Повна темрява. Без зірок - Кінг Стівен (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗

— Зовсім неважко, — сказав Фрітці, спершу стрибнувши на картотечну шафку. А вже потім заходився вилизувати собі лапку.

— І якщо він бачив на фотографії якусь таку, котра йому подобалася... таку, доволі привабливу... я гадаю, він розумів, що мати підкаже їй зворотний шлях по...

Вона зупинилася.

— Ні, тут не зростається. Без якогось сигналу від мамуні звідки він міг знати, що я не поїду до себе додому, скажімо, в Бостон? Або не полечу додому в Нью-Йорк?

— Ти знайшла його через «Гугл», — нагадав Фрітці, — можливо, й він тебе погуглив. Так само, як і вона. В наш час усе відомо інтернету; ти сама так кажеш.

Отак уже сплітається бодай пара ниточок.

Вона подумала, що існує єдиний спосіб, яким можна з’ясувати все напевне, і цей спосіб полягає в тім, щоб зробити до міс Норвілл несподіваний візит. Подивитися їй в очі, коли вона побачить Тесс. Якщо в них не буде нічого, окрім зацікавленого здивування Поверненням авторки «Вербового Гаю»... тільки до Рамони додому, а не в бібліотеку... то одна справа. Але якщо вона в них побачить також страх, наприклад, викликаний думкою «чому ти тут, а не лежиш в іржавому кульверті під Стаґґ-роуд»... от тоді...

— Тоді зовсім інша справа. Правда ж, Фрітці?

Фрітці, не перестаючи вилизувати лапку, подивився на неї своїми лукавими зеленими очима. Така безневинна на вигляд ця лапка, але в ній ховаються пазурі. Тесс їх бачила, а подеколи й потерпала від них.

«Вона дізналася, де живу я, давай-но подивимося, чи зможу я відплатити їй люб’язністю за люб’язність».

Тесс знову повернулася до комп’ютера, цього разу пошукати веб-сайт «Буквоїдів & Ласунів». Вона не мала сумнівів, що такий існує — в наш час кожен має власний сайт, є навіть засуджені, які відбувають довічні ув’язнення за вбивства, котрі мають свої сайти, — і вона його знайшла. На сайті «Буквоїдів & Ласунів» подавалися новини з життя членів товариства, книжкові огляди та неформальні звіти — не зовсім протокольні — про їхні засідання. Тесс вибрала цю сторінку і почала її прокручувати. Не забрало багато часу, щоб дізнатися, що одне з їх засідань відбувалося 10 червня в будинку Рамони Норвілл у Брустері. Тесс ніколи не бувала в цьому містечку, але знала, де воно знаходиться, бо, коли їхала трасою на вчорашній виступ, проїжджала зелений дороговказ, що спрямовував до нього. Брустер лежав усього за два чи три з’їзди південніше від Чикапі.

Потім вона зайшла на податковий ресурс Брустера і прокручувала його, поки не наштовхнулася на ім’я Рамони. Минулого року вона заплатила 913 доларів і шість центів податку на нерухомість; означена нерухомість містилася на Ажур-лейн №75.

— Ось я й знайшла тебе, милочко, — промурмотіла Тесс.

— Ти мусиш поміркувати, яким чином ти збираєшся з цим упоратися, — сказав Фрітці. — І як далеко ти бажаєш зайти.

— Якщо я на правильному шляху, — відповіла Тесс, — то, мабуть, достатньо далеко.

Вона вже хотіла було вимкнути комп’ютер, та тут згадала ще про одну річ, яку варто було перевірити, хоча й розуміла, що це їй може нічого не дати. Зайшла на головну сторінку «Віклі Рімайндер» і клікнула на рубриці «НЕКРОЛОГИ». Там було віконце для вводу прізвища того, хто тебе цікавить, і Тесс надрукувала: «СТЖЕЛЬКЕ». Один клац клавішею — і ось він, Роско Стжельке. Судячи з некролога від 1999 року, він помер раптово у себе вдома у віці сорока восьми років. Залишив по собі дружину Рамону та двох синів: Елвіна (23) і Лестера (17). Будь-яка авторка, котра пише історії з таємницями, навіть того безкровного сорту, що називаються «диванними», слова «помер раптово» сприйняла б як тривожний дзвінок. Тесс пошукала в загальній базі даних «Рімайндера», але більше не знайшлося нічого.

