Гоцик - Дашвар Люко (электронная книга TXT) 📗

– Ви файно українською розмовляєте, – не втримався один із прикордонників. – Вивчали?…

– Та ні, – видав Гоцик чисту правду. – Тато в мене українець. Шкода, не зміг з нам поїхати. Свиней багато тримає. Часу нема.

Прикордонники віддали паспорти дивним естонцям, Гоцик керував на Ковель, усміхався.

– Ну, от і все… Мамо Марічко! Ми вдома!

Скосив очі на жінку: Марічка притисла руки до грудей, зболілими очима роззиралася навкруги, по щоках текли сльози. Хитала головою скорботно, ніби говорила: сили небесні, невже це не сон?…

– У Луцьку заночуємо, – сказав. – А завтра… у Теребовлі будемо.

Готель на околиці Луцька немов чекав спраглих по дому. Надворі вечір, а в ресторанчику готельному тобі на вибір: і юшка грибна, і борщ справжній, і вареники, і крученики, і налисники, і голубці, і ще зо два десятки усього того, за чим і Гоцик, і Марічка скучили до біса.

– Два борщі для початку, – скомандував Гоцик.

Ледь умовив жінку не їсти в номері.

– Кидайте то, мамо Марічко. Ви сильна. Таке здолали – ворогу не побажаєш. У нас свято нині. І новий рік за кілька днів. Святкуємо і начхати на всіх. І по сто грамів. Га? Давайте. Горілочки…

Повів жінку до столика біля вікна, що стояв окремо, – щоб не у всіх на виду. Власноруч розім’яв усі овочі у борщі, сметанку розколотив.

– Смачного…

Марічка дуже старалася. Із зімкнутими вустами ковтала борщ, перехилила разом із Гоциком чарку горілки. Дивилася у вікно зачудовано, усміхалася сумно. Від вареників відмовилася.

– А я порубаю, – сказав Гоцик. – Посидьте зі мною. Я швидко.

І добре, що не відпустив. Вареники з картоплею ще, певно, булькали в окропі, коли Марічка зблідла, схопилася за серце.

Гоцик підскочив, як ошпарений.

– Що?! Серце?

Так – ледь змогла кивнути. Гоцик підхопив жінку на руки, поніс до номера.

– «Швидку» викличте! – кричав переляканій офіціантці.

Замість спокійного сну на батьківщині, першу в Україні ніч Гоцик провів у коридорі місцевої лікарні, куди «швидка» доставила Марічку із серцевим нападом. Черговий лікар у приймальному відділенні лаявся:

– Та вона просто п’яна!

Гоцик тицьнув йому під ніс естонський паспорт і сказав чистою українською:

– Роби щось, бо вб’ю.

Подіяло. Лікарі заворушилися. Повезли Марічку по коридору на каталці. І хоч Гоцик брехав красиво: іноземні громадяни, поспішають на важливу конференцію, хочете міжнародного скандалу – зволікайте! – поки не дістав 100 євро, медики усе кивали на вміст алкоголю в крові Марічки й розводили руками. Та найтяжчим було пояснити: у жінки немає язика. Обережніше б, тактовніше… Враховуйте, прошу! Черговий лікар вислухав і в той же час попросив Марічку відкрити рот.

Гоцик оскаженів. Бігав коридором, стукав у всі двері: хто головний?! Переколошматив усю лікарню. За годину черговий лікар викликав завідувача кардіологічного відділення і все враз стало на свої місця. Поважний мужчина середнього віку беземоційно вислухав Гоцика і звелів чекати в коридорі. Напівпритомну Марічку поклали до окремої палати, приставили до неї санітарку, видали Гоцикові довгий список ліків, що їх можна було купити у будь-якій цілодобовій аптеці міста.

– І ви… чекатимете, поки я привезу ліки?!

– Ні! Використаємо наші запаси, але на ранок ви мусите поповнити їх, – усе так же спокійно і безбарвно відповів завідувач кардіологічного відділення.

Ближче до півночі Марічку врешті почали рятувати. Гоцик скнів у коридорі, згадував чемного Ісусика, навіть поцілував медальйон, з якого дивилася на нього Санта Марія де ла Есперанца Макарена. Уздрів завідувача кардіології, кинувся до нього:

– Що?

– Електрокардіограма підтвердила передінфарктний стан. Екстрасистолія, декомпенсація кровообігу. Пароксизмальна тахікардія…

– Не розумію. Без термінів!

– У палаті інтенсивної терапії пані…

– Марії!

– Я думав, вашу матір звати Айне…

– Айне-Марія! – рипнув зубами Гоцик.

