Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна (бесплатные серии книг TXT) 📗
Це й було більш-менш те, що вона прокричала йому наостанок серед вулиці, нічого довкола себе не бачачи, — і знала, що потрапила в ціль: що після цього він зникне, зріжеться з її життя, як хворобливий наріст, — такі чоловіки не повертаються туди, де зазнали поразки. Штука, одначе, в тому, що вони й ніколи не прощають тим, хто став їхній поразці свідком.
Ось момент, який вона злегковажила: Р. був не просто її минулим, не просто коханцем, із яким вона порвала — куди брутальніше, ніж їй того хотілося (вона терпіти не могла грубих розривів з гидкими сценами й десь у глибині душі завше живила оте ідіотське почуття, наче всі її колишні мужчини складають щось на кшталт одної далекої родини, — їй, наприклад, було страшенно приємно познайомити Адьку з Сергієм і бачити, як вони ручкаються, в ту хвилину вона любила їх обох!), — Р. не був кимось, із ким можна розійтись і потім роками не стрічатись у тримільйонному місті, де і банкірів, і журналістів, нівроку, більше, ніж бездомних собак, і, на щастя, не всі вони тирлуються по тих самих смітниках, — Р. був її ворогом. І помстився їй у найпростіший приступний йому спосіб: спочатку давши каналові грошей, а потім перекривши краник на першому ж транші — до побачення, дуже шкодуємо, але в нас змінилися обставини. Читай: якщо я більше не можу трахати вашу ведучу, я завжди можу трахнути вас. Може, він розраховував, що начальство після цього приволочить її йому під двері загорненою в килим, як східну невільницю, і він зможе витерти об неї ноги в якийсь особливо цинічний спосіб? Та ні, навряд, — швидше всього, тут звичайнісінька бізнесова логіка: який сенс продовжувати платити, коли нічого за це не маєш? Ось так усе просто, і не треба, як каже Антоша-«Бритва Окама», зайве множити сутності.
Тільки не вдавай, горлав шеф — уже значно впевненіше, скоро тільки завважив її замішання, з куди зловтішнішим обуренням, — не вдавай, ніби ти нічого не знала!.. А вона й не знала, от у чім штука, — вона багато чого не знала і воліла не знати й далі: заплющувала очі й затуляла носа, як і всі довкола робили. Дарочка-дурочка, Червона Шапочка, що лізе в ліжко до вовка гратися, вважаючи його бабусею. От тобі й секс із Кінґ-Конґом. Вголос вона засміялась, бо що їй іще лишалося: тьху ти, яка ж гидота! її розчавила примітивна, тупа, як танк, логічна сила цієї оборудки — те, як просто ці двоє, Р. із шефом, одібрали в неї їй за спиною її приватне життя — те, що вона вважала своїм приватним життям (як легкомисно казала P.: сплю, мовляв, із ким хочу, — а він же застерігав, не зарікайся!), — і перевели його в доларовий еквівалент: мов переклали твердою, врозумливою для себе мовою. Збита з позиції обвинувача, вона нарешті вгледіла ведучу Гощинську їхніми очима: дорога жінка, атож (навіть із цінником!), как-кая стерва, сексі сучка, ходяча реклама контактних лінз: я використовую їх і викидаю без жалю (може, й Р. так гадав — що вона його використала, аби добути гроші для каналу?), — «невідбивна», як колись її смішно окомпліментив шеф, не знаючи, як по-українському сказати «невідпорна», а отже, й на екрані здатна приносити зиск: косички, топик, ласкаво просимо до нашого борделю, — такою вони її бачили, і такою вона їх захоплювала, — такій вони готові були платити, навіть «узяти в долю»: хоч із передвиборчого дерибану, хоч із торгівлі жінками, — чим хата багата.
