Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью txt) 📗

Але на про­жит­тя вже не зос­та­ва­лось нічо­го в кап­шу­ках в Гу­ко­ви­ча. По­ча­лось ли­холіття. Не­ща­димі злидні заг­ля­да­ли в дім, тис­лись в осе­лю з усіх-усюдів, нас­ту­па­ли не­ща­ди­мо, мов та­тарська ор­да. Гу­ко­вич му­сив да­ти в зас­та­ву ба­га­тенько­му євреєві кра­ма­реві до­ро­гу мо­лотілку, посп­ро­ду­вав де­які те­лич­ки та бич­ки, навіть на­по­зи­чав­ся в ба­га­тих се­лян.

Гукович за­жу­ривсь, бо ду­же бо­яв­ся най­більшо­го з своїх по­зи­чальників - бан­ку. Він пра­цю­вав увесь свій вік, і йо­го пра­ця десь зник­ла, ніби її до­бут­ки роз­но­сив вітер по по­лю та по сте­пу. За­жу­ри­лась і Гу­ко­вич­ка й Ме­ла­ся. Аж те­пер во­ни пос­те­рег­ли, що більше дба­ли з до­му, ніж до до­му. Ми­шук ну­див­ся й ни­кав з нудьги по пар­ку. Не бу­ло йо­му за що навіть їзди­ти до Києва. Йо­го ска­ку­на, що раз навіть дос­тав пер­ший приз на ска­ко­вищі, Гу­ко­вич му­сив про­дать.

Одному Ми­шу­кові тільки тро­хи й по­та­ла­ни­ло. Нек­ра­ше­вичів ста­рий батько по­мер наг­лою смер­тю. Син за­раз про­дав сельце, спро­дав­ся зовсім і пе­реб­рав­ся в Київ. Він най­няв собі дім, най­няв през­до­ро­ву ста­ню для ко­ней, на­ку­пив чу­до­вих ска­кунів ко­ників уся­кої по­ро­ди й уся­кої масті й ніби пірнув з го­ло­вою в спорт. Ми­шук їздив до йо­го в Київ, про­бу­вав там цілі тижні. Во­ни вдвох бра­ли в на­уку мо­лоді ко­ни­ки і тільки те й ро­би­ли, що га­ня­ли вер­хи або в бігун­ках та мушт­ру­ва­ли ко­ни­ки в здо­ровій стані, го­ту­ючи їх на біго­ви­ще. Це не­на­че бу­ло їх спа­сен­не діло.

- Одже ти тільки те й знаєш, що сидіти дур­нич­ки в Нек­ра­ше­ви­ча та бай­ди­ки бить, - чеп­ля­лась Ме­ла­ся. - Йшов би луч­че на якусь служ­бу, то все б та­ки мав ся­кий-та­кий за­робіток. На­пи­туй ли­шень собі служ­бу та кинь оті за­бав­ки та іграш­ки в ко­ни­ки та в біго­ви­ще. До цих за­ба­вок в те­бе є хист, є сна­га, а в ха­зяй­стві з те­бе ко­ристі, як з ца­па мо­ло­ка. Ти, ма­буть, і ро­дивсь і вдав­ся трут­нем.

- Добре, що ти вже ро­ди­лась і вда­лась нев­си­пу­щою бджо­лою-трудівни­цею… Хіба ж пак і ти не швен­дя­ла по Києві та не ти­ня­лась по сад­ках, по Шаті й те­ат­рах! Культур­ним лю­дям і справді тре­ба ж вря­ди-го­ди десь пош­вен­дять по культур­них місцях, а не все ж кис­ну­ти до за­ги­ну в глу­шині, го­ду­вать ка­ба­ни та наз­на­ва­ти, де по бур'янах не­суться ку­ри.

- То пи­ши вірші, ко­ли те­бе бе­ре нудьга. Ти ж по­ет: ко­лись же скла­дав вірші, чи що, - го­моніла Ме­ла­ся.

- «Колись бу­ло, та за­гу­ло!» Ци­ми ду­рос­тя­ми я ба­вивсь, як буй мо­ло­дий, ко­ли в ме­не в го­лові вітер свистів. А те­пер мені вірші не прис­та­ють до ли­ця й до сер­ця. Пи­ши вже їх хіба ти.

- От брехні то­чить, так тобі те­пе­реч­ки й справді неп­ри­яли­чає. Але на­пи­туй ли­шень мерщій якоїсь служ­би, бо в нас не­за­ба­ром і на харч не ста­не гро­шей, - бу­боніла Ме­ла­ся.

