Похорон богів - Білик Іван Іванович (читать бесплатно книги без сокращений .TXT) 📗
То була обіцяна ще Курі плата за вбивство Святослава. Тепер Ільдея мусив порятувати діда й дядька своєї жони.
— Ільдея-хан кочує за Ворсклою, — сказав Свенельд. — Споряди сла до Ільдеї-хана.
Надвечір Местиша поділився цією думкою з братком Блудом, але Блуд так само похмуро застеріг:
— Поки твій Ільдея-хан обернеться, нам тут і жаба цицьки дасть. На Претичевому дідинці вже хазяйнує Добриня.
Це була ще одна неприємна новина, яка остаточно розхитала опір Местиші: чотири дні тому новгородці зайняли двір Блуда за Копиревим ліском. Наступним кроком Доброчина мав бути Київ.
— Зачинимось у Воїні? — спитав Блуд. Воїнь був на Дніпрі крайньою твердю Києва, за ним починалась кочовища печенізьких орд, а туди Доброчин побоїться лізти.
По кріпких роздумах Местиша кивнув:
— Ліпшого вибору не маємо.
Усе йшло якнайкраще, й уранці Доброчин сказав:
— Плід визріває й наливається. Ось-ось упаде.
Одержавши позавчора вночі звістку від Блуда, що Свенельд вирішив покинути Київ і зачинитись у Воїні на Сулі, Доброчин спорядив десять дракарів, які сьогодні вдосвіта нишком проминули Київ і подалися Дніпром униз. Щонайпізніше за три дні вони мали захопити Воїнь.
Але слід було подбати про те, щоб у Києві ніхто не довідався, що полк новгородців поменшав на тисячу мечів. Доброчин виставив на всіх дорогах і стежках сторожові десятки.
Пізнього ранку одна з таких десяток привела до стану несподіваний товар. Майже всі в ньому були вдягнені в довжелезні чорні корзна з жіночими каптурами, в чорні сорочки та ногавиці й мали на грудях великі хрести — мідяні та цинові: напевно, щоб не прилещувати сріблом і золотом дорожних татів і розбишак.
— Що за люди, ким і до кого послані? — спитав Доброчин.
Наперед виступив чоловік і сказав не вклонившись:
— Ми послані царгородським патріархом та грецьким царем, а такоже... паракімоменом Василієм.
— До кого й з чим?
— До великого князя Русі Ярополка, — сказав чоловік. — А такоже... до світлого князя Свенельда.
Доброчин насмішкувато кивнув. Найголовніших мужів цей чоловік згадував після слова «такоже»: паракімомен Василій так само правив за грецького царя, як і Свенельд за Ярополка.
— А з чим послані сюди?
— Це можемо сказати лише Ярополкові та... Свенельду, — відповів чоловік. — Та й не мене маєш питати: я лише тлумач. А сол царський — архієпископ Димитрій. Ото він стоїть.... — Чоловік уклонився в бік дрібненького дідка з довгою сивою бородою.
Сан у Димитрія був надто поважний як на звичайного рядового сла, й неважко було здогадатися, що доручення в нього так само поважні й складні. Більше не допитуючись, Доброчин розповів грецьким слам, хто він і чому стоїть ратно під Києвом, а потім улаштував їм пир.
Пир був надто недоречний, але Доброчинові не хотілось проґавити змогу поговорити з дідком — значним християнським волохом. Архієпископ охоче пристав. Певно, теж не бажав пропустити нагоду, щоб наставити на путь істинну ще кількох поган. До того ж Київ та його князі перебували в облозі, а й невідомо було, чи не стане цей князь великим князем київським. День був теплий і сухий, тому пирування влаштували просто неба, розіславши долі сувій сукна, піднесеного в Смоленську Мусієм Хазарином — київським купцем.
Архієпископа Димитрія приємно здивувало, коли Доброчин йому сказав, що на пиру є й чимало мужів з хрестами під сорочкою.
— А ти сам? — спитав він у Доброчина.
— Я вірю богам дідів своїх.
— Бог єдиний, — заперечливо покрутив головою грек. — А всі інші суть біси й нечисті духи.
Доброчин сказав:
— Я повірив би й у найнечистішого, аби лише він очистив землю нашу од зайд. Варягів на пиру було тільки двоє — Сігурд і син Сігурдової сестри, до того ж вони майже нічого не розуміли й сиділи далеко.
