Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович (бесплатная библиотека электронных книг .TXT) 📗
T
Сонце зайшло і не сказало, чи повернеться. У ту першу ніч совєтської окупації з 22-го на 23-тє вересня Львів не спав, лунали постріли, крики, грабіжники, скориставшись безладом, метнулися до ювелірних і годинникових крамниць, вони нічого не боялися, бо мали зброю, якої тоді по всьому місту валялося цілі купи, навіть більшовики остерігалися втручатися. А наступного дня Львів прокинувся вже від зовсім інших незвичних звуків. Не чутно було усіх тих голосів, якими жило місто дотепер, бо навіть за ці десять днів оборони місто не здавалося, з усіх сил намагаючись переконати своїх мешканців, що воно насправді не змінилося, живе і пульсує, тішиться життю, як і колись, але тепер то вже було місто переможене, впокорене і полонене, місто-невільник, смуток і зневіра з'явилися на обличчі львів'ян.,
Коли загорілася від бомби славетна горілчана фабрика Бачевського*, люди кинулися рятувати той неоціненний скарб, який вона продукувала: горілку, лікери, наливки виносили ящиками і торбами, мішками і ряднами, як мурахи, що рятують свої подушечки, на ту пору нагодилася й чота красноармійців і, побачивши таке диво, й собі метнулися рятувати народне добро, залишивши одного бійця вартувати амуніцію, і треба сказати, що чинили вони це воістину героїчно, бо фабрика не просто горіла, а ще й вибухала і стріляла полум'ям у небеса, а ноги слизькали на горілчаних струмках, і струмки ті теж спалахували синім вогником та часом радісно лизькали чоботи. Та на відміну під львів'ян, які відразу ж із тим порятованим скарбом зникали, утікаючи по хатах, бійці легендарної армії не мали куди горілку нести і складали її побіля вартового з амуніцією, поки спохопилися, що врятували її цілком достатньо, аби їм цей подвиг зарахували і тут, і на родінє, та й сіли біля ящиків пити, пили з горла, закрутивши пляшку гвинтом так, аби горілка, вливаючись у горлянку, теж крутилася без булькання й вихлюпування, однак цілюща рідина таки вихлюпувалася й текла їм по бородах, по грудях, по штанах, у чоботи, але вони не зважали, а пили так, мовби то був останній день у їхньому житті, а за якихось півгодини усі вони так сп'яніли, що вже нічого не тямили, одних чогось понесло до паркана на протилежному боці вулиці, і вони, вхопившись за штахети, стали його розхитувати, а потім попадали у фосу, другі полягали біля амуніції і захропли, як підсвинки, а треті тинялися вулицею, розкинувши руки, і намагалися зупинити людей, що волочили горілку, відтак усі вони ледь не водночас почали ригати, вивергаючи з себе різнобарвну смердючу суміш, у якій вгадувалася неперетравлена перловка, кукурудза, червоні, помаранчеві й зелені шкірки помідорів, кісточки кавунів, розжовані яблука і навіть шкаралупа яєць, і ось саме тоді, коли вони уже, залляні на трупа, лежали хто де, притарабанився з возиком Йоськів стрийко Зельман Мількер, який хоч і був комуністом та членом КПЗУ, але при своєму розумі, бо, коли совєти перестали давати гроші закордонним комуністам, багато хто емігрував у країну своїх мрій, у той Едемський сад, який обіцяли Лєнін і Сталін, поїхали й члени КПЗУ, але всі вони в 1937-му були ліквідовані, як імперіалістичні шпигуни. Зельман був мудрий, волів плекати Едемський сад коло хати, але коли прийшли визволителі, то зібрав ще зо три десятки мрійників про комуністичний рай та пішов вітати визволителів із квітами і прапорцями, які вирізав з червоної штори, а що матеріал був грубий, то прапорці не хотіли тріпотіти на вітрі, а звисали, як псячі хвости. Зельман, який уже зробив зі своїм возиком кілька успішних наворотів, побачивши вісім п'яних, як беля, бійців, не міг стримати свого полум'яного комуністичного пориву і при допомозі кількох охочих завантажив двох вояків на свого возика та відвіз до хати, а там вони уже з дружиною Ривкою занесли їх до вітальні і вклали на підлогу. Отак він перевіз до себе і решту славних червоноармійців