Година бика - Ефремов Иван Антонович (читать книги онлайн полные версии .txt) 📗
— Мені здається, тут не те! — збуджено крикнув Тор Лік. — Як і будь-яке інше, тормансіанське суспільство набувало моральних цінностей завдяки вихованню в суворій школі життя. Вони втрачалися в титанічній експлуатації, і настала загальна аморальність, яку не можуть стримати ніякі грізні закони чи жорстокість “лілових”.
— Ні, я мушу поговорити з ними! Ген, вимикайте поле. — Тівіса попрямувала до отвору в стіні.
Поява Тівіси викликала збудження натовпу, що заповнював майдан. Тівіса підняла руки, показуючи, що хоче говорити. З двох боків підійшли, очевидно, ватажки — напівголий з чуприною, стягнутою у джгут, і татуйований у супроводі своїх подруг. Жінки, схожі одна на одну, як сестри, йшли, крутячи худими стегнами.
— Хто ви? — запитала Тівіса мовою Ян-Ях.
— А ви хто? — запитав у свою чергу татуйований, він говорив на “низькому”, примітивному наріччі планети, з його незрозумілою вимовою, проковтуванням приголосних і різким підвищенням тону в кінці фраз.
— Ваші гості із Землі!
Четверо вибухнули реготом, тицяючи пальцями в Тівісу. Сміх підхопив увесь натовп.
— Чому ви смієтесь?
— Наші гості! — прорепетував напівголий, наголошуючи на першому слові. — Невдовзі ти будеш наша… — і він зробив жест, що не лишав сумнівів у долі Тівіси.
Жінка Землі не збентежилась і, не здригнувшись, сказала:
— Хіба ви не розумієте, що котитесь у безодню без вороття, що нагромаджена у вас лють повертається проти вас? Що ви стали власними катами й мучителями?
Одна з жінок, злісна і наїжачена, як розлючена кицька, зненацька наблизилась до Тівіси.
— Ми помщаємось, помщаємось, помщаємось! — закричала вона.
— Кому?
— Усім! їм! Хто конає безсловесною тварюкою і тим холуям, що служили у володарів, а тепер вимолюють життя.
— А хто такий холуй?
— Мерзенний раб, який виправдовує своє рабство, той, хто обурює інших, повзає на животі перед володарями, хто зраджує і вбиває крадькома. О, як я їх ненавиджу!
“Ця жінка піддалася тяжкому приниженню, насильству, що поставило її на грань безумства”, — подумала Тівіса й тихо спитала:
— Але хто образив вас? Саме вас, особисто? Обличчя жінки спотворилось від гніву.
— А! Ти чиста, вродлива, всезнаюча! Бийте її, бийте всіх! Чого стоїте, боягузи! — заверещала вона.
“Психопатка!” — подумала Тівіса. Вона глянула на обличчя людей, які наближалися до неї, і сахнулась: жодної думки не було в них. Здичавіла й темна, плоска, як тарілочка, душа недорозвинутої дитини дивилась на неї очима цих людей.
І Тівіса вчасно відступила до воріт, Ген Атал, що стежив за переговорами, тримаючи руку на кнопці, замкнув захист. Відкинуті переслідувачі покотились по плитах древньої площі.
Тівіса схопилася за щоку, як завше в хвилини розчарування і невдач.
— Що ти можеш іще, Тіхе? — запитав Тор Лік, називаючи її інтимним іменем, яке виникло ще за часів подвигів Геркулеса.
— Була б на моїм місці тут Фай Родіс!.. — з гіркотою сказала Тівіса.
— Боюся, що й вона не добилася б від них нічого доброго. Хіба що застосувала б свою силу масового гіпнозу… Ну, зупинила б їх, а що далі? Ми їх теж спинили, але ж не вбивати їх лазерним променем, рятуючи наші дорогоцінні життя!
— О ні, звичайно! — Тівіса замовкла, вслухаючись у гомін юрмища, що долинав через огорожу кладовища.
— Можливо, їм потрібні наркотики? — запитав Ген Атал. — Пам’ятаєте, як широко вживалися вони в давнину, особливо коли хіміки винайшли наркотик дешевий і ефективніший, аніж алкоголь і тютюн?
— Не сумніваюся, що в них є одурманюючі засоби. Досить поглянути, як вони рухаються. Але суть біди в іншому — у втраті людяності. В давнину траплялося, що дикі звірі виховували маленьких дітей, волею випадку полишених напризволяще. Відомі діти-вовки, діти-павіани, навіть хлопчик-антилопа. Певна річ, могли вижити лише індивіди, наділені особливим здоров’ям і розумовими здібностями. І все ж вони не стали людьми. Діти-вовки втрачали здатність ходити на двох ногах. Ось що робиться з людиною, коли інстинкти й природні потреби тіла не врегульовані вихованням.