Архієпископові сподобалась відповідь поганського вождя, але вона розходилася з догмою, тому він повернув балачку трохи в інший бік:
— Усі царі Європи вірять у єдиного бога. — Тоді трохи подумав і таки доказав: — І київські князі також вірять.
Доброчин, сидячи на подушці навпроти архієпископа, показав повною меду братиною туди, де височіли київські гори:
— Завтра там сидітимуть інші князі!
Але думка про європейських царів запала йому в душу. Настрій Доброчинові підупав, бо виходило, ніби він зраджує щось найдорожче й навік своє. Він глянув на тлумача в чорному, що сидів опліч грецького сла. Цей чоловік був зовсім молодий і не скидався на грека.
— Ти звідки сам?
— З Корсуня, Анастасій-диякон...
Архієпископ Димитрій проказав — і диякон узявся перетолковувати, як це робив і дотепер:
— Є слово в Святому писанні, в главі, рекомій «Еклезіаст»: «Час розкидати каміння й час каміння громадити».
Ці слова з волошебного писання були попросту смішні, але сановитий грецький волох казав їх не для сміху — він переслідував оту свою наперед визначену мету. Каміння — це людські душі, казав він, погрузлі в чорному болоті поганства душі. Був час, коли господь розпорошував те камінця, поборюючи ворога людського та господнього сатану. Тепер же настав час визбирувати й громадити каміння в купу, бо всемилосердний господь своєю смертю викупив наші гріхи.
Доброчин погано знав грецьку віру, але він виразно чув, що цей християнський волох згадав про смерть їхнього бога. Доброчина охопило бридливе відчуття. Якщо бог так само смертний, як і людина, то на дідька лисого такни бог?
Він тихо поділився цією думкою з Володимиром, який сидів у нього з правої руки. Молодого Святославовича це аж ніяк не схвилювало. Доброчин знову глянув через сукно. Старий архієпископ і його юний тлумач видались йому дуже схожими, нужденні коси обох волохів були як у жінок, а обведені темними колами очі мовби дивились усередину. Так іноді дивиться щойно померлий чоловік.
Ось у чому та їхня схожість, подумав Доброчин: вони поклоняються мертвому богові. Це викликало ще дужчий збрид. Світлий князь уже не міг байдуже дивитися на старого грека. Підігрітий випитим вином, той потроху виплескав Доброчинові, з яким дорученням прислали його до Києва паракімомен Василій та святий патріарх: охрестити народ полянський, сіверський та деревський, як того хоче Ярополк, «а такоже Свенельд», але за це київські князі мають сплатити достойну плату: спорядити до Царягорода многу рать — ладійну, пішу та комонну.
— Свенельд уже давно просить благодаті божої для своєї землі, — сказав архієпископ Димитрій, і тлумач старанно витолкував його слова.
— Того самого він просив не раз і од Рима, — завважив Доброчин.
— Рим далеко.
Доброчин міг би сказати на те, що в цьому випадку чим далі — тим ліпше, але дідок навряд чи зрозумів би його; натомість він звернувся до молодого, який не зводив з нього очей:
— То звідкіль же єси родом?
Тлумач потупив зір.
— Несть отчої землі чадам Христовим...
— А хто навчив тебе цього язика?
— Учахуть мя мніх Дорофей і протопоп Михаїл, булгари сущі.
— То це ти по-булгарському речеш?
— Глаголю ті, світлий княже, глаголом святим, єгоже сотвориху братіє Кирил і Метфодій, суще святими отці, во Моравії пребивающе.
Доброчин зареготав — досі йому не доводилося чути кумеднішої мови. Княгинька Людмила була родом з моравських країв, але вона навіть попервах так не розмовляла, говірка ж цього корсунянина нагадувала патякання малого дітвака. На сукні стояв срібний глечик, до якого найчастіше тяглися грецькі сли. Доброчин кивнув на глек і засміявся до корсунянина:
— Коли ти отак ліпо вивчив «хвятий» язик, то як буде по-вашому пир або бражничання?
Корсунянин замислився лише на коротку мить:
— Медоприятіє!
Пир дружно зареготав, бо всі наставили були вухо до їхньої перемови. Корсунянин аж цвів. Архієпископ почав куняти, іншим грекам геть порозв'язувались очкурі на вустах, один заспівав тягучої фессальської пісні, а потім підвівся й почав виписувати ногами бублики та гачки, раз по раз щось вигукуючи.