- Одже Ме­ла­ся чи не прав­ду ка­же, - обізва­лась ма­ти з дру­гої кімна­ти. - Вам, Ми­хай­ле Ки­ри­ко­ви­чу, і справді тре­ба б заз­да­легідь десь на­пи­ту­вать собі яко­гось місця, щоб ли­ха го­ди­на не за­хо­пи­ла вас рап­том і нес­подіва­но, як нес­подіва­но банк спро­дає на­шу маєтність. Нас, ста­рих, бур­тянський дядько, мо­же, й при­хис­тить в своєму домі ще й за сво­го жи­вот­тя, бо я ж нас­то­ятельна на йо­го спад­щи­ну. А вас, мо­ло­дих, нав­ряд чи зап­ро­сить до се­бе на жит­тя.

Мишук впер­ше на віку за­ду­мавсь, аж по­ти­ли­цю чу­хав. Пе­ред ним в думці про­май­ну­ли вже за­буті усякі кан­це­лярії, вста­ван­ня сли­ве вдосвіта в зимні місяці, ха­пан­ня на служ­бу. До йо­го чут­тя не­на­че до­летіло з повітря чиєсь гри­ман­ня, якісь до­ко­ри нас­тир­ли­во­го на­чальни­ка.

«Тоді ж я був сам один… а те­пер в ме­не на шиї, як важ­кий камінь, ота пи­ка­та та ми­за­та жінка, ще й двоє дітей. Чи нас­та­чу ж я на їх гро­шей на про­жит­тя? Оце так вше­ле­пав­ся ніби в якусь дря­го­ви­ну!» - ду­мав Ми­шук, хо­дя­чи по гор­ни­цях та пох­ню­пив­ши го­ло­ву.

А до йо­го все до­хо­ди­ла чут­ка од знай­омих то звідсіль, то звідтіль, що ста­рий Гу­ко­вич за­мо­тав­ся до реш­ти і що банк от-от не­за­ба­ром спро­дає Гу­ко­ви­че­ву маєтність за дов­ги. Ми­шук по­чав пи­сать до Ва­на­то­ви­ча й до інших знай­омих, щоб во­ни поп­ро­си­ли за йо­го в своїх ви­со­ких знай­омих дать йо­му будлі-яку служ­бу з доб­рою пла­тою, ще й, ко­ли тра­питься, то й з скар­бо­вим жит­лом та опа­лом.

А Ме­ла­ся все на­до­ку­ча­ла Ми­шу­кові. Ця при­чеп­ли­ва лю­ди­на раз у раз чеп­ля­лась до йо­го реп'яхом, ди­ха­ла на йо­го важ­ким ду­хом, гриз­ла йо­му го­ло­ву так, що й просвітку йо­му не бу­ло. Од то­го ча­су, як Ме­ла­ся по­ба­чи­ла йо­го в Шаті за сто­лом по­руч з Каміллою-Ди­вом, во­на зне­на­виділа йо­го, зне­на­виділа навіть мен­шу свою ди­ти­ну, хлоп­чи­ка, що ду­же ски­нув­ся з ли­ця на Ми­шу­ка. Ми­шу­кові так ос­то­гид­ла Ме­ла­си­на ра­зу­раз­ня лай­ка та завсідня свар­ка, що він був ла­ден тікать од цеї при­че­пи хоч за три­дев'ять зе­мель, бо йо­му вже бу­ла не­ви­держ­ка дов­ше слу­хать її до­ко­ри, на­ма­ган­ня й лай­ку. Він на­ду­мавсь по­ки­нуть її, заїхав­ши ку­дись да­ле­ко на служ­бу.

Некрашевич, пе­рей­шов­ши в Київ на жит­тя, за­жив па­ном на всю гу­бу: най­няв здо­ро­ве до­ро­ге жит­ло, зап­ро­шу­вав до се­бе уся­ких спортс­менів, не шко­ду­вав гро­шей на за­куп­ку до­ро­гих ко­ней та на усякі спортс­менські прим­хи. В цьому ко­ханні в ко­нях, в по­тязі до цього спор­ту бу­ло все йо­го жи­вот­тя, не­на­че він ро­див­ся чо­ловіком, а вдав­ся ко­ня­кою. Ми­шук підлес­тив­ся до йо­го, як лю­ди­на ніби­то ду­же тя­му­ща в спорті, і час­то про­жи­вав в йо­го поспіль цілі тижні та мушт­ру­вав ко­ни­ки. В Києві йо­го час­то бу­ло вид­ко на ву­ли­цях, вкупі з Нек­ра­ше­ви­чем, то вер­хи на чу­до­вих бас­ких ко­ни­ках, то на жовтій ле­генькій дачній по­во­зочці, зап­ря­женій в дві парі ко­ней впрос­тяж. Раз во­ни зап­ря­га­ли чорні ко­ни­ки, вдру­ге зап­ря­га­ли гніді ска­ку­ни, а інко­ли му­ци­ки з ку­ци­ми, по­об­ти­на­ти­ми сли­ве до са­мої ри­пиці хвос­та­ми.

