Північне сяйво - Пулман Филип (книги онлайн бесплатно txt) 📗
Ліра похитнулася. Вона й не уявляла, які жахливі ці вовки. І тепер, коли вона знала, що люди в Брльвангарі легко порушували суворе табу, вона зіщулилася від думки, що можуть зробити ці стікаючі слиною пащі…
Татари загородили прохід на вулицю з ліхтарями, їхні деймони були так само дисциплінованими та вишколеними, як і самі ці люди. Наступної миті мала з’явитися друга шеренга, тому що охоронці підходили й підходили. Ліра подумала у відчаї: «Діти не можуть битися з солдатами. Це не було схоже на сутичку в Клейбедсі, кидання багном у дітей випалювачів цегли».
Чи, може, схоже? Вона пригадала, як кинула жменю глини в широке обличчя сина випалювача, який напав на неї. Він зупинився, щоб витерти очі, і тоді міські накинулися на нього.
Тоді вона стояла в багнюці. Зараз вона стояла у снігу.
Саме так, як вона робила це вдень, але тепер зовсім без жартів, вона взяла жменю снігу і кинула її в найближчого солдата.
— Кидайте сніг їм в очі! — закричала вона і кинула ще одну сніжку.
Всі діти приєдналися до неї, а потім чийсь деймон придумав літати стрижем поряд із сніжкою та підштовхувати її просто в щілини для очей в шоломах татар, після чого інші деймони дітей почали робити так само. Через декілька хвилин татари зашпортувалися, випльовували сніг та лаялися, намагаючись прибрати сніг з вузьких прорізів для очей.
— Побігли! — закричала Ліра та кинулася до воріт, які вели на вулицю з ліхтарями.
Діти мчали за нею, всі до одного, ухиляючись від ляскаючих щелеп вовків та несучись з усіх сил униз вулицею в темряву.
Позаду почувся різкий крик — це офіцер віддав наказ, і миттю клацнули всі затвори рушниць, потім долинув ще один крик, і настала напружена тиша, у якій було чути лише тупіт дитячих ніг та їхнє важке дихання.
Вони прицілювалися. Вони б не промахнулися.
Але перш ніж вони встигли вистрілити, один із татар голосно видихнув з хрипінням, а інший скрикнув від здивування.
Ліра зупинилася, озирнулася і побачила чоловіка, який лежав на снігу зі стрілою з сірим пір’ям у спині. Він корчився, звивався та плювався кров’ю, а інші солдати озиралися навкруги, шукаючи того, хто стріляв, але лучника не було видно.
А потім просто з неба полетіла ще одна стріла і влучила іншому охоронцю в голову. Він одразу ж упав. Офіцер прокричав щось, і всі подивилися в темне небо.
— Відьми! — вигукнув Пантелеймон.
Так, це були вони: неясні граційні темні постаті снували високо в небі зі свистом та шелестом повітря в гілках небесної сосни, на яких вони літали. Ліра бачила, як одна з них спустилася нижче та випустила стрілу, — впав ще один чоловік.
А потім всі татари підняли свої рушниці й вистрілили у темряву, цілячись в ніщо, в тіні, в хмари. У відповідь на них посіявся дощ зі стріл.
Але офіцер, який помітив, що діти майже зникли з очей, наказав наздогнати їх. Деякі діти закричали. Потім почувся ще один крик, і всі припинили бігти, збентежено повертаючи назад, приголомшені виглядом моторошної постаті, яка мчала просто на них з темряви вулицею з ліхтарями.
— Йорик Бернісон! — закричала Ліра, ледь стримуючи радість.
Ведмідь в обладунках, здавалося, не відчував своєї величезної ваги, вона, навпаки, робила його ходу ще могутнішою та швидшою. Він промайнув, як блискавка, повз Ліру і увірвався в ряди татар, розкидаючи солдатів, їхніх деймонів та рушниці на всі боки. Потім він зупинився та повернувся навкруги, завдавши два масивних удари на обидва боки по найближчих до нього охоронцях.
Деймон-вовчиця кинулася на нього — він наздогнав її ударом просто в повітрі, і вона випустила потік яскравого вогню, впавши на сніг, де вона зашипіла та завила, а потім зникла. Її людина вмерла одразу ж.
Офіцер татар, зустрівшись з подвійною атакою, не вагався. Довгі гучні накази — і загін поділився на два — один, щоб тримати на відстані відьом, другий (трохи більший за перший) — щоб здолати ведмедя. Солдати були надзвичайно хоробрими. Вони стали на одне коліно в групах по чотири та почали стріляти з рушниць, ніби були на навчаннях, і жоден з них не похитнувся, коли величезна постать Йорика Бернісона стала наближатися до них. За мить вони всі були мертві.
