На тведiй землi - Самчук Улас Олексійович (читать книги без регистрации полные .txt) 📗
Довкруги було багато рейваху, гомону, приходили і відходили різні постаті, мінялися словами, набирали їжу, наливали склянки, ніхто ніким не цікавився довше, всі були разом і кожний зокрема, спонтанно десь в куті за ватраном заграло радіо, в коридорі почався танець, який передався до сальону і я навіть не зчувся, як почав танцювати з Мартою, яка дивилася мені у вічі впертим темно-заразливим поглядом, а я помітив якраз Михайла з червоним обличчям з цигарою, якого напевно наділив його Снилик, який дивився в наш бік і чогось дуже сміявся.
— Ви мене не пізнаєте, — казала Марта.
— Все одно її тут нема, — додала вона, ще поки я знайшов відповідь. Я щось буркнув невиразно.
— Я з вами танцюю вперше, — казала вона далі.
— Вперше? Не вірю, — відповідав я.
— Сьогодні вперше…
— Но-но-но! Ми ще десь… напевно… А коли ж вперше… Ви гарна жінка… Я вас люблю, — мимрив я незучаснено. Це була безладна мішанина слів серед безладного руху і звуків, до яких долучились якісь звідкільсь співи, і мені видалось, що це там далі співала пані ірина.
Коли і як прийшла дванадцята година і хто налив чари шампанським — годі сказати. Правдоподібно це була Катруся, яка, можливо, єдина не затратила свідомости порядку, я за цей час лиш раз зустрівся з нею, вона кокетливо посміхнулася, але ніяких виявів особливої уваги між нами не сталося. За Новий рік пили крикливо, розбилось кілька склянок, після всі безпорядно в перемішку цілувалися і мені з того затямилась одна висока, струнка пані на ім'я Ліль, яка вкусила мене за губу. Опісля знов всі в перемішку танцювали і я не помітив, де ділась наша господиня і лишень пізніше я довідався, що їй сталось недобре і Катруся непомітно відвела її нагору.
Це тривало до третьої години ранку, всі кімнати були засмічені, всі меблі переставлені, килими затоптані, скрізь, де тільки було якесь місце — стояли брудні тарілки, порожні чи недопиті склянки й пляшки, заповнені попільниці, розкидані і потоптані грамофонні платівки, гості поволі, здебільшого не прощаючись, зникали, мої власні гості, розуміється, не були спроможні вертатися до Торонта, тому ми ще раз голосною ордою, зі співами і танцями, мандрували через снігову пустелю до мосї господи, при чому зупинялися, бралися всі за руки і танцювали в коло гопака, вальця, або коломийку на одну й ту саму музику, яку самі собі, хто як міг, робили. А після втомлені, мокрі, пом'яті увалювалися до моєї маленької хати, ще довго й без-причинно реготалися, не могли позбутися бурхливого настрою і аж під ранок, з різними коментарями про моє холостяцьке хазяйство, мою біляву сусідку Катрусю, розміщалися, хто де міг, не виключаючи звичайної підлоги, для відпочинку, який дуже скоро обернувся у загальне мертве побоєвище, вкрите різноманітними, барвистими трупами.
Не зважаючи на ніякі невигоди, всі спали до обіду наступного дня, який видався сонячним і білим, бо ми навіть не помітили, що над ранок випав свіжий сніг, що закрив всі сліди наших нічних пригод. Вставали з не меншим галасом, як і лягали, всім хотілося висловитись, минула ніч залишила безліч вражінь, при цьому, розуміється, відсвіжалися, похмелялися, невтомно вертілися по всіх кімнатах і нарешті, під вечір, бурхливо й патетично прощалися з безліччю похвал про нашу чудову зустріч з Новим роком.
Я знов залишився сам. Мав повний, дужий, соковитий настрій. Гострий, білий, холодний день кінчався. Пролітав з грюкотом потяг. Над далекими деревами другої алеї сідало жовте сонце.
Моя господа була збурена, сильний запах тютюну й алькоголю виповняв простір. Я ходив з кімнати до кімнати і все зупинявся перед картиною, яку передала Лена. Її присутність у цьому хаосі вичувалася дошкульно. Хотілося сісти й писати; а разом не знаходив слів. Я був переповнений, перелитий, розірваний. і все таки щасливий.
Була зима, був сніг, були морози. Моя хата ледве видержувала таке навантаження, її природа, її вік творили проти цього спротив. Я вертався з роботи і знаходив в її просторі "собачий холод" і "могильну тишу". Це і друге змушували до акції, я апелював до своєї довіреної печі, я вимагав тепла, затишку, я накладав у її пащеку сухі, великі, дубові поліна, які загорялися, розгорялися, заставляли метал червоніти, я скидав светра, я читав, я куняв, я мріяв і в центрі цього методичного виру завжди була Лена. Її нова картина у вузькій золоченій рамці, здобула основне місце мого сальону і творила гостру опозицію до моїх антикварних дорогоцінностей, включаючи сюди й фараоншу Нефретете. На її новорічне привітання я відповів драматично стриманою сентенцією, кожне слово важилось і шліфувалось, але було позбавлене правди. Моє наставления не було таке холодне і, можливо, вона це розуміла.