разом із їхніми гвинтівками і врятованою для народу горілкою, і так ото мрія його життя збулася — у його хаті відпочивали сном праведників довгоочікувані визволителі, вартові пролетаріату. Але сам Зельман заснути не міг, йому хотілося зробити щось надзвичайне, щось таке, аби визволителям запам'яталося на все життя, тому пішов у сад і, хоча його Ривка заламувала руки і яйкала, бо не поділяла його прогресивних поглядів, нарвав цілий букет хризантем, жоржин, троянд і чорнобривців, порозпихавши їх у вази, тихенько заніс до вітальні, однак не заспокоївся на тому, бо згадав, що ростуть у нього ще й пізньоцвіт, безсмертники, стокротки, лілії, то він і їх нарвав і, порозпихавши уже в баняки та відра, знову ж таки тихенько заніс до вітальні, а потім ще довго не міг заснути, фантазуючи собі, яке чудове пробудження чекатиме улюблених визволителів, які принесли на своїх багнетах волю і рівноправ'я трудящих. Прокинувся він досить пізно, сонце уже разило очі, а Ривка немилосердно калатала кохлею*, розмішуючи у виварці горохову юшку, якою збиралася годувати гостей. Зельман поцікавився, котра година, і дуже здивувався, що гості ще сплять, але вирішив, що тут нема нічого дивного, бо визволителі мусили добряче натомитися у своєму визвольному поході, і попросив Ривку, аби не так радісно калапуцькала в баняку, на що Ривка назвала його мішіґіном* і постукала себе мокрою кохлею по лобі, очевидно, натякаючи, що Зельман з'їхав із глузду з тією гостиною і з тими квітами, бо тепер не буде що дорогій родині на цвинтар занести після того, як він обчухрав усі грядки, але час ішов, а з вітальні не долинало ані звуку, тоді врешті Ривка не витримала і, відіпхавши свого чоловіка так, що він беркицьнув на канапу, відчинила двері. У ніс їй відразу вдарили фантазійні пахощі осінніх квітів, весь той букет запахів, який за ніч скомпонувався у дивочуйний коктейль, аж голова замакітрилася, але свідомості вона не втратила, помітивши, що славні визволителі все ще продовжують спати, і коли вона кашлянула, вони все ще спали, Ривка вийшла з вітальні, похитуючись і тримаючись одною рукою за голову, а другою намагаючись намацати стіну, і якби її не підхопив чоловік, могла б і впасти, щойно тоді він почав здогадуватися, що щось не в порядку, що бійці сплять якимсь неприродним сном, посадивши Ривку на крісло, він підскочив до найближчого бійця і торкнувся його руки, рука була зимна, обличчя — зимне, жах скував серце Зельмана, він розчахнув обидва вікна навстіж та почав обмацувати солдата за солдатом, усі вони були закоцюрблі, бо мертві, і хоча смерть їхня була прекрасна, куди приємніша, ніж на полі бою, адже задихнулися вони найпрекраснішими ароматами осені, але Зельман, вилетівши з вітальні з божевільними очима, уздрів іно божевільні очі Ривки і пролопотів: «Нам гаплик!», і Ривка з приреченим виглядом згідливо кивнула, миттю зів'янувши, як осіння квітка, і теж усвідомивши, в яку халепу вони потрапили, бо вісім бійців Червоної армії жодною випадковістю не витлумачиш, «на ліцо» терористичний акт, праця на японську розвідку і спроба контрреволюційного перевороту. Зельман обхопив голову руками і гарячково думав, як виплутатися з такої трагічної ситуації, і не надумав нічого іншого, як помчати на крилах розпачу до мами Йоська, а Ґолда, зачувши новину, не могла не поділитися нею з подругами. Отже, зібралося в нашій хаті добре товариство — я, Йосько, Ясь, Вольф і всі наші мами на чолі із Зельманом. На столі перед нами лежало вісім червоноармійських посвідчень. Для початку Ріта, як найпринциповіша, підвела риску: чота сержанта Кузькіна полягла смертю хоробрих разом із сержантом Кузькіним, і якщо досі ніхто по них не зголосився, отже начальству й невідомо, куди вони поділися.
— Ай, Ріта! — аж сплеснула руками Ґолда. — Яка ти мудра! Ти мені то просто з язика смикнула! Можна не хвилюватися, за ними ніхто не прийде.
— Ну, то так, — сказав Ясь, — але що далі робити з тими трупами? То ж не оден і не два, а цілих вісім.