– …пані Айне-Марії поставили крапельницю: нітрогліцерин внутрішньовенно. Спазмолітики й антикоагулянти допоможуть зупинити напад. Не хвилюйтеся, пане Вяйно. За тиждень зможете продовжити вашу подорож Україною.

За тиждень? Нормально. Гоцик раптом зрозумів: нормально! Не варто спішити. Ніколи і нікуди. Тицьнув медбратові десятку, пробрався у палату інтенсивної терапії, нахилився до блідої Марічки.

– Я тут… Поряд. Просто сюди до вас не пускають. Але я буду навідуватися. Як зранку мою пику не побачите, значить, в обід чи під вечір обов’язково проберуся. Я вас не покину.

Вийшов з палати, зиркнув на годинник: третя ночі. Почалася остання доба року 2009-го. Усміхнувся затято. Встигне до Теребовлі змотатися. Зранку Марічка розплющить очі – а біля ліжка чоловік і донька. Звичайне новорічне диво. Марічці наразі вкрай необхідні дива.

31 грудня 2009 року вранці міцний парубок заливав у стареньку блакитну автівку пальне на автозаправній станції на околиці Теребовлі. Похмуро спостерігав за літнім чолов’ягою – поки бензин лився у бак, вправно тер гумовим шкребком лобове скло.

– Пане, ви з Теребовлі? – запитав.

– Так, – кивнув заправник.

– Саламанів знаєте?

– Так, – повторив чоловік. – Сусіди мої.

– І що за люди?

– Добрі люди, – заправник підозріло зиркнув на Гоцика. – Справу яку до них маєте?

– Передачу. Для Дори… Є у ваших Саламанів донька Дора?

– Е, пане! Де її тепер шукати, ту Дору… На заробітки поїхала.

– Куди? – Гоцик перелякався.

– Галя, жінка Стефана, казала, що до столиці.

– А хіба жінку Саламана Галею звати? – насторожився Гоцик.

– Галею, – кивнув заправник. – Марічка… Перша дружина Стефана – пропала на заробітках кілька років тому. Галя Стефану шукати її помагала. Вона в міліції працює. А потім жити разом стали. Хлопця народили. Добрі люди.

– І де живуть? – одними вустами запитав Гоцик.

– Під горою неподалік ратуші.

Сніг падав. Вибілював біди, та вони пробивалися – чорними гілками голих дерев, круками, облупленими стінами старовинних будинків. Не затьмарювали новорічної радості – кружляла у повітрі, сяяла яскравими кульками на ялинках, лоскотала дітлахам щічки, розливалася смачнющими запахами здоби, – та й не зникали без сліду.

На горі над містом привидом давньої слави височіли замкові руїни. Гоцик завмер, наче Іліїн дім побачив. А поряд дві людські фігури. Ілія. І Ізідора.

Струсив спомини. Роззирнувся – де тут Саламани?! – хоч і не розумів, навіщо пнеться.

– Щоб усе перевірити, – сказав сам собі вголос.

Вправний будиночок нагорі крутого узвозу мав газду. Хазяйська рука скинула сніг з даху, розчистила доріжки, огорожу з металевого профілю поставили геть недавно, старі дерева восени були обрізані ретельно – місце кожного зрізу акуратно пофарбоване зеленою фарбою. А у дворі, що невеличкий шмат його можна було роздивитися крізь кований отвір хвіртки, стояли дитячі санчата і складена колясочка-крісельце. Не брехав заправник…

З будинку надвір визирнув худорлявий чоловік років сорока п’яти. Помітив чужу людину біля хвіртки, зник у хаті. За мить з’явився знову – у теплій куртці і чоботах. Тільки лисину не прикрив – ішов до Гоцика, світив блискучим черепом, вітерець розвивав довге ріденьке волосся на потилиці. «Митець…» – спустошено подумав Гоцик. Аж захотілося закрутити ту гриву у хвіст.

– Добридень, – привітно усміхнувся чоловік. – Ви на поетичні читання? Оргкомітет знаходиться…

– Ні, – обірвав чоловіка Гоцик. – Я не на читання.

– А…

– Стефан Саламан? – холодно запитав Гоцик, аж уявив себе слідчим з якогось міліцейського бойовика.

– Так, добродію. А власне…

– Марічка Саламан – ваша дружина?

Чоловік зблід, подався до Гоцика.

– Марічка… Де вона? Вона жива?!

Гоцик кивнув насторожено. Наперед намалював собі Стефана Саламана підлою вражиною, та перед ним стояв немолодий розгублений мужчина: одного разу доля уже смикнула за вузду, розвернула його життя на перпендикуляр – у стару колію не повернути, і от тепер знову тягла кудись, поміж двох колій…