Мої зовнішні двері ганку звичайно обмерзали білим, іскристим інеєм, а коли розгорялася грубка і я відчиняв кухонні двері, іней розмерзав, стікав до землі потьоками, а самі двері блищали чорним блиском, як мокрий тюлень. Цими днями до них мало хто заходив, за вийнятком хіба Катрусі, звичайно на доручення пані Сомерсет. Її візити були короткі, ділові, формальні. і я не виявляв зусиль змінити їх характер.
Але останнього січня, не пригадую якого дня, коли був на дворі великий мороз, вечірньою годиною, до заморожених дверей застукано. Я одразу пізнав Катрусю, на моє "прошу" вона увійшла обережно і мала стурбований вигляд. — Що сталося, Катрусю? — запитав я, — Ой, пане Павле! Пані захворіла! і ми покликали амбулянс. Чи не могли б ви зайти на хвилинку? — Розуміється, я негайно одягнув свій ловецький кожушок і пішов з Катрусею. Пані Сомерсет чекала на нас у своїй спальні, у ліжку, мала втомлене, бліде обличчя. — Мені зле, — казала вона. — Зараз приїде доктор. Мушу від'їхати до лікарні. Катрен сама. Прошу, Павле, за нею доглянути, Ні-ні-ні! Нічого страшного. Звичайна простуда. і я скоро вернуся. — Я просив її не турбуватися нічим іншим. Все буде зроблене. — Я вам вірю, — казала вона. Незабаром приїхав доктор, а також амбулянс. Було напружено і рухливо. Ми з Катрусею відпровадили її до самої лікарні в Оквілі, довідалися, що в неї не простуда, а серце, що вона мусить залишитися під доглядом лікарів, пробули там пів години, попрощалися і від'їхали до дому. Пані Сомерсет намагалася посміхнутися нам на прощаня і ще раз запевнила, що скоро вернеться.
Ми верталися таксіскою, яких три милі дороги, переважно мовчали, Катруся лиш зідхала, була пригнічена, а коли приїхали, я зайшов до неї, щоб розрадити її самотність. Мила, порядна, поважна дівчина, прив'язана обов'язками до чужого дому, який став їй рідним. Вона перебуває тут ось скоро п'ятий рік, походить з України, з Карпат, з Гуцульщини, з маленького містечка Ясіня, була в таборі ДіПі в Німеччині в Авгсбурзі, виїхала до Канади, як прибиральниця, потрапила до цього дому і знайшла тут своє місце. До речі, її батько був, як і мій, учитель, скінчила таборову гімназію і говорить по-українськи, англійськи, німецьки і мадярськи.
Ми сиділи з нею у затишній, теплій, білій кухні і під цокання старовинного годинника за дверима в їдальні, пили добру, пахучу каву зі свіжими, доморобними тістечками і розмовляли про її господиню. Я довідався, що пані Сомерсет взагалі хворіє на серце, що вона забагато п'є і курить, що мала вже припадки… Що вона дуже нервова, часто нестримана, дуже вибухова… Що має далеку рідню і не тільки далеку за спорідненням, але й за віддаллю, бо аж у Ванкувері, а тут має лишень старих приятелів, переважно з часів її чоловіка, який був директором банку… По смерті чоловіка, вона мала одружитися з якимсь артистом, якого вона дуже любила, але який одного разу виїхав з Канади і назад не вернувся. Вона їздила за ним до Англії, до Єгипту, до Сингапуру, але вернулася сама з розбитим серцем. Багато років прожила одиноко, має приятелів, які заїжджають переважно, щоб випити, а оце четвертий рік живе з Катрусею.
Невесела історія, я вислухав її з тяжким серцем, бо за цей короткий час, від коли я знаю цю пані, вона вийнятково мені подобалась. У ній було щось вийнятково порядне, людське, добро й вона так щиро віднеслася до мене. На жаль, я нічим не міг їй віддячитись, вона нічого не потребувала і це бентежливе почуття мене непокоїло. Єдине, що я завжди терпеливо вислухував її оповідання, без огляду на час і погоду, вона розпачливо потребувала висказатись, не мала перед ким, її земляки були переважно люди замкнуті і вона схопилася за нас. Ми люди сходу, відкритого серця:, прості й не скомпліковані, підходили до вимог її власного буття дуже добре, а тому між нами дуже скоро утворився духовий контакт. Дарма що вона про мене нічого не знала, а я не міг і не бажав нічого про себе сказати, бо наші історії були б для неї зовсім не зрозумілі. Що я міг їй сказати про свого батька, якого за іцось і чомусь кудись вивезли, за матір, яка згинула з голоду. Хто в це повірить? Кому це щось скаже? Що це таке революція, комунізм, фашизм, що в ім'я їх ще можна нищити мільйони зовсім невинних людей. і людині стажу пані Сомерсет, з її зосередженням культур, епох, цивілізації, з її безконечним переходом від добра до добра, від берега до берега, від континенту до континенту, з її високими мірилами кліматів серця і духа, наші наївні погоні за "ідеалами" чарівних доктрин видалися б дитячими забаганками. Її перевантажена культурами істота дійшла краю висот нашого циклю людського діяння, її тіло не видержує цього навантаження, вона хапається за порожнечу, за наркоз, за дим… і в цьому також за нас сирих, недороблених, забобонних…