Нарешті Ми­шук че­рез Ва­на­то­ви­ча та іншу про­текцію дос­тав-та­ки собі служ­бу в ак­цизі в од­но­му повіто­во­му місті в Київщині на півто­ри ти­сячі кар­бо­ванців щорічної пла­ти, бо на йо­го вва­жа­ли, як на по­важ­но­го діди­ча і як на досвідче­ну лю­ди­ну. Ме­ла­ся не поїха­ла з ним на но­ве місце, але він, са­мо по собі, був цьому й ра­дий.

- Їдь сам та пе­редніше га­разд об­сидь но­ве гніздо, а я зго­дом, мо­же, й пе­ре­бе­русь до те­бе з дітьми, - ка­за­ла Ме­ла­ся на про­щанні.

Але в неї бу­ла інша дум­ка в го­лові. Їй за­ма­ну­лось по­жи­ти який­сь час са­мостійним жит­тям в Києві, ок­ро­ми од батьків, і на все жи­вот­тя жи­ти нарізно од сво­го чо­ловіка, да­ти собі пов­ну во­лю у всьому. На­ха­пав­шись по га­зе­тах та по лю­дях в са­ло­нах сього­час­них но­вих прин­ципів, нас­лу­хав­шись в роз­мо­вах з Ма­ру­сею та з її то­ва­риш­ка­ми уся­ких тен­денцій та ба­жаннів мо­ло­до­го жіноцько­го по­коління, во­на пе­ре­ли­цю­ва­ла ті за­ба­ги та ба­жан­ня по-своєму, пе­ре­вер­ну­ла їх на­ви­воріт, з усього но­во­го в іде­ях мо­ло­дих паннів во­на тільки впо­до­ба­ла собі од­ну ідею - не­за­лежність та вольний по­тяг сер­ця й по­чу­ван­ня та - вольно­го ко­хан­ня.

Мелася за­таїла ці дум­ки в душі й тільки сподіва­лась спри­я­ючо­го ча­су, щоб спов­нить палкі свої ба­жан­ня. Усісвої надії во­на пок­ла­да­ла на спад­ки після бур­тянсько­го ма­те­ри­но­го дядька: на ба­гаті Бур­ти та на гроші, що ко­лись та­ки бу­дуть на­ле­жаться до неї. Во­на га­ря­че ба­жа­ла, щоб той ста­рий трух­ля­вий дід як­мо­га швид­ше дав ду­ба. Але те по­рох­но лед­ве во­ло­да­ло но­га­ми і все-та­ки жи­вотіло, на Ме­ла­си­не ли­хо.

Меласі не­за­ба­ром та­ки по­та­ла­ни­ло. Нес­подіва­но са­ма до­ля спри­яла їй. По­рох­ня нес­подіва­но роз­си­па­лась: дядько, ста­рий Лу­кашівський, наг­ло вмер. Йо­го рідня з'їха­лась і спра­ви­ла пиш­ний по­хо­рон. Суд зат­вер­див за Гу­ко­вич­кою Бур­ти. Але сподіван­ка та надія на капіта­ли не справ­ди­лась: в небіжчи­ка ніяких капіталів не знай­шлось, ще й Гу­ко­вич­ка му­си­ла да­ти обіцян­ку вип­ла­чу­вать кільки де­сятків ти­сяч кар­бо­ванців іншим ро­ди­чам небіжчи­ка. Ста­рий па­нич ні за що не дбав, нічим не пик­лю­вав­ся, нічо­го не дог­ля­дав. Маєтність бу­ла сли­ве зруй­но­ва­на й спус­то­ше­на злодійку­ва­ти­ми уп­ра­ви­те­ля­ми та еко­но­ма­ми, котрі пе­ре­по­ло­ви­ни­ли усе па­ни­че­ве доб­ро. Усі сли­ве віковічні ду­би, гра­би та бе­рес­ти в пар­ку на де­сять де­ся­тин бу­ли кимсь по­ви­ру­бу­вані. А ста­рий не ди­вив­ся і все човп, си­дя­чи за книж­ка­ми. Парк був спус­то­ше­ний од краю до краю, не­на­че по йо­му прой­шла бу­ря. Полів не виг­но­юва­ли, хоч виг­ной­ки ва­ля­лась си­ла в за­го­ро­дах. Хліб не ро­див, а ко­ли й був ви­пад­ком уро­жай, то паш­ню розк­ра­да­ли.