Йорик знову завдавав ударів, обертаючись на всі боки, змітаючи все на своєму шляху, громлячи та рикаючи в той час, як кулі літали поряд із ним, ніби оси чи мухи, зовсім не ушкоджуючи. Ліра підганяла дітей, щоб сховатися в темряві. Вони мусили бігти звідси, тому що, якими б небезпечними не були татари, але по-справжньому треба було боятися решти дорослих Больвангара.
Отже, вона кликала, поверталася назад та підштовхувала дітей, щоб вони бігли. Ліхтарі кидали довгі тіні на снігу них позаду, коли Ліра відчула, що її серце вистрибує в глибокій темряві арктичної ночі та чистого морозного повітря, тріпоче від радості, як і серце Пантелеймона-зайця, який весело біг уперед.
— Куди ми біжимо? — запитав хтось.
— Тут нічого немає, крім снігу!
— Рятувальники наближаються, — сказала їм Ліра. — Там близько п’ятдесяти циган. Присягаюсь, там є твої родичі. Всі циганські родини, які втратили дітей, послали когось.
— Я не циган, — заперечив хлопчик.
— Не має значення. Вони все одно заберуть тебе.
— Куди? — спитав хтось незадоволено.
— Додому, — відповіла Ліра. — Я для цього сюди й приїхала, щоб врятувати вас, і привела сюди циган, які заберуть Вас додому. Нам треба рухатися вперед, тоді ми зустрінемося з ними. Ведмідь був із ними, отже, вони не можуть бути далеко.
— Ви бачили цього ведмедя! — сказав хлопчик. — Коли він вдарив того деймона — чоловік вмер, ніби хтось вирвав його серце, саме так!
— Я не знав, що можна вбити деймона, — сказав ще хтось.
Вони всі тепер розмовляли. Захоплення і полегшення розв’язало їм язики. Все одно їм потрібно було йти уперед, то чого б не поговорити?
— Це правда, — запитала дівчинка, — те, що вони там робили?
— Так, — відповіла Ліра. — Я ніколи не думала, що побачу когось без деймона. Але дорогою сюди ми знайшли хлопчика — самого, без деймона. Він не припиняв питати про нього, де він був, чи знайде він його коли-небудь. Його звали Тоні Макаріос.
— Я знаю його! — сказав хтось, а інші підтримали:
— Так, вони забрали його приблизно тиждень тому…
— Вони відокремили його деймона, — продовжувала Ліра, знаючи, як це вплине на них. — І невдовзі після того, як ми його знайшли, він помер. Усіх відрізаних деймонів вони саджали у клітки в сусідній будівлі.
— Це правда, — підтвердив Роджер. — І Ліра звільнила їх під час пожежних навчань.
— Так, я бачив їх! — втрутився Білі Коста. — Спочатку я не зрозумів, хто це, але я бачив, як вони полетіли з тим гусаком.
— Але чому вони це вчиняють? — питав якийсь хлопчик. — Чому вони відрізають деймонів від людей? Це ж справжні тортури! Навіщо вони це роблять?
— Пил, — припустив хтось із сумнівом. Але хлопчик презирливо засміявся.
— Пил! — сказав він. — Його просто не існує! Вони вигадали його! Я не вірю в нього.
— Дивіться, — мовив ще хтось, — що відбувається з цепеліном!
Усі озирнулися назад. У світлі ліхтарів, де все ще тривала бійка, біля щогли вже не висів величезний повітряний корабель, вільний кінець каната теліпався у повітрі, а над самим дирижаблем здіймалася куля…
— Повітряна куля Лі Скоресбі! — закричала Ліра і радісно сплеснула в долоні в рукавицях.
Усі інші діти були спантеличені. Ліра повела їх далі, роздумуючи, як аеронавт зміг так далеко залетіти на своїй кулі. Було зрозуміло, що він робив, і це було досить дотепно — заповнити свою кулю газом з чужої, втекти тим самим способом, який використовували їхні переслідувачі!
— Ходімо далі, продовжуйте рухатися, інакше замерзнете, — сказала Ліра кільком дітям, які тремтіли та рюмсали від холоду, а їхні деймони не відставали від них і також плакали тоненькими голосами.
Це роздратувало Пантелеймона, і він в образі росомахи підштовхнув деймона-білку однієї дівчинки, який просто висів у неї через плече, жалісно пхикаючи.
