Сьомий хрест - Зегерс Анна (книга читать онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗
Георг дивився просто у вічі Редерові. Редер раптом зблід, так зблід, що веснянки на його обличчі, здавалося, запалали.
— Звідки… ти втік, Жорже?
— Я втік з Вестгофена, я… я…
— Ти? З Вестгофена? Ти там сидів весь час? І як у тебе стало духу! Та вони ж тебе вб’ють, коли піймають!
— Звичайно, — сказав Георг.
— І ти хочеш піти від нас невідомо куди? Ти збожеволів!
Георг усе ще дивився Редерові в обличчя, яке здавалось йому небом, усіяним зірками. Він спокійно сказав:
— Любий, любий Паулю, я не можу… ти і вся твоя родина… Ви так тихо-мирно жили… а тепер я… чи ти розумієш взагалі, що ти говориш? А що, як вони зараз піднімуться сюди? Можливо, вони ішли по моїх слідах…
— Тоді вже однаково пізно, — сказав Редер. — Якщо вони прийдуть, скажу, що я нічого не знав. Останніх слів ми просто не сказали один одному. Розумієш, ми зовсім і не говорили цього. Старий знайомий завжди може завітати, коли йому заманеться. Як я можу знати, де ти вештався весь цей час?
— Коли ми бачилися востаннє? — спитай Георг.
— Востаннє ти був у мене в грудні тридцять другого, на другий день різдва, ти ще тоді з’їв усе наше печиво з корицею.
— Вони будуть тебе допитувати… без кінця допитувати, — сказав Георг. — Ти не знаєш, які вони знають способи. — В його очах зажевріли колючі іскорки, яких так боявся колись Франц.
— Не такий страшний чорт, як його малюють. Чому це їм спаде на думку шукати тебе саме в нашій квартирі?
Вони не бачили, як ти зайшов сюди, інакше вони вже були б тут. Подумай тепер краще, що робити далі? Як ти вийдеш звідси? Не сердься, Жорже, але, по-моєму, тобі краще якнайшвидше піти звідси.
— Я мушу покинути це місто, — сказав Георг. — Покинути цю країну! Я мушу знайти своїх друзів!
Пауль розсміявся:
— Твоїх друзів? Знайди спершу ті нори, куди вони сховались…
— Згодом, — сказав Георг, — коли буде час, я розкажу тобі, що це за нори. Там у нас, у Вестгофені, теж є кілька десятків товаришів, про яких уже давно забули. Я багато чого розкажу тобі, якщо ми до того часу самі не позалазимо в такі нори.
— Ех, Жорже, — сказав Пауль. — Просто я згадав про одного хлопця… про Карла Гана з Ешерсгайма, який тоді…
— Облиш! — сказав Георг. Він теж згадав про одну людину. Невже Валлау вже мертвий? Невже він нерухомий в цьому світі, який так шалено мчить уперед? Він знову почув голос Валлау, який гукнув до нього: «Жорже!»— одне-єдине слово, що долинуло здалека, перемагаючи простір і час.
— Жорже! — промовив маленький Редер. Георг затремтів. Пауль злякано подивився на нього. На якусь мить Георгове обличчя знову стало чужим. Тому-то він і спитав чужим голосом:
— Чого тобі, Паулю?
— Я міг би завтра вранці піти до твоїх друзів, — сказав Пауль, — і провести тебе до них.
Георг відповів:
— Дай мені зібрати докупи думки, згадати, хто живе тут у місті. Адже минуло понад два роки.
— Ти б не потрапив у цей вир, — сказав Пауль, — якби не зв’язався з отим Францом. Пригадуєш? То він тебе і втягнув у цю справу… На збори ми тоді всі ходили, в демонстраціях усі брали участь. І наші серця кипіли люттю.
І надії і в нас були. Але твій Франц… то він у всьому винен.
— То не Франц, — сказав Георг. — Це те, що сильніше над усе на світі.
— Що ти хочеш сказати цим «сильніше над усе на світі»? — спитав Пауль, відкидаючи валик кухонного дивана, щоб Георгові зручніше було спати.
VI
Небожі Еллі того вечора не відходили од вікна, щоб побачити, коли привезуть яблука. Це були діти того самого зятя-есесівця, яким старий Меттенгаймер вихвалявся на допиті. Еллі знала, що Франц приїде з яблуками лише тоді, коли розійдеться вся родина: зять — у свій загін, діти — в клуби, а сестра — в цьому Еллі не була цілком певна — на жіночий вечір.
Сестра на кілька років старша за Еллі; в неї пишний бюст і різкіші, ніж в Еллі, риси обличчя, в них світиться не туга, а навпаки — життєрадісність. Її чоловік, Отто Райнерс, удень — банківський чиновник, ввечері — есесівець, а вночі, коли буває вдома, — і те і друге.
У темному передпокої Еллі не помітила, що на обличчі пані Райнерс, дуже схожому на її обличчя, був вираз збентеженості й безпорадності.
Коли діти кинулися до Еллі, яку вони всі любили, пані Райнерс тільки рукою махнула, наче не встигла уберегти дітей від небезпеки. Вона пробурмотіла:
— Ах, ти вже прийшла?
Еллі сказала по телефону, що купила яблук. Але Райперс наказав жінці відправити яблука назад, або нехай сама платить за них. А головне, хай Еллі і носа до них не потикає. Жінка спитала його, чи він, бува, не здурів.
Тоді Райнерс узяв її за руку і пояснив, чому їй не лишається нічого іншого, як вибирати між Еллі та своєю родиною.
Старша дочка Меттенгаймера знайшла собі найкращого чоловіка. Пані Райнерс завжди була й лишилася розсудлива. Те, що Райнерс, член організації «Сталевий шолом», обернувся на затятого прибічника Гітлера, антисеміта й антицерковника, вона сприйняла спокійно, немов це були якісь дивацтва чоловіка, з якими доводиться миритися.
Вона ходила на жіночі вечори і навчання з протиповітряної оборони, хоч їй там було нудно. Вона вважала, що це її подружній обов’язок і що родинне життя легко можна регулювати, якщо поводитися розумно й обережно.
Вона тільки тихенько посміхалася, коли Райнерс дивився крізь пальці на те, що діти причащалися і ходили до церкви у великі свята. Це, правда, було трохи небезпечно, але разом з тим це було ніби застрахування на майбутнє.
Коли пані Райнерс побачила Еллі серед дітей — вони стягли з неї капелюшок, мацали її сережки і мало не викрутили їй руки, — вона лише тепер зрозуміла, як важко їй виконати чоловіків наказ — вибирати між Еллі й дітьми. «Яке безглуздя! Чому я взагалі маю вибирати? Хіба можливий такий вибір?» Раптом вона гримнула на дітей, щоб вони дали Еллі спокій і йшли геть.
Коли діти пішли, сестра спитала Еллі, скільки коштують яблука, потім полічила гроші і поклала їх на стіл.
Коли Еллі почала відмовлятися, вона сунула їй гроші в руку і, тримаючи її руку в своїх, почала обережно умовляти сестру.
— Ти ж розумієш, — сказала вона під кінець, — ми ж можемо бачитись у батьків. Сьогодні про нього знову передавали по радіо. Ах, люба Еллі, чому ти тоді не одружилася з моїм дівером! Він був закоханий у тебе по самісінькі вуха. Ти, певна річ, ні в чому не винна. Але ти знаєш Райнерса. І ти навіть не уявляєш, що тебе ще чекає в майбутньому!
Іншим разом у Еллі просто зупинилося б серце від таких слів, а зараз вона подумала: «Аби тільки вона не вигнала мене, поки Франц не прийде з яблуками». Вона сказала спокійно:
— А що ж чекає мене в майбутньому?
— Райнерс каже, що тебе можуть ще раз арештувати, ти вже подумала про це?
— Так, — відповіла Еллі.
— І ти така спокійна, ходиш собі сумирно по місту, купуєш на зиму яблука?
— А ти думаєш, що мене не арештують, коли я не купуватиму яблук? «Еллі завжди якась напівсонна, — думала сестра, — опустить очі і ховає свої думки, а вії — мов ті завіси».
— Тобі зовсім не треба чекати тут, поки привезуть яблука.
Еллі відповіла швидко й рішуче:
— Ні, я замовила яблука і не хочу, щоб нас обдурили.
Не дозволяй своєму Райнерсу забивати тобі памороки. За кілька хвилин я не зачумлю вашого дому. Та я вже все одно його занапастила.
— Знаєш що, — сказала сестра після короткого роздуму, — ось тобі ключ від мансарди, йди нагору, обмети полиці, постав банки з варенням на шафу. Потім покладеш ключа під килимок.
Пані Райнерс повеселішала, бо знайшла-таки спосіб випровадити Еллі з квартири, не проганяючи її. Вона пригорнула сестру до себе і хотіла поцілувати — звичайно вона цілувала її тільки в день її іменин. Еллі відвернула обличчя, і губи сестри сковзнули по її волоссю.
Коли двері за Еллі зачинилися, сестра підійшла до вікна. На цій тихій вулиці вони живуть вже п’ятнадцятий рік. Але навіть розважливій пані Райнерс ці звичайні, такі знайомі будинки здавалися сьогодні якимись іншими, наче вона дивилася на них з вікна швидкого поїзда. В її холодному серці виник сумнів, хоч і він набув форми повсякденних господарських розрахунків: усе це не варте й щербатої копійки…