Вони приймали її за свою — і вона не мала чим відгородитися. Її праця, всі її професійні чесноти самі по собі для них нічого не важили, лежали за межами їхньої оцінкової шкали, в зоні «сліпої плями»: то були дрібні забавки на марґінесах великого бізнесу — претензії на ТБ з інтелектуальним напуском, розкрутка якихось нікому не відомих героїв, — що ж, красиво, і можна навіть на міжнародний конкурс зациндолити, щоб вивісити потім диплома в директорському кабінеті під склом, але, по суті, — на фіґ всралося. P., коли вона говорила про роботу (про своїх героїв йому оповідала, кретинка!), посміхався посмішкою Будди й казав, що від її ентузіазму в нього шалено встає (і тягнув її руку собі в штани, щоб перевірила), — так само (ні, далеко дужче!) діяв на нього ентузіазм, із яким вона висмоктувала з панциря ласі шматочки омара в голландському ресторанчику: ерекція — це була ще одна тверда (авжеж!), намацальна, як і гроші, мова, на яку вони перекладали те, чого не розуміли. А більше вона нічого не мала їм пред'явити на посвідчення своєї особи — вона з ними працювала, жила на гроші, які вони їй платили, навіть — і цього, бач, теж не скреслиш із резюме, — траплялося, з ними спала (в які тільки нетрі не заводить жінку допитливість!), — вона була в системі й цілком несогірше собі в ній радила. Якби вона сказала шефові, що після семи років виходу в ефір усе ще чує темряву в студії як поширену в нескінченність глядачеву залу передекрання, — що там сидять люди, перед якими вона відповідає, і вона чує їхній подих, — у нього це, найімовірніше, навіть ерекції не викликало б: він просто посміявся б і порадив їй більше гуляти на свіжому повітрі. Він теж уже був іншою біологічною породою — надто довго вона заплющувала на це очі.
Він справді хотів, щоб вона лишилась на каналі, сяйнуло їй. Він хотів, щоб вона стала такою, якою вони її бачили, він за це боровся. Не за самі тільки прибутки, не за «обличчя каналу». Йому на тому залежало — щоб вони обоє зрівнялися: обоє одної породи, професіонали, і він не гірший (ба ні, ліпший — йому ж більше платять!), — щоб зник межи ними всякий, неперекладний твердою мовою, люз. Ось цей люз йому муляв.
І, точнісінько як із Р. — тільки без крику, а, навпаки, страшенно повільно й тихо (бо гнів душив її й не давав говорити, їй навіть кімната потемніла в очах, мов зненацька смеркло), — вона сказала йому те, чого зовсім не збиралася і чого, либонь, і не варт було казати, — не варто так старомодно, як Олег хозарам, оголошувати війну тому, з ким справді збираєшся воювати (а вона знала, що зробить усе можливе, аби зірвати їм, сукам, хоч той падлючий конкурс!), — але, як і з P., сказати в тій хвилині правду в очі навпроти був її одинокий спосіб оборонитися, відгородити себе від їх липкого дотику, як опустити кришку каналізаційного люка: а ти знаєш, сказала вона шефові, що ти заразний? Ти — як той туберкульозник, що плює здоровим людям у тарілки. Як у фільмах про вампірів — тебе колись вкусили, і тепер твоя програма — перекусати інших, щоб усі стали такими, як ти. А це хреново, братіку. Ой як хреново.
На диво, він мовчав. Потім пробурмотів, явно прокручуючи щось у голові: ти сумасшедшая.
Ага, сказала вона, підводячись, щоб іти, на весь зріст випростуючись над ним (він був нижчий за неї — чоловічок наполеонівського комплексу) на своїх висотних підборах, переступаючи, як гонорова-перегонова конячка, — «невідбивна». — Так і є — «сумасшедшая». Це в мене спадкове, ти не знав?..
…Вона розказує матері саму лиш «переможну» частину — в адаптованому варіанті, без зайвих подробиць. Ольга Федорівна несподівано підхоплює, згадавши шефів фільм п'ятнадцятилітньої давнини, той, яким він стартував у велику журналістику: еге ж, еге, було таке, показували по телевізору — у Чернівцях діти вражені загадковою хворобою, жахливі кадри — палата, повна маленьких дівчаток, і всі голомозенькі. Вжеж, така картинка запам'ятовується надовго: сайєнс фікшин, чистилище для потерчат. Діти вранці прокидалися, вставали з ліжка — а волоссячко лишалось на подушці. М'якеньке дитяче волоссячко, як шовковий скальпик.
— Це десь відразу після Чорнобиля було, — радіє Ольга Федорівна зі своєї пам'ятущости.
— Ні, мам. Пізніше. І Чорнобиль там ні до чого.
Типовий «ефект склеювання»: більший інформаційний шок — Чорнобиль — поглинає менший. Чорнобиль, Чернівці — навіть звучить подібно, на «Ч», легко переплутати. Переплутати, а потім і забути. Чи вчать тепер цього в Інституті журналістики — як подавати інформацію так, щоб про неї чимскорше забули? А пронизливу картинку можна візуально «заклеїти» народові в голові, наприклад, «Зоряними війнами» — там теж доволі голомозих монстриків, та й де їх тепер нема.
