Добло і зло - Карпа Ирена (читать книги бесплатно полностью без регистрации TXT) 📗
— "Бо як не будете, як діти, не ввійдете в Царство Небесне!" — закінчив Артим. — Взагалі-то це ти мала сказати.
ЕКСКУРС У НЕДАВНЄ МИНУЛЕ,
АБО ЯК РИБОЧКА СТАВ РИБОЧКОЮ
От я вже поселилася в нього, а холодильник іще ні. Першого ж місяця, коли мені не треба було платити за тьолочну хату, не відданих "дяді" грошей вистачило на покупку холодильника й такої омріяної тьолками пральної машини. Але до їх покупки продукти харчування зберігалися в нас традиційно, на балконі.
Взагалі, жити з вегетаріанцем дуже круто: ніхто не зжере твою банку червоної ікри чи відварений телячий язик. Навпаки, їдла лишатиметься стільки, що тільки встигай гостей накликати. І їм в коробки з собою пакувати, бо інакше в тебе м'ясо псується.
Того дня на балконній підлозі в тарілці під скляним ковпаком тусувала слабосолена сьомга. Її я щось особливо полюбила після виходу однойменної книжки Софійки Андрухович.
Отже, йду я собі на балкон по свою рибу, мій мен сидить за столом, щось пише.
— А де моя рибочка?.. — ніжно питаю я, заглядаючи на балкон.
Мій мен з безкінечною надією підіймає на мене очі й відразу ж їх опускає, з жахом усвідомивши, що то я про сьомгу.
Отак він і став "моя Рибочка".
МИСТЕЦТВО, КАПІТАЛІЗМ І НЕ НАРКОТИКИ
А то якось Ведмідь вирішив стати літагєнтом. Захотів на інших заробляти і іскуство в маси пхати. Як завжди, коротше. І, як завжди, чого захотів Ведмідь, того захотіла і його придворна Вася. Чи навпаки. В них субординація по парних-непарних днях міняється.
Коротше, знайшов Ведмідь беззахисного метросексуального друга-радіо-ведучого на дівчачій машинці. Вирішив, що це тепер кон'юнктура ринку така і шо пайдьот.
Сидить, колупається олівцем простим (моїм олівцем!) в зубі й метикує:
— От, заставили Мерколя книжку писати. Будемо його агентами… а хулі? Сьогодні он почав.
— Маладець, — знизую плечима я.
— Книгу так і рішили назвати — "Мене заставили".
— Угу. Заклали.
— І початок книги теж придумали ми: "Якщо ви зараз читаєте цю книгу, значить, Вася їздить на "порші", у Медвідя "мазераті", а я лежу на дні ріки…
— А у світі почалася ядерна війна, і Україна раптом стала найбагатшою державою у світі, причому всіх чиновників ми відстріляли і дітей їхніх віддали на поживу знедолених тепер американців, — ось чого з книжкових продажів ми лупимо таке бабло! — додумала за неї я, але не промовила. Ведмідь надто сильно любив хапатися за утопії.
Зате моя сестриця Гапочка була цілковитою реалісткою. До того ж геть допитливою, як усі діти. Сидить вона якось, наминає смажений рис із тофу (гарно їсть мале, тфу-тфу-тфу!) і питає в Артима (в нього завжди всі все питають, він у нас тіпа самий умний):
— Щось я не розумію. Скільки це — п’яточка? І скільки це — карабль? І пакет?
— Ну, дивися, Гапа. П’яточка — це затримка на добу до з’ясування особи. А корабель — це п’ятнадцять діб примусових робіт і виключення з університету.
— Ого… А ніяк не можна без виключення з університету?
— Може, й можна, — кажу я. — За двісті баксів. Деякі менти такі добрі, що за двісті баксів тобі й твій корабель віддадуть.
— А деякі такі недобрі, що і за твою п'яточку в деканат напишуть. Понятих же при обшуку не буває. А довести нічого не зможеш…
— А за двісті баксів?
— Хіба що. А вони в тебе завжди є? — сумно питає Артим.
— Нє, завжди нема… — знічується Гапа.
— Нема баксів — нема універу.
САША-ЛЮБАША
Нє, це не прекрасна парочка фріків (я одну таку пам’ятаю, тільки їх і слід простив). Це одна людина. Причому, чувак. Хоча і Саша, і Любаша цілком можуть бути жіночими іменами. Може, це й наклало відбиток на персону Саші з прізвищем Люба. Він завжди, правда, ставив наголос на останній склад. Але хто його слухав? Саша-Любаша і всьо тут. (Ви ж от, читаючи, не поставили наголос на останню "а" в слові "Люба"?)
