доберу слів. З брови висмикують найдовшу волосину, з вії - найкоротшу. А там усе рівне в своїй високості. Хіба я скажу про ті храми ліпше, ніж прорік мій однойменник єпископ Симон: «Нікчемність людська гадає, що володіє світом. А я волів би тріскою стирчати за ворітьми або сміттям валятися в Печерськім монастирі, або ж стати одним з тих убогих, що жебрають перед ворітьми чесної Лаври; ліпше сеї дочасної честі для мене - один день в домі Божої Матері, ніж тисячі літ в оселях можновладних грішників».

Мандрівну палицю Шимона загребли в чорну землю купно з його розтрощеними кістками... Наші сліди в просторі й часі. Де вони? Там, де й слід птиці в небі, слід риби у воді, змії на скалі...

I все ж мій припомний слід прикипів навічно до тої розлогої і щедрої землі. Землі Войська Запорозького. Я пристав тоді до козаків, як реп’ях до гуні. Буває, що й тепер, хапаючи за охвістя неподатливу рибу сну, я навертаюся в оту молоду день-годину і розкошую в бентежних споминах. Чую, як бринить на сіверку-вітрі дротяна ковила; як крешуть кінські зуби об вудила; як дружно цоркають об гуртовий казан великі ложки-коряки; як розколює скло дня пісня: «Військо йде, короговку має. Попереду музиченько грає...» Бачу, як рябіють курені, вкриті шматтям з цілого світу; як хижо лисніють цівки черкеських мушкетів; як цебра з крижаницею зависають над голеними черепами; як тремтить на долонях мідний поставець зі скаженою житнівкою, обходячи захмелене товариство; як одноокий Карпо смокче жовтий прогірклий вус над замуцьканим Псалтирем; як лопоче на тичці закурений і просяклий потовою сіллю малиновий штандарт.