— Не дивно, — сказав Тор Лік. — Давно відомо, що мозок людини став могутнім, лише розвиваючись у соціальному середовищі. Перші роки життя дитини мають набагато більше значення, ніж думали раніше. Але…
— Але людину виховало суспільство, а не стадо, — підхопила Тівіса. — Людина була груповою, але не стадною твариною. А натовп — стадо, він не може нагромадити й зберегти інформацію. Злочинно позбавляти людей знань, правди; мерзенна брехня привела людину до цілковитої деградації. Керовані лише найпростішими інстинктами, такі люди збиваються в стадо, де головна розвага — садистські втіхи. І перебудувати їхню психіку, як і дітей-вовків, безпосередньо звертаючись до людських почуттів, не можна. Треба застосувати особливі методи… Як усе-таки я шкодую, що з нами нема Родіс.
— Що заважає викликати її сюди? — запитав Тор.
— Афі, невже ти не здогадався, що Родіс лишилася заложницею в палаці володарів? — сказав Ген Атал. — І буде там доти, доки всі ми не повернемось у “Темне Полум’я”.
— Дивіться, вони перелізли через стіну! — вигукнула Тівіса.
Нападники здогадалися: захисне поле перекриває тільки ворота, і полізли через стіну. Невдовзі юрмище, ревучи, вже бігло по кладовищу, витісняючи й штовхаючи одне одного в проходах між пам’ятниками. Біля синіх полив’яних стовпців нападників відкинуло назад. Запрацювали два кутових СДФ. Ген Атал установив мінімальну напругу захисного поля, проникну для світла й сильної зброї, якої в супротивників не було.
Земляни не могли уявити, що людина може дійти до такої ницості. Розлючені невдачею, жителі Кін-Нан-Те вигукували лайки, кривлялись, плювались, оголюючи й виставляючи сороміцькі, з їхньої точки зору, частини тіла, навіть мочились і випорожнялись.
Низький, схожий на віддалений грім сигнал зорельота приніс небувалу полегкість. Синій вогник СДФ змінився жовтим. “Темне Полум’я” викликав на зв’язок. Тор Лік вимкнув поле біля воріт, де на варті став Ген, і третій СДФ почав передачу. Гріф Ріфт запитав:
— Наскільки вистачить колового захисту?
— Все залежить від того, як часто нас штурмуватимуть, — відповів Тор.
— Розраховуйте на найгірше.
— Тоді щонайбільше — на вісім годин. Гріф Ріфт звірився з картою Торманса.
— Наш дисколіт пролетить ці сім тисяч кілометрів за п’ять годин. Швидкісна ракета прийшла б за годину, але при недостатньому знанні фізики планети її не можна націлити з потрібною точністю. Може, варто прорватися за місто?
— Не можна. Боюся, що без жертв не обійтися.
— Згоден з вами, Тор. Тому не варто присилати і дисколіт. Хай тормансіани самі розберуться. Їхні літаки летітимуть до Кін-Нан-Те також не більше п’яти-шести годин. Зараз зв’яжуся з Родіс. Підключаю ТВФ і пам’ятну машину. Дайте відеоканал для знімків. І тримайтесь.
Тор Лік нашвидку передав кругову панораму й вимкнув зв’язок. Вчасно. Ген Атал подав знак небезпеки, і знову третій СДФ перекрив ворота.
Спливав час, а натовп, як і раніше, із затятістю і тупістю шаленів біля кордонів, позначених синіми стовпцями. Ген Атал досадував, що не здогадався захопити із зорельота батареї психічної дії, створені на випадок нападу тварин. Ці батареї розігнали б здичавілих тормансіан, викликавши в них почуття тваринного жаху. Подібний захисний пристрій тут знадобився б, як ніколи раніше, але зараз лишалося тільки чекати. Дикий натовп можна було б знищити, проте сама ця думка навіть у голову не могла прийти землянам.
Тим часом у садах Цоам Фай Родіс повідувала інженерові Таелю про те, що сталось, і просила його негайно відправити літаки на виручку.
— Польотами через брак пального розпоряджається лише Рада чотирьох.
— Так повідомте зараз Раду, а ще ліпше — самого володаря. Таель стояв у нерішучості.
— Ви розумієте, наскільки малий у нас запас часу! — здивовано вигукнула Родіс. — Чого ж ви зволікаєте?