Хвилину вона просиділа нерухомо, нервово барабанячи пальцями по підлокітниках крісла, як робила це зазвичай під час роботи, коли напружено пригадувала підходяще слово, придумувала якусь фразу або міркувала, як подати опис чого-небудь. А тоді знайшла список газет західного й південного Массачусетсу і зупинилася на Спрингфілдській «Ріпаблікен». На введений нею там запит з іменем чоловіка Рамони вискочив різкий, гранично ясний заголовок: «БІЗНЕСМЕН ІЗ ЧИКАПІ ПОКІНЧИВ ЖИТТЯ САМОГУБСТВОМ».

Стжельке було знайдено в його гаражі, повислим зі сволока. Про ніяку записку не йшлося, і Рамони в статті не цитували, тільки хтось із сусідів повідав кореспонденту, що містер Стжельке перебував у сильному збентеженні через «якісь неприємності, в котрі утрапив його старший син».

— У якого ж це ґатунку неприємності міг потрапити Ел, що це тебе так шокувало? — запитала Тесс у комп’ютерного монітора. — Щось, у чому замішана якась дівчина? Може, замах на зґвалтування? Сексуальне насильство? Він уже тоді готував себе до великих подвигів? Це ж ти тому повісився, бо виявився татусем справжнього гівнюка.

— А може, Роско хтось допоміг, — зауважив Фрітці, — скажімо, Рамона. Велика, дужа жінка, сама розумієш. Ти мусиш розуміти, ти ж бачила її на власні очі.

І знову цей голос не був схожим на той, яким вона зазвичай розмовляла сама з собою. Вона подивилася на Фрітці, злякано подивилася. Фрітці зустрів її погляд, зелені очі питали: «Хто, я?»

Що хотілося зробити Тесс, так це просто зараз же поїхати на Ажур-лейн із револьвером у сумочці. Що вона мусила зробити, так це перестати гратися в детектива і зателефонувати до поліції. Нехай вони цим займаються. Саме так і зробила б Колишня Тесс, але вона вже була іншою жінкою. Та, колишня, здавалася їй тепер якоюсь далекою родичкою, на кшталт тих, котрим посилаєш привітання з Різдвом і знову забуваєш про них до кінця наступного року.

Тому що вона не могла вирішити — і тому що в неї все боліло, — вона піднялась нагору і лягла в ліжко. Проспала чотири години і прокинулася такою задерев’янілою, що ледь могла ходити. Вона випила пару пігулок екстрапотужного тайленолу [151].

Почекала, поки вони покращили їй світосприйняття, а тоді сіла в машину і поїхала до відеосалону «Блокбастер». «Лимоночавильника» мала при собі, в сумочці. Подумала, що тепер вона завжди мусить його мати поряд, коли їздитиме самотою.

До «Блокбастера» вона дісталася перед самим закриттям і спитала про фільм з Джоді Фостер «Відчайдушна жінка». Тамтешній клерк (із зеленим волоссям, англійською шпилькою в одному вусі і на вигляд щонайбільше років вісімнадцяти) зверхньо усміхнувся і просвітив її, що фільм називається «Хоробра». А ще цей містер Ретро Панк повідомив, що за додаткові п’ятдесят центів вона також може отримати пакет поп-корну для мікрохвильовки. Тесс ледь не сказала «ні», та вчасно передумала.

— А чом би, курва, й ні? — втупилася вона у містера Ретро Панка. — Ти ж тільки один раз живеш, авжеж?

Він кинув на неї зляканий, переоцінюючий погляд, та врешті посміхнувся, погодившись із тим, що йшлося не про його, а про життя цієї клієнтки.

Вдома вона підсмажила кукурудзу, вставила і всілася на диван, підклавши подушечку під поперек, щоб не ятрити собі там подерте місце. До неї приєднався Фрітці й вони разом дивилися, як Джоді Фостер карає покидьків (мерзотників, як ото «Здобув собі щастя, мерзотнику?» [152]), котрі вбили її бойфренда. По ходу справи Фостер розбирається й з іншими мерзотниками, і саме за допомогою пістолета. «Хоробра» — це був великою мірою фільм саме того типу, проте Тесс все одно отримала від нього задоволення. Подумала, що в ньому закладено глибокий сенс. А ще вона подумала, що всі ці роки вона чогось себе позбавляла: брутальних, проте даруючих катарсис фільмів, як от «Хоробра». Коли кіно закінчилося, вона обернулася до Фрітці зі словами:

— Як на мене, то добре було б, аби Ричард Відмарк тоді наштовхнувся на Джоді Фостер, замість старенької леді в інвалідному візку, а ти як вважаєш?

Фрітці з цим погоджувався на тисячу відсотків.