Зло - Баграт Людмила (книги хорошего качества txt) 📗

– Тобі потрібен захист. – Він подивився вбік. – Я приставлю до тебе охорону.

Я сама собі не вірила.

– Що???

– Ти чула. Я найму для тебе охоронця. Мене аж занудило від раптового нападу люті.

– Ти не посмієш! Хто ти, до біса, такий? Ти не мій батько, не чоловік! Ти взагалі ніхто! Я просто сплю з тобою!

Костянтин похитав головою:

– Тема вичерпана, Марго. Тебе охоронятимуть. Я знаю, як високо ти цінуєш власну свободу, проте це необхідно. Тільки так я буду впевнений, що з тобою нічого не скоїться.

Сльози застували мені очі.

– Ні, Костю. – Голос зірвався на шепіт. – Ти цього не зробиш. Не посмієш.

Він спокійно подивився на мене:

– Б'ємося об заклад?

Я накинулася на нього, почала щосили гамселити в груди – марно. Відчуття таке, ніби всім тілом б'єшся об залізний сейф.

– Чого тобі від мене треба? Дай мені спокій! Я не хочу тебе бачити! Я не хочу тебе, ти чуєш? Я тебе не хочу! Що ти зі мною робиш? Чого ти вдерся в моє життя? Ти завдаєш мені стільки болю! Тільки біль! Ти руйнуєш мене, Костю! Чому, чому???

Наші погляди зустрілися. Я завмерла. В його очах була я. Не два смарагди, не коштовне скло. Старовинне венеційське дзеркало, в якому я бачила своє відображення. Костянтин повільно став на одне коліно, на друге. Безсило опустив руки і подивився на мене з таким відчаєм, що мені стало лячно.

– Вибач, Марго. Я захворів. Я захворів на тебе. Я не можу від тебе відмовитися. Ти мені потрібна. Все своє життя я повільно йду на дно, і тобі цього не змінити. Проте ти робиш моє падіння таким солодким, дівчинко. Я ніколи тебе не відпущу. Пробач мені, якщо зможеш, але… я кохаю тебе. Закоханий до нестями.

– Яне, ти знаєш, що я народилася під Венерою?

– Так, зіронько, інакше бути й не могло.

Я дивилася на наше віддзеркалення на стелі, Ян дивився на мене.

– Марго, скинь простирадло.

– Навіщо?

– Я хочу побачити тебе. Всю. Роздивитися і запам'ятати.

– Ти знаєш моє тіло, Яне.

– Очима не так добре, як пальцями. Скинь простирадло, будь ласка.

– Гаразд, я скидаю простирадло і запитую. Доки відповідаєш – дивишся. Нема відповіді – простирадло повертається на своє місце. Згода?

Ян замислився, потім подивився на мене, примруживши очі.

– Граємо?

Я трохи підняла простирадло:

– Я чекаю, Яне.

Не зводячи з мене очей, Ян намацав на підлозі пачку цигарок, витягнув одну, закурив.

– На всі питання рано чи пізно доводиться відповідати, зіронько. – Він наче розмірковував вголос. – А це – непогана форма допиту. Згоден.

Простирадло безгучно ковзнуло на підлогу. Я відкинула кучері з лоба, з насолодою потягнулася і повернулася до Яна.

– Що таке «кетара»?

Його очі блукали моїм тілом.

– Чоловік, якого кохає Богиня.

– Венера? Богиня Кохання?

– Так.

– Чому ж це слово так злякало старого цигана?

Ян злегка вигнув брову. Лукава усмішка:

– Божевільний мадяр. Наслухався безглуздих казочок.

– Це не та відповідь, яка мені потрібна. – Я потяглася по простирадло. Ян зупинив мене.

– Гаразд! «Кетара» – це обраний. Вшанований справжнім коханням, подарунком Богині. На знак любови Богиня спотворює обличчя свого обранця, демонструючи цим зневагу до зовнішньої краси, яка лише тлін, і до суто плотської любови. За її задумом, страховисько або вмирає, не витримавши жорстокої правди, а саме, що в цьому світі бажають лише красивої оболонки, або пізнає найвищу любов і стає «кетара» – людиною, з якою говорить Богиня. За легендою, така людина володіє надприродними силами, бо несе в своєму серцістародавню таємничу магію, сильнішу за смерть і життя. Своє кохання.

Я спробувала знайти його очі, проте Ян схилився над моїм волоссям, роздивляючись довгі кучері у блідому місячному сяйві, порівнюючи їхній колір з чорнотою трикутника, який єднає мої ноги.

– Але ж ти – не почвара, Яне.

Він усміхнувся.

– Ти просто цього не розумієш, зіронько. Дивись! – він узяв мій локон, накрутив собі на палець, зав'язав вузлом. – Ти заплуталася в мені. Ти зачарована.

– Це погано?

Він знизав плечима:

– Це не добре і не погано. Це просто є. Я шукав тебе від самісінького народження, Марго. Гадаю, я не помер тоді, на уламках дзеркала, бо знав, що зустріну тебе в цьому світі.

Я заплющила очі. В якому світі, Яне? В якому?

– Все своє життя я купував жінок за гроші, Марго. Прекрасних і потворних, шукаючи серед них ту, в очах якої побачу себе.

– І жоднажінка не дарувала тобі свого тіла просто так?

– Яка різниця, як віддається тіло: за гроші чи за бажанням? Жодна жінка ніколи не дарувала мені себе, всю себе, до останнього, як ти. А щодо тіла, то була одна, їй подобалося, коли її ґвалтує страховисько.

Я відвернулася від нього:

– Припини, Яне! Я не хочу цього чути.

Він пригорнув мене до себе:

– У нас угода. Ти запитуєш – я відповідаю. І дивлюся.

Я спробувала його поцілувати, проте він мені не дозволив:

– Ш-ш-ш… Я ще не додивився до кінця.

– Гаразд, тоді я ще не допитала. Якою мовою ти тоді розмовляв?

– Тхета. Мертва мова. Нею багато століть тому провадилося служіння Венері. Прекрасний і небезпечний ритуал.

– Злий?

– Ні. Величний і… темний. Знаєш, такого дивного кольору прозорої темряви.

– Як сутінки?

– Точно. Як сутінки.

– Звідки ти все це знаєш? Мову, легенди? Ти ж виховувався в дитбудинку.

– Так. Але до мене приходив один з Останніх. Сказати б, друг родини. Щоп'ятниці впродовж дванадцяти років. Забирав мене на весь день до себе, в невеличку хибарку на околицях Львова. Розповідав і вчив. Щомісяця шостого числа водив на якісь таємничі збори. Проте мені там ніколи не подобалося – купка божевільних бомжів, які удають із себе хіромантів. Старий народ помер, а з ним і його знання. Нічого не залишилося.

– А Богиня, Яне? Вона теж померла?

– Не знаю, зіронько. Часом мені здається, що їй обридло мандрувати небом і вона спустилася на землю. Все. Кінець допиту. Іди до мене!

– Стривай, Яне. Будь ласка, ще одне запитання. Одне-єдине.

– Слухаю.

– Ти… один із Них? Твій батько був ктархом, так?

Ян голосно розсміявся:

– Що? Цей виродок? Та він і поруч з Князями не стояв! Ні. Мій батько з Катулів. Ктархом була моя мати. – Він накрив мене своїм тілом.

Вранці мене розбудив телефон. Я спробувала звільнитися з обіймів Костянтина, проте він тримав мене так міцно, наче малюк улюблену іграшку. Чому «наче», Марго? Ти і є його улюблена іграшка. – Ой, будь ласка, не починай з самого ранку! Телефон настирливо вимагав уваги. Я потрусила Костянтина за плече:

– Костю, випусти мене! Ко-о-о-стю! Можеш не прокидатися, просто забери руки, будь ласка!

Він пробурмотів щось незрозуміле, різким рухом сів у ліжку, нахилився до нічного столика і, не звертаючи на мене жодної уваги, взяв слухавку:

– Алло! А-а-а, Олексій! Здрастуй, здрастуй… Щось ти раненько сьогодні. Так, вона тут. – Він простягнув слухавку. – Це тебе.

– Не може бути! – Якби погляди вбивали, він би був уже мертвий. – Здрастуй, Альошо. Щось сталося?

Костянтин відкинувся на подушки і уважно слухав.