Так от, був собі колись цей Саша-Любаша на землі в Черкасах, а мені було 14 років. Тобто тьолок тоді в мене й у помині не було, Гапочка була 8-річним опецьком, а Вовік, хоч і вчився зі мною в одній школі, жодного серйозного інтересу не виявляв — малалєтка патаму шо. Вовік взагалі мене зацікавив як лічнасть десь аж у старшому класі, коли сам він учився ген-ген в Дніпропетровську в академії і міг писати мені мудрі листи про світобудову й екзистенційну самотність. А одного разу в Яремчі ще й з діскатєки мене додому провів і на всі мої жаління з приводу тупості світу відрубав таке:
— Ти ще скажи, що тебе ніхто не розуміє!
Я тоді отетеріла і не знала, що на таке відповісти. Бо ж мене СПРАВДІ ніхто не розуміє! А він підйобує. Це вже тепер я знаю, що жодного з п'ятнадцятирічних підлітків цей байдужий грубий світ іще не зрозумів. (Чи розуміє він вас у 27? А в 42? Кажись, нє, але вже давно насрати.)
Так от. Вовік — це святе. Це вірний друг — метафізична сутність. А Саша-Любаша той був персонажем. Тоді, коли мені було 14 років, він був частиною тусовки рейверів. Ці одногрупники сестри моєї подружки Юльки в Черкасах збиралися на дачі й гарцювали під Продіджі. Продіджі це класика. Тепер я розумію. А тоді ці люди в рогульських оранжевих окулярах і салатових вирвиглаз-штанах здавалися прямими нащадками носіїв фіолетових лосін і футболок з рожевими пальмами. Ще й "танцювали" вони геть не так, як прийнято нормальними людьми на діскотєках. Руки-ноги в боки хаотично викидали, тряслися всіма тілами і пальцями в небо тикали, вигукуючи при цьому:
— Ай ем фаєстартер!!!
Я тоді сиділа, сумно на них дивилася і нічого не розуміла. Я любила Сашка Пономарьова і максимум групу "No Doubt".
— Донт спек! — співала Юлька замість "донт спік", і інший Саша, Саша Кравець, із неї насміхався.
Саша Кравець вважався неформалом. Він умів плести фєнічки і ходив в інститут з компасом. Слухав Грєбєнщєкова. Але й рейвом не гребував.
А ше був Вадік Шумахер. Дуже добрий і дуже високий. Його прізвище важко давалося викладачам на перекличці.
— Шума… — мружив підсліпуваті очі викладач сопромату. — Шума…
— Хер! — викрикувала нагла Лєнка, сестра Юльки. Лєнка була нашим недосяжним ідеалом і ходила на кікбоксинг.
А Саша-Любаша просто був. Білявий, низенький, з залисинами, червонуватим лицем, великою головою, світлими очима і великим носом. Він був прекрасний. Головно тим, що вже студіком десь працював і міг купувати тьолкам шоколадки.
— Тільки ви скромніше, будь ласка! — попереджав він перед кіоском. — А то я якось дівчинку привів одну, питаю її, що ти будеш, а вона: "Ету, ету, ету і, пажалуста, вот ету!"
З Сашою-Любашою ми дружили більше всіх. І коли туса їх розпалася, теж. Він помагав організовувати якісь наші перші з Артимом концерти, коли я грала на басу. Він тусував з нами на фестивалях. Відтак час ішов. Зв’язки в таких умовах мають здатність слабнути. Чуєш здаля про людей щось дуже фрагментарне.
Я, наприклад, знала, що Саша купив машину і працює на чехів. Пивне виробництво на Вкраїні налагоджує. Спільне з Чехією. І машина в нього відповідна, патріотична була — "шкода". Ну а я на той час все ще лишалася бідним студіком, хоча й на четвертому курсі вже.
Бідність моя була результатом блискавичної просадки будь-яких грошей, що мали необережність трапити мені до рук. Дають, наприклад батьки гроші на місяць, а ти собі — фіть-тьох-тьох — просвистів їх за три дні і не злякався. Ну так, коли бабло не зароблене, воно ж як із неба впало, ціни йому не знаєш. Сидиш потім, пишеш свої фріланс статті, даєш свої приватні уроки англійської і живеш на те, що капне з твоєї сумлінної праці. Плюс іще бажано щось відкласти на поїздочку закордонну влітку… Коротше, бідний